Дорогою до храму

Марія МЕЛЬНИК, член НСЖУ, смт Муровані Курилівці

Живемо у дуже складний час: кожен день нестерпно скорботні повідомлення про смерть і поранення наших кращих синів. У цих випробуваннях наша новостворена церква св. Миколая Чудотворця Київського Патріархату не стоїть осторонь. Її настоятель, благочинний району отець Сергій Орловський із високою гідністю та відповідальністю служить Богу і людям, уболіває за долю Батьківщини.

У своїх проповідях підкреслює: сьогодні мало вірити і молитися. Не забуваймо й слів Якова: “Яка користь, брати мої, як хто говорить, що має віру, а діл не має? Чи може спасти його віра? …Але ж як тіло без душі мертве, так і віра без діл мертва (Якова 2:26). І закликає нас до добрих справ: горе і радощі ділити з нашою державою — не цуратись круговерті життя. Тож запропонував освятити кринички нашого селища. Парафіяни сприйняли його загад без особливого захвату. Та пішли роздивитись, де ті кринички: майже в центрі Мурованих Куриловець у широкому байраці (який називають просто Яром) зі стрімкими урвищами, крутими стежками та струмком на дні — зелен-рай, буяння дерев та кущів, цвітіння всякого цілющого, гойного зела. А з-під піщаних скель дзюркотять джерельця чистої, як сльоза, холодної води.

З першого погляду ця місцина — наче прегарний куточок Швейцарії. А коло придивились уважніше, — то вжахнулись: між кущами і квітучою красою — гидкий непотріб, сміття. Це люди без честі й совісті скидають у Яр пакети і мішки з усяким відходами, перетворивши місцину на стихійне звалище.

Нашому обуренню не було меж, бо хто ж хоче братися за пребридку, огидну роботу: прибирати за кимось? Але ж і відмовлятися, зрікатися обіцяного як? Тому набралися духу та терпіння, з молитвою взялися вичищати Яр. По-хазяйськи, як на своєму обійсті, працювали Василь Луцак, Олена Глущак. Інші парафіяни прийшли очепурити наш гай-яругу всією родиною: це сім’ї Беценків, Шумилів, Вудвудів, Орловських. Хоч роботи в нашому Яру залишилось непочатий край, але й втішатись є чим. А коли освятили криничку, мешканці найближчої вулиці прийшли по цілющу воду, дякували.

Сусідка Зіна Петрівна Кочержук з доньками Олею і Галею пригостили нас солодощами. Їх радість — нам утіха. Сьогодні наші парафіяни окрилені мрією збудувати церкву і не тільки рукотворну: маємо надію укріплювати християнські цінності, йти дорогою до храму. На перехресті Куриловець, на освяченому майданчику закладено підвалини для Божого дому, вже окреслюються уявні стіни, а над ними височить чудовий купол: вдень блакитний з білими хмаринами, а вночі з сяйвом зірок. Це храм під відкритим небом. Звідси у нічній тиші линуть тривожні звуки. То пролита кров синів України стукає в наші серця.

Патріоти першими відгукнулись на заклик — і стали на оборону батьківщини; мають за честь причаститись до воздвиження святині своїми пожертвами. У цьому бачимо їхні потаємні надії: хоч би один мій камінь у фундамент храму, хоч би кілька моїх цеглин у стіни; хоч би тисячу гривень на освячений дзвін. То вічна людська жадоба: довше жити хоч у спогадах, мати хоч часточку безсмертя в молитвах, у пам’яті нащадків. Сьогодні добровільний дар на спорудження православного храму Київського Патріархату — то лицарський, шляхетний вчинок.

У ньому вірна, незрадлива любов до Христової церкви і України. І, слава Богу, є у Мурованих Курилівцях люди, як самовіддані козаки-запорожці, що на будівництво храмів не жаліли грошей. Під час богослужіння церковні півчі з подякою на устах вищезгаданим благодійникам заспівали “Многая літа”. Імена залишаться у церковних документах: колись онуки і правнуки прочитають про благородний внесок їхніх дідусів і бабусь у будівництво храму і порадіють з їхньої шляхетності. І хоч як би стопудово, каторжно важко нам було у цій святій справі (не сходяться кінці, нестача будматеріалів, транспорту, майстрів, брак грошей. Ще й додається прикрість, що наші брати-українці з полудою на очах косо дивляться на нас, називають розкольниками), — ми щасливі, що вносимо свою лепту розширення УПЦ Київського Патріархату хай хоч на одну парафію — нашу.

Вона ж народилась під дзвони Майдану, коли квіт України став на захист найбільшої цінності всіх часів і народів — людського в людині. Тоді пролилась священна кров Небесної Сотні. Хіба можна забути? Кинути в непам’ять — непрощенний гріх, неспокутувана провина! Як з нею жити?! Як лишитись людиною? Що скажуть про нас нащадки? Тож тільки й думали, як увіко вічити пам’ять Героїв Майдану. Навколо підвалин майбутнього храму — здвиг людей в осіянні вишиванок, віночків, рушників. Мітинг-реквієм відкриває Євдокія Бричанська. Надає слово благочинному настоятелю церкви св. Миколая Чудотворця Київського Патріархату о. Сергію Орловському:

— Дорогі брати і сестри! Минуть роки, десятиліття, століття, — а пам’ять про Героїв Майдану, про Небесну Сотню не згасне вовік. У листопаді 2013 року наша молодь у серці своєї столиці виступила з вимогою до влади: приєднати нашу державу до Європейського Союзу. Щоб основою державного життя стали справедливість, честь, рівність усіх громадян перед законом. Вони повстали проти брехні, корупції, наруги над волею людей… На пекучім морозі, під водометами, під кулями беркутівців мітингувальники стікали кров’ю. Хто їх тоді рятував? Дзвони Михайлівського Златоверхого монастиря били на сполох. Це був заклик рятувати учасників акції протесту — і священики, монахи дали прихисток героям Майдану, організували медичну допомогу. І сьогодні УПЦ Київського Патріархату солідарна з народом України, з його боротьбою за цілісність і незалежність нашої держави.

Пам’ять про учасників Революції Гідності нам дуже дорога… Настає очікувана мить: зі статуї спадає полотнище — на могилі у непозбутній скорботі янгол-охоронець навіки замовк; не вберіг, не впильнував, не врятував свого підопічного. Камені волають смутком-тугою, німим криком відчаю. А пісня “Плине кача по Тисині” заплакала, заквилила, захлинулась слізьми, печаллю надривала серця. Син розстається з білим світом — у матері просить пробачення, що залишає їй горе, як море, яке не перепливти, не випити. Скаржиться їй: “Загину я в чужім краю, хто ми буде брати яму? Виберут ми чужі люде…”

У душевній натузі – глибинний предківський код: відданість Україні, щоб і його могила була поруч з батьковою і дідовою. Співаки з Божою іскрою Світлана Орловська, Віталій Шумило, Тетяна Шевчук, Марія Рябова з учнями недільної школи Святомиколаївської церкви цей гімн-реквієм пропустили через своє серце. Пісня “Подай руку Україні” на слова поляка Кароля Куса прозвучала палкою відозвою до європейців …і до українців з нечистою совістю. Волонтер, учасник АТО, активіст Олександр Мельник сказав:

— Проти бандитського режиму виступили чесні, сміливі й сильні духом, а мишачі душі заздрять їм і, щоб виправдати свою байдужість, обмовляють, зводять наклеп на патріотів: нібито вони стояли на Майдані за гроші. Отакої! Самовідданих борців міряють своїм ліктем! Ясна річ: про інших думають, як про себе. Самі — корисливі і слабодухі — продаються і купуються, то й учасників Революції Гідності вважають підкупленими.

Хіба наш земляк Роман Коваль пішов на східну війну за якусь мзду, за хабаря? Він пішов за покликом серця. Про цього учасника АТО не можна промовчати. Тож послухаймо Квятковську Тетяну, голову сільської ради: — Нема у Вищеольчедаєві людини, серце якої не було би вражене болем за односельцем Романом Ковалем. До нього — працелюбного, майстровитого — зверталися люди щось поремонтувати, справити, впорядкувати в господарстві і все він робив добросовісно. Зайнятий, втомлений, він не відмовляв нікому — так і називали його — безвідмовний. Стареньким удовам не цурався і дров нарубати.

На проводах всі плакали за ним, як за рідним. З дитинства доля не була до нього щедрою. Батько помер від онкохвороби, коли Роману не було і десяти років. Як йому не вистачало татового захисту, напутнього чоловічого слова! Що б він віддав, аби тільки було кому сказати “Тату”, і почути відповідь “Що, синку?”. Тому Роман тривожився, потерпав за своїх дітей, щоб на них не повторився його талан. Коли отримав повідомлення йти на військову службу, родичі, друзі радили відмовитись від мобілізації. А Роман образився: “За кого мене вважаєте? Ворог топчеться по нашій землі — то хто має її захищати? Вона що — сирота?”… Як між двох вогнів, розвався між дітьми і Україною, мучився вибором. З лицарською гідністю від дав перевагу Батьківщині…

30 червня 2016 року, виконавши бойове завдання, Роман Коваль з побратимами повертались у частину. Помітив підозрілу ознаку. І маючи звичку небезпеці дивитись у вічі, випередив побратима, заступив його. Затаєна розтяжка чатувала на його дотик — і вибухнула: смертельно поранила Романа і покалічила побратима. Яким вибухом для дружини і синів Романа Коваля прогриміло повідомлення про його загибель! Усе вищесказане — неперебутній біль і гіркота вірян нашої парафії. Та є і відрада: мрія про перемогу України над російськими загарбниками, про Українську Православну Помісну Церкву, про спорудження храму св. Миколая Чудотворця.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment