Микола ЦИМБАЛЮК
Життя Івана-Валентина Задорожного (1921—1988), як і його творчість, — це захопливий сюжет, в якому вимальовується смілива, непроста характером, мужня, аскетична в побуті й ненаситна в роботі, з іскрою Божою особистість. Він належить до покоління, яке вижило у страшні роки Голодомору 1932—1933-го, заливало власною кров’ю дорогу до перемоги у ІІ Світовій, сиділо в совєтських концтаборах, а повернувшись, явило світові, всупереч усій антилюдськості московського режиму, неперевершені зразки незнищенного українського духу. Але навіть у цій когорті незламних і обдарованих Задорожний вивищується.
Це можна побачити, відчути, зрозуміти на вис! тавці І.-В. Задорожного, що відкрилася 20 жовтня в семи залах Національного музею Тараса Шевченка. За величезною і розмаїтою спадщиною — не лише талант. Кожен день його життя був розписаний до хвилини. І ще один штрих: друзі, колеги по мистецькому цеху згадували, що в його майстерні на видному місці висів аркуш — “Дороговкази”, які він сам написав і впродовж усього життя звіряв з ними кожен крок свого життя. Це своєрідний звід морально-етичних і мистецьких пра! вил митця. Загалом їх 65.
Ось лише кілька з них: “Бережи свою душу; Будь щирим у мистецтві; Виходь на світовий рівень; У мистецтві йди апостольським шляхом; Живи життям свого народу; Звертайся до минулого, — щоб прорватися у майбутнє; Йди з глибин своєї культури; Не лукав; Не терпи неправди і наруги; Помножуй нашу славу; Сповідуй ідеали нації; Працювать. Працювать! Працювати! Яви народ невмирущим”.
Уже в ранніх картинах Задорожного бачимо намагання художника вирватися з прокрусто! вого ложа соцреалістичних канонів. В аспірантській дисертації, обґрунтовуючи тему і власні по! шуки психологічно яскравих об! разів на прикладі картини “Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському ханові свого сина Тимоша” (1954 р.), він пише: “Поставив перед собою завдання створити полотно з історії України, присвячене славному минулому її… Мені хотілося показати епізод, який не був ще об’єктом живописного втілення.
Я шукав сюжет, щоб художніми засобами показати деякі соціально-психологічні витоки непереможності народу, що піднявся на боротьбу з загарбниками, нездоланності народного руху, який з безприкладною мужністю, із мудрою зрілістю політичного мислення очолив Б. Хмельницький, в якому виразив би самовідданість народу, готовність його до жертв в ім’я свободи і щастя Вітчизни”. На початку 1960-х Задорожний ще глибше занурюється в на! ціональну стихію, прискіпливіше вивчає народне малярство, спадщину бойчукістів, відслідко! вує і синтезує всі творчі прогресивні й непрогресивні експери! менти у світовому мистецтві.
Як і більшість тогочасної свідомої української інтелігенції, спраглої до пізнання власного, національного, він захоплюється архітектурою, археологією, літературою, музикою, науковими відкриттями. Прикметно, що тоді ж, як свідчить його вдова Надія Яківна, він переходить на рідну мову. Відтоді все спілкування з родиною і колегами, виступи на секції чи на з’їздах винятково українською. Одного цього було достатньо, щоб влада поставила на ньому тавро “націоналіста”.
Закономірно, що цей період життя стає взагалі переломним у його творчості. Доторкнувшись до власних витоків, до переповнених драматичними сторінками історії рідного народу, Задорожний, як Антей, набирається ще більшої творчої наснаги. 1965-го він виставляє на виставку нову роботу — “Мої земляки”, над якою працював не один рік. Виконана у невластивій для соцреалізму стилістиці, у незвичній для самого художника манері, картина вражає своїми художніми образами — і не лише глибиною психологічного проникнення в душі своїх героїв, земляків-селян з невеликого придніпровського села Щучинка.
Сумновідомий тодішній міністр культури України Бабійчук, побачивши її ще до відкриття виставки, виказав свою негативну оцінку. Більше того, навіть примусив автора змінити назву. Вона стала називатися “На місці минулих боїв”. Але полотно викликало обурення і осуд не лише у помпадура від культури, а й, що було найболючіше, у вірнопідданих колег-художників. Над ним насміхалися, сипали звинувачення у “бойчукізмові”, а далі — у формалізмі, і, звісно ж, у наці! оналізмі. Як наслідок — заборона виставлятися, відмова закупову! вати його картини. Це завдало глибокої рани чутливій натурі митця, але не зломило.
Відлучений від мольберта, І.-В. Задорожний починає працювати в монументальному мистецтві, яке в той час було на підйомі. Його буйна фантазія, неординарне світобачення і образотворення, можливість експериментувати з матеріалами знаходять своє втілення у низці монументальних і монументально-декоративних робіт. Так з’являються рельєфні композиції “Весільне свято” (1971—1972 рр.) Палацу культури в Кременчуці, вітраж “Наша пісня — наша слава” (лите скло, бетон).
У Палаці культури (м. Біла Церква) — вітраж “Люди, бережіть землю!”, а пізніше, в Києві, — декоративне (вітражі з литого скла) оформлення вікон верхньої станції фунікулера. В усіх роботах — національні мотиви, повернення до історії свого народу, возвеличення простої людини, без чого художник не мислив своєї творчості й свого призначення як митця. І.-В. Задорожний був універсальним митцем і, що найголовні! ше — обдарованим.
На виставці в Національному музеї Тараса Шев! ченка вперше за багато років кия! ни і гості столиці можуть побачити енкаустику “Слава на світі най Сонцю буде”. Тут же представлені його графічні роботи, ілюстрації до казки “Кирило Кожум’яка”, різні шкіци, фотокопії вітражів, різьблення по дереву, мала скульптура, гобелени тощо. Але найбільше живописних робіт, частину з яких ніхто з пересічних, і навіть мало хто з близького оточення художника ніколи не бачив. Якщо його відома серія історичних постатей (“Аттіла”, “Ярослав Мудрий”, “Максим Березовський”, “Нестор-літописець”, “Аліпій”, “Добротвора”, “Юрій Кондратюк”, “Настя Лісовська. Роксолана”, “Маруся Чурай” та ін.) уже експонувалася на лічених вистав! ках після його відходу у засвіти, то більшість сімейних — жодного разу.
Вони є власністю родини і збе! рігаються у них. У живописній спадщині митця простежується тематична особливість, яка характерна для українського менталітету — по! божне ставлення до Жінки. Жінки – Богоматері, рідної матері, якої він ніколи не бачив (помер! ла, коли був ще немовлям), дружини, селянок!сусідок, доньки… Ці полотна — неперевершені зразки психологічного портрета у властивій йому манері письма, де узагальнення і творча уява не застує індивідуальне, за яким прочитується глибинна філософія людського життя. Своє неповторне слово художник, опираю! чись на народне мистецтво, сказав і в іконографії (“Богороди! ця”, “Чучинська Оранта”).
Переважна більшість творів (крім тих, що були знищені чи місцезнаходження яких невідоме) І.-В. Задорожного увійшли до розкішно виданої монографії-альбому, який презентували на виставці. Це спільна титанічна праця творчого колективу київ! ського видавництва “Софія-А” (директор М. Мельник), мистецтвознавців і родини художника. Це — скромна запізніла данина пам’яті Великому Художнику. Тому Художнику, який творив для і в ім’я свого багатостраждального, але неймовірно талановитого народу. За життя, звертаючись до колег-художників, він заповідав: національна форма — єдиний шлях художника. “Бо це головне, — напучував митець, — що дає перспективу піднятися до світової культури”. А молодих учив: “Спершу, ніж стати художником, запитай себе: де твоя Батьківщи! на?”.
