Це інтерв’ю із 97-річною зв’язковою Головного Командира УПА Романа Шухевича (Тараса Чупринки) Ольгою Ільків. У вступі до книжки Ольги Ільків “У тенетах двох “закриток” Юрій Шухевич констатує: “Хотілося б, щоб сучасний читач не тільки уважно прочитав цю збірку, але міг хоч частково відчути те, що відчувала, чим жила, про що мріяла і в що вірила авторка цього видання. Бо перед тобою, читачу, стоїть тендітна старша жінка і своїм ще молодим, дзвінким, енергійним голосом звітує від свого імені і від імені тих незламних, які дійшли і які не дійшли, не дописали, не доспівали своєї пісні. Звітує Оля Ільків — О. Звіробій”.
А перед тим, як читати книжку Ольги Ільків “У тенетах двох “закриток”, що побачила світ у видавництві “Каменяр” 2011 року, прочитайте інтерв’ю з дивовижною людиною, яка і нині, в свої 97, переживає за те, що діється в Україні й довкола неї. Зі зв’язковою Головного Командира УПА Романа Шухевича.
“Я володію сама собою дуже сильно…”
— Пані Ольго! Що для Вас значить термін життя? Це довга дорога, вузенька стежина, чи, може, боротьба?
— Боротьба. Я маю філософський підхід до життя. Хоча життя не дало мені, можливо, нічого доброго закінчити. Я була завжди здібна змалечку. Вийшла заміж за повстанця, була нареченою хлопця з гетьманської партії.
— У “Історії написання моїх пісень” Ви стверджуєте: “Сьогодні ж боротьба за Україну розгортається на інформаційному полі. Тепер наша зброя — Слово”. Як нині ця зброя діє на інформаційному полі?
— Не завжди, але трохи діє. Я — творча людина, не можу спокійно жити без творчості. Першу книгу видала. Орест Цимбала (ініціатор видання тюремних віршів та пісень, автор мистецького проекту “Повстанське танго”. — Б. З.) мене врятував від невідомості. Це з його ініціативи побачила світ моя книжка “У тенетах двох “закриток”.
— Уявіть собі, що Ви — Президент України. Що потрібно було б зробити, аби Україна таки була економічно розвинутою, а суспільство більш україноцентричним?
— Я над тим не застоновлялася. Я вроджена дипломатка, отже, прихильник сильної влади.
— Як Ви вчилися в Перемишльській гімназії 1937—1938 роках? Польські колеги поважали українців?
— Тут навіть не йдеться про поляків. То був чудо-інститут для дівчат, який мав свою гімназію. Ми підлягали строгому режимові. Навіть при переході вулиці.
— Що для Вас ближче — поезія чи музика?
— Сполука цих двох первнів — найвище земне осягнення… Але в мене неспокійний характер.
— Відомо, що українці більше думають серцем, ніж розумом. Може, це нам шкодить? Може, через це ми так важко і пізнувато спромоглися на незалежну Україну?
— Вважаю, що ми маємо всі розумові дані, а серця наші — чуйні. Але вороги намагаються прищепити нам відчуття меншовартості, а воно діє на нас. Українці — народ незвичайний. Ми — і скіфи, і сармати, і арії, як пише Канигін. І ми з сином про це читаємо.
— Глобалізація — це плюс чи мінус для України?
— Якби ми мали справжню Українську Державу, то це — плюс. Але ми не маємо її, справжньої.
— У вірші “Провідник Роман Шухевич — геній української нації” читаємо: “Творив нову епоху через безвихідь, Через гидь, наперекір загладі”. Як йому це вдавалося?
— Був сильний. Ніколи не підвищував голосу. Більше використовував насмішки.
— Щоб Ви запропонували владі чинити, щоб зберегти українське село, яке ледь виживає?
— Підтримувати старі традиції, бо політика, уряд роблять нас безбатченками.
— Що спонукало Вас вступити в ОУН(б) 1941 року?
— Я ще в Стрию про це не думала. А в Перемишлі мене знервували дівчатка своїми шматами. Я питала в дівчат: чи ми українці? Чи нас має цікавити політична ситуація, чи шмати? Донька генерала Змієнка якось підступила — Галина. І взяла потім мене під свою опіку. Там вся гімназія жила пластунством. І ми зустрічалися з хлопцями-націоналістами. У Кракові, ще 1940 року я побачила, як поводилися хлопці, мабуть, з Гуцульщини. Вони йшли й співали героїчних пісень. І я підійшла до Галі Змієнко: “Галю, ну що, бачиш, що наші хлопці роблять? Давайте вирішувати — до бандерівців, чи до мельниківців?”
“Якби не мала свого сина, мене би не було на землі”
— У Вашій книзі міститься “Перше фото дітей, отримане в тюрмі”. Це було 1954 року. До того Ви своїх дітей взагалі не бачили. Яке відчуття Вас охопило тоді, при появі цього фото?
— Не можу вам навіть сказати. Був страх, що я їх ніколи не побачу.
— Про що мріяли в молодості і про що мрієте тепер?
— Я дуже хотіла писати, бути журналісткою. Не знала, чи проб’юся. Розуміла, що треба мати освіту. Але ніколи не заспокоювалася. Я — людина творча.
— Що Ви відчували, коли 2008 року Президент Віктор Ющенко нагородив Вас орденом княгині Ольги ІІІ ступеня?
— Я просила, щоб мені дали виступити. А Петро Олійник запитав: “Нащо?” А я кажу: “Хочу подякувати. Бо нас є 4 зв’язкових”. Як я зачала говорити, мені люди кричали “браво”.
— Коли Ви в березні 1950-го потрапили в руки КГБ — що думали?
— Я хотіла отруїтися, але не вийшло. Правди всієї генералу КГБ не сказала. Мовчала. І то для мене був вихід із ситуації.
— Котрий централ був для Вас гіркішим — Алєксандровскій чи Владімірскій?
— Алєксандровскій. Звідти би я не вийшла. Але Бог мене врятував.
— Що вагоміше для людини, яка бореться за Україну (і тоді, і нині) — братство по духу, чи братство по крові?
— По духу.
— Як би Ви охарактеризували політику країн Заходу щодо України? Чи керівники (і не тільки) цих країн розуміють, що Україна бореться з московським агресором не тільки за себе, а за загальнолюдські цінності.
— Вони розуміють, але підло чинять. Тільки Україна може врятувати світ — я так думатиму, доки житиму.
— Вірш “Пресвята тайна Євхаристії”, присвячений 50-річчю УПА, Ви написали 23 листопада 1989 року. Ви тоді вірили, що Україна буде незалежною?
— Завжди вірила. Я маю якусь дивну віру.
— Кого з сучасних українських поетів вважаєте найталановитішим, найбільш україноцентричним?
— Ліну Костенко.
— Чи маєте лад в душі?
— У мене в душі порядок. Коли чую, що диявол гониться, кажу: “Геть від мене, я — Божа!” Бог для мене — це любов і добро, краса і творчість. Бог створив світ. Бог благословив тих, хто творить. І Бог — це велике милосердя. Тепер мені не страшно вмирати. Моя книжка друкується і буде за мене говорити.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник прес-центру наукової журналістики Західного наукового центру НАНУ і МОНУ,
член НСПУ і НСЖУ,
м. Львів
