Трагедія людства на українській землі

Виставковий проект “Збережена пам’ять”

Едуард ОВЧАРЕНКО

Фото автора

Пам’ять про відомих і невідомих, оплаканих і неоплаканих жертв Бабиного Яру супроводжує нас завжди. І навіть через сто років ми не тільки не віддалимося від цієї великої трагедії, а ще більше наблизимося до розуміння всеосяжності катастрофи, яка у вересні 1941 року увірвалася не лише в оселі єврейської громади Києва, а й кожної людини, незалежно від національної, політич ної, конфесійної, соціальної належності.

За останні роки копітка праця істориків, архівістів, літераторів, музейників і кожного небайдужого дозволила зібрати, узагальнити та критично осмислити факти і свідчення із вбивствами невинних і неймовірними стражданнями тих, хто вижив. І хоча знайдено та досліджено тисячі документів, в яких порушується тема Бабиного Яру, ніхто не може стверджувати, що опублікований останній документ, запис, зображення. Кожне збережене слово має бути прочитане, а кожен образ, побачений сучасником, сприйнятий через власний світогляд і почуття заради усвідомлення, вшанування, запобігання, уникнення повторення трагедії.

“Бабин Яр — трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права про неї забувати так само, як і єврей. Бабин Яр — наша спільна трагедія, трагедія насамперед єврейського й українського народів”, — наголосив під час несанкціонованого мітингу в Бабиному Яру 29 вересня 1966 року Іван Дзюба.

Виставка знайомить із реліквіями колекції з фондів НМІУ, що сприяють відтворенню початку пекельного нищення людських доль у похмурі для природи і темні для людських душ осінні дні 1941 року. Розділи виставки мають символічні назви “Передчуття”, “День трагедії”, “Порожнеча”, “Близькі, рідні, побратими”, “Вічний спогад” тощо.

Окремий розділ експозиції присвячений творчості українського художника-етнографа Юрія Павловича, який близько 50 років присвятив вивченню та фіксуванню за допомогою малюнків різноманітних сюжетів, зокрема краєвидів Києва і киян. І навіть під час гітлерівської окупації 1941—1943 років, незважаючи на важку хворобу, продовжував малювати, завдяки чому маємо безцінні свідчення тих подій. Поруч — уривок із роману-документа Анатолія Кузнецова “Бабин Яр”: “Поширювалася чутка, що десь тут пройшли караїми (я перший раз чув це слово, це така маленька семітська народність). Старці йшли у хламидах до п’ят. Вони всю ніч сиділи у своїй караїмській синагозі, вийшли та проповідували: “Діти, ми йдемо на смерть, готуйтеся.

Приймемо її мужньо, як прийняв Христос…” Циган (ромів) везли у Бабин Яр цілими таборами, при цьому вони, здається, до останньої хвилини не розуміли, що з ними відбувається”. Під час окупації Київ, як і інші міста та містечка, був сповне ний страху, відчаю. Життя кожного висіло на волосині. Ось як ці події описані у вже згадуваному романі Анатолія Кузнецова “Бабин Яр”: “У лікарні перебували не лише душевнохворі, але й велика кількість людей, які лікувалися від нервових розладів, усіх їх зарили в ямах Бабиного Яру… На циган (ромів) німці полювали як на дичину. Вони теж підлягали негайному винищенню, як і євреї. Паспорт мав вирішальне значення.

У радянському паспорті як те, що саме собою було зрозумілим, є графа “національність”, т. зв. “5-й пункт”. Ніхто і не думав, що для багатьох людей він стане роковим… Німці перевіряли паспорти, прочісували будинки, влаштовували облави, зупиняли на вулиці будь-яку людину, чия зовнішність їх насторожувала…”

Наступний стенд розповідає про українську поетесу Олену Телігу, яка 1922 року разом із родиною залишила Радянську Україну. Мешкала у Польщі, Чехословаччині. Одружилася з Михайлом Телігою. Вступила до ОУН. Тяжіння до міста юності — Києва — завжди жило в її душі. 1941 року в цьому місті вона організовує Спілку українських письменників. Співпрацює зі щоденною газетою “Українське слово”, що виходила за редакцією Івана Рогача.

Видає тижневик літератури і мистецтва “Литаври” (додаток до “Українського слова”). Після арешту редакції не захотіла тікати з міста. 9 лютого 1942 року її заарештували, а 22 лютого розстріляли в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками. Далі — історія Якова Гальперіна, який народився у квітні 1921 року в Києві. 1939 року переміг у конкурсі до 125-річчя від дня народження Т. Шевченка. Перша відома прозова публікація під псевдонімом Микола Первач, датується 20.06.1941 року в “Літературній газеті”.

У газеті “Литаври” Олена Теліга розмістила його поетичні твори під цим же псевдонімом. Яків був заарештований гестапо у квітні 1943 року за доносом агентів НКВС і вбитий. Також виставка розповідає, що у роки Другої світової війни загинуло багато радянських військовополонених. Це солдати й офіцери Червоної армії, військовослужбовці НКВС, залізничники, бійці народного ополчення, цивільні, які працювали на фортифікаційних спорудах, тощо. У більшості випадків євреїв, виявлених серед ув’язнених, негайно розстрілювали.

Вій ськовополонених, яких залишили серед живих, використовували на примусових роботах. Свою смерть у Бабиному Яру знайшли і моряки Дніпровської флотилії, і численні ув’язнені сирецького концтабору. Табір містився в історичній частині Києва — на Сирці. У вересні 1943 року “Зондеркоманда 1005” примушувала бригади, в яких були полонені табору, переважно євреї, ексгумувати трупи в Бабиному Яру і знищувати докази звірств. На тлі виставки представили нову освітню ідею НМІУ “Відкриту бібліотеку: Бабин Яр”, що пропонує знайомство з численною науковою, науково-популярною та художньою літературою, яка в багатьох аспектах розповідає про трагедію Бабиного Яру, культуру пам’яті про Голокост в Україні, розстріли українських націоналістів, геноцид ромів, винуватців злочинів проти людяності, рятівників і врятованих.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment