Микола ТАБОРИТ
Микола Федотович Біляшівський (1867—1926), 150-річчя якого просвітяни, широка наукова громадськість відзначають нині, був людиною енциклопедичних знань і різнобічних інтересів. Він сказав своє вагоме слово в археології, етнографії, мистецтво- і музеєзнавстві, природоохоронній справі. У колі його зацікавлень були журналістика і видавнича справа. Плідно працював як громадський і державний діяч. Був засновником і першим директором Київського художньо-промислового і наукового музею, дійсним членом Української академії наук (1919 р.). Він — із когорти славетних українців, які в період Української національної революції (1917 р.) закладали підвалини нинішньої незалежної України.
Голова Товариства «Просвіта» Павло Мовчан, відкриваючи в Будинку вчителя (кол. Центральної Ради) вечір пам’яті М. Ф. Біляшівського, зауважив на байдужості влади і ЗМІ до відзначення ювілею цього видатного діяча українського національного відродження.
— Я щойно проходив повз невеличкий «табір Міхо-майдану». Мою увагу привернули кілька десятків телекамер. Для журналістів це маленький привід до політичної опереткової події. Її з ранку до ночі коментують, обговорюють, роблять прогнози на всіх радіо- і телеканалах, олігархічних і Суспільному. І хоч би слово, хоч би півслова про подвижницьке життя і великі справи тих, хто 100 років тому, ціною власного благополуччя, а нерідко і життя працював на майбутнє — сьогодення незалежної України…
На вечорі, якому того дня передувала панахида у Володимирському соборі і невелика виставка з життя і діяльності Біляшівського в Музеї Революції, було по-родинному затишно і тепло. Кожен із промовців вплітав свою доповідь у вінок шаноби ювілярові. Онук Миколи Федотовича, Микола Миколайович, розповів про цікаві сторінки з життя свого діда.
М. Ф. Біляшівський навчався у трьох університетах: Київському (на юридичному факультеті, але паралельно відвідував лекції з історії В. Б. Антоновича, А. В. Прахова), Новоросійському (м. Одеса) і Московському (на природничому факультеті). По закінченні навчання працював в архівах Москви і Варшави. Результатом його наукових досліджень стало відкриття і введення в науковий обіг численних невідомих до того матеріалів з історії України. Як археолог, досліджував пам’ятки неоліту, латенської, трипільської культур, часів Київської Русі. Археологічні розкопки почав проводити ще студентом. Спочатку під керівництвом В. Б. Антоновича, а через рік самостійно: на горі Киселівка (Київ); ранньослов’янські могильники (Волинь); Княжа гора (під Каневом). Усі його дослідження, насамперед на Княжій горі, мають особливе велике значення для усвідомлення витоків і спадкоємності історії нашої держави.
Проводячи археологічні розкопки, Микола Федотович активно співпрацює з відомим журналом «Киевская старина», його повідомлення, статті одразу привернули увагу української громадськості. Досліджуючи великий масив артефактів періоду кам’яного віку і давньоруського періоду з Княжої гори, серед яких монети з тризубом, учений висунув гіпотезу і доводить низкою науково обґрунтованих аргументів про існування на цьому місці стародавнього літописного міста Родень.
Приблизно в цей же час Біляшівський у журналі «Киевская старина» виокремлює публікації з археології, створивши для висвітлення і ведення цієї багатющої тематики окремий відділ «Археологическая летопись южной России». Матеріалу було настільки багато, що цей відділ пізніше переросте в окремий журнал, без матеріалів якого сьогодні не може обійтися жоден серйозний дослідник української старовини.
На початку минулого століття діяльність М. Ф. Біляшівського як авторитетного науковця і організатора музейної справи набуває ще більших масштабів. 1902 р. він стає першим директором Київського художньо-промислового і наукового музею. Як стверджує його онук, Микола Миколайович, музей на деякий час став для їхньої родини домівкою — вони мешкали тут же, в підвальному приміщенні.
Напружена робота директора і науковця поєднувалася з не менш відповідальною працею на громадській ниві. 1906 р., коли в Росії після Січневої революції нарешті з’явилися послаблення для ведення української справи, в Києві засновується Товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. Біляшівський, як і переважна більшість української інтелігенції, був серед її засновників. Цього ж року його обирають депутатом І Державної Думи. Він одразу увійшов до складу української думської громади, став членом фракції автономістів-федералістів. Тої політичної сили, яка активно працювала на майбутню Національну революцію 1917 р. і привела Україну до утворення самостійної незалежної держави.
Бурхливий період революції для Миколи Біляшівського став особливо насиченим і багатим на події у його житті. У цей непростий час вся його енергія і діяльність спрямована на збереження національної духовно-історичної спадщини. Його обирають членом Центральної Ради, призначають першим комісаром з охорони пам’яток Києва і Київської губернії. Саме його перу належить проект першого закону Української держави про охорону пам’яток.
Невідомо, як склалася б подальша доля цього видатного діяча українського руху. Хоча, з усією вірогідністю можна стверджувати, що більшовицький режим ні на мить не випускав його і його роботу з поля зору. Він цілком міг стати одним із чільних учасників сфабрикованої Москвою гучної справи Спілка визволення України. Біляшівський не дожив до неї три роки — помер 1926-го. Поховали його, згідно з заповітом, на Княжій горі в Каневі. Там, де він знайшов, зберіг і передав нащадкам свої перші, часів Київської Русі, скарби.
На вечорі пам’яті, організованому Товариством «Просвіта» в Будинку вчителя, згадували про різнобічну діяльність ювіляра. Чимало цікавого повідали гості з Канева, колишній міністр культури, дипломат Ігор Ліховий, завідувачка відділу Канівського природно-історичного заповідника Чорна, народний депутат Верховної Ради кількох попередніх скликань Іван Заєць. Не чутно було лиш голосів не лише від місцевої, київської, а й центральної влади.
