Дантові кола репресій України міжвоєнного двадцятиліття

(Продовження. Поч. у ч. 43 за 2017 р.)

 

Юрій КОВАЛІВ,

доктор філологічних наук, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка

 

Польща запровадила  адміністративний «сокальський кордон» (від м. Сокаль), аби штучно відмежувати Галичину від Волині, Холмщини та інших українських земель, приречених на асиміляцію. Щоб переїхати з них до Львова або Тернополя, потрібно було отримати спеціальний дозвіл (що вдалося зробити волинським театральним трупам Ольги Міткевичевої й М. Орла-Степняка). У православних церквах Підляшшя й Холмщини проводилася примусова ревіндикація (повернення в католицтво), діяли так звані «крокуси», які збиткувалися над православними селянами, змушуючи їх іти до костелу. Крім того після ратифікації польським сеймом сумнозвісного Ризького договору (15 квітня 1921) уряд Польщі, в якому перемагали шовіністичні погляди націонал-демократа Я. Дмовського –– прихильника асиміляції українців та інших «неісторичних народів», заборонив політичну діяльність українських емігрантів. Вояків УНР інтернували в табори, а державний центр УНР перейшов на нелегальне становище. Було ліквідовано українознавчі кафедри у Львівському університеті, сільськогосподарську академію на Волині. За дискримінаційної політики польського режиму, перейменування Львівського університету на Університет Яна Казимира (1919), що позбавило українців, на відміну від поляків, права працювати й навчатися в ньому, члени НТШ В. Щурат, І. Свєнціцький, І. Крип’якевич, Б. Барвінський, В. Гарасимчук, С. Баран ініціювали 1921 р. альтернативний польській освіті львівський Український таємний університет (УТУ), в якому вони викладали. І. Крип’якевич виконував обов’язки секретаря сенату університету. У розпал формування УТУ лідер студентської молоді С. Федак вчинив невдалий замах на Ю. Пілсудського та львівського воєводу К. Грабовського, що викликало хвилю репресій проти організаторів таємного навчального закладу, арешт його першого ректора В. Щурата. Попри це інавгурація відбулася в Народному домі (23 жовтня 1921 р.). Кураторія українських високих шкіл у Львові, сформована в лютому 1923 р., дбала про матеріальне забезпечення УТУ. Вона ж 1925 р. ухвалила рішення про припинення його діяльності, не пристала на пропозицію міністра освіти С. Грабовського створити університет «русинської народності», зважаючи на антиукраїнську політику Польщі, переслідування студентів, матеріальну скруту та труднощі з працевлаштуванням випускників цього навчального закладу.   Для українців будь-яка співпраця з колонізатором вважалася зрадою, за що поплатився життям кандидат до сейму поет-«молодомузівець» С. Твердохліб (1922). М. Яцків, ставши редактором газети «Рідний край» (з 1921), що визнавала польську окупацію українських земель, зазнав бойкоту літературної громадськості.

Ситуація загострилася, тільки-но Польща проголосила санацію (лат. оздоровлення) після державного перевороту (1926), що означало ліквідацію ледве означених демократичних структур у Польщі, а для українців –– ще більше обмеження в правах. Репресії мали на меті не лише приборкати ренесансне піднесення галичан і волинян, а й забезпечити полякам успіх на парламентських виборах, послабивши українські політичні сили. Хоча керівні посади й так обіймали поляки. Формальним приводом терору стали протести українців проти асиміляції й дискримінації українців Другою Річчю Посполитою, яка неодноразово порушувала волю Ліги Нації (14 травня 1923 р.), а перед черговими виборами таємно домовлялася про компроміс з українськими колаборантами на кшталт Української католицької народної партії чи Волинського українського об’єднання (ВУО), яке культивував Волинський воєвода Г. Юзефський –– ревний прихильник «сокальського кордону». Причиною репресій були також провокації СРСР, який підтримувавав комуністичні угруповання на кшталт КПЗУ, перекидав диверсійні групи для дестабілізації режиму Ю. Пілсудського. Українці, не втративши пасіонарних властивостей та чуття людської й національної гідності після поразки національно-визвольних змагань, обрали історично виправдане право на резистансний спротив. Дискримінаційна антиукраїнська політика Польщі висвітлена в португаломовному виданні «Злочин європейської цивілізації» П. Карманського. Поширилася започаткована Т. Шевченком, поглиблена І. Франком, П. Грабовським в’язнична поезія (І. Крушельницький, Б. Кравців, О. Гаврилюк, Ю. Косач, О. Бабій та ін.). Переслідувань зазнали Марко Черемшина, А. Чекмановський, М. Бажанський та ін. Руйнівні наслідки польської окупації Східної Галичини, що спостерігалися вже на початку 20-х років, розкриті в статтях «Без маски», «Divide et impera», «Ride Bajazzo», «Бережімся» Б. Лепкого, за словами якого відроджена Річ Посполита стала «найбільшою в Європі тюрмою народів» («Сівачі бурі»). Автор вважав головною небезпекою тотальну полонізацію українського мовного й культурного простору, якій має протистояти «розбуджений лицарський націоналізм» українців («Креси»). Вони обрали історично виправдане право на резистансний спротив. Ще у 1920 р. колишні січові стрільці (переважно вояки IV Равської бригади)  заснували у Празі очолену полковником Є. Коновальцем нелегальну Українську військову організацію (УВО), яка протидіяла  колонізаторам, передусім на Східногалицьких землях, еволюціонувала від революційно-військового етапу до революційно-політичного. Вона видавала журнал «Сурма», спонсорувала видавництво «Червона калина», сприяла відновленню «Літературно-наукового вісника», співдіяла з подєбрадською Леґією українських націоналістів, влаштовувала дошкульні акти спротиву польським шовіністам. За умов санації УВО потребувала реорганізації, тому, об’єднавшись на Віденському конгресі (28 січня––2 лютого 1929 р.) з радикальними молодіжними формаціями (Група націоналістичної молоді в Празі, Леґія українських націоналістів в Подєбрадах, Союз української націоналістичної молоді), на підставі рішень берлінської Першої конференції українських націоналістів (1927) ініціювала створення Організації українських націоналістів (ОУН), покликаної консолідувати сили на боротьбу передусім проти шовіністичної політики Польщі. ОУН, породжена дискримінаційною політикою Другої Речі Посполитої, була єдиною силою в період міжвоєнного двадцятиліття, здатною захищати інтереси колонізованих українців, відкинула практику співпраці з окупаційним урядом, на відміну від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), Української соціал-демократичної партії (УСДП), Української радикальної партії (УРП), Волинського українського об’єднання (ВУО), не кажучи про КПЗУ –– сателіта КП(б)У й ВКП(б). Спираючись на концепцію інтегрального націоналізму Д. Донцова й «перманентної революції», вона сповідувала культ сили, властивий багатьом тогочасним європейським країнам, мала свій ідеологічний центр –– ПУН (Політична рада) на чолі з Є. Коновальцем, найвищий орган –– Конгрес українських націоналістів, або Великий Збір. Невдовзі її осередки виникли в Європі й Америці.

Польський режим маршала Ю. Пілсудського відповів на резистансний рух українства пацифікацією (pacificatio –– лат. умиротворення), запровадженою восени (від 16 вересня до кінця листопада) 1930 р. маршалом Ю. Пілсудським та міністром внутрішніх справ Ф. Славоєм-Складовським, супроводжувався арештами громадських і політичних діячів, зокрема голови УНДО Д. Левицького та секретаря Л. Макарушка, 21-го українського посла і трьох сенаторів, оунівців (серед них поета Б. Кравцева), вбивствами (у Бібрках було позбавлено життя крайового провідника ОУН і команданта УВО Ю. Головінського; помер від тортур провідник ОУН С. Охрімович), наругою над цвинтарем Українських січових стрільців, портретами Т. Шевченка й І. Франка. Було ліквідовано «Пласт» (на Волині –– 1928, на Галичині –– 1930 р.), «Січ» (ще 1924 р.), «Сокіл»,  філії «Просвіти» й українські школи, проведено 5 195 каральних акцій в 15-ти повітах. Заходи «умиротворення» свідчили воєнний характер антиукраїнської кампанії: до 1934 р. існували так звані «наглі суди» (військово-польові суди). Того ж року маршал Ю. Пілсудський підписав угоду з А. Гітлером, Друга Річ Посполита стала апологетом фашизму. Пацифікація викликала міжнародний резонанс. Так, у польській амбасаді в Лондоні письменник Ю. Липа (медик-стажер), потрапивши на лекцію підполковника М. Сєверського, спростував його твердження про відсутність дискримінації національних меншин, зокрема українців у Другій Речі Посполитій. Виступ коштував Ю. Липі позбавлення права на стажування. Спроби поміркованих польських політиків С. Стемповського, Л. Василевського, Т. Голувка, П. Буніна-Борковського налагодити польсько-українське порозуміння не мали успіху, як і запобігання перед Варшавою станиславивського єпископа УГКЦ о. Григорія Хомишина, який протистояв митрополиту Андрею Шептицькому, І. Кедрина-Рудницького –– представника УНДО й Української парламентської репрезентації в польському сеймі, В. Мудрого –– віце-спікера цього сейму, член предидії УНДО та ін.

Рада Ліги створила комітет на чолі з А. Гендерсеном для вивчення ситуації на західноукраїнських землях, а в січні 1932 р. було винесено спеціальне рішення, яке в лояльній формі засуджувало ксенофобську політику  Варшави.  Воно не зупинило дискримінаційну політику Другої Речі Посполитої. Заклики УНДО про «нормалізацію» українсько-польських стосунків, проголошені в резолюції V народного з’їзду (1938), як завжди, були були проігноровані, як і посилання посла у сеймі В. Целевича про колонізацію українських земель, їх штучний адміністративний поділ.

ОУН послідовно протистояла великопольському й більшовицькому шовінізму. Активну участь в її діяльності брали письменники. Так, поет Б. Кравців –– голова Союзу української націоналістичної молоді та перший провідник Крайової екзекутиви ОУН в західноукраїнських землях –– організував у листопаді 1928 р., в день проголошення ЗУНР, антипольську демонстрацію, через рік –– акцію протесту біля радянського консульства проти сфабрикованого процесу СВУ. Під час голодомору в УСРР провід ОУН на червневій конференції ухвалив рішення здійснити атентат (нім. Attentat — замах на вбивство) в консульстві СРСР (Львів), виконавець якого мав добровільно здатися польській поліції, аби на судовому процесі довести мотиви своїх дій та факт етноциду в Україні. Ним судилося бути М. Лемику. Його героїчний вчинок правив за приклад національно свідомій молоді, позначився на ліриці оунівців Олени Теліги й О. Ольжича.

На героїчні вчинки оунівців, що були акцією самозахисту, репресивний режим Польщі відповів жорстокими каральними санкціями –– створенням для «перевиховання» переважно «небезпечних українців» на підставі розпорядженні президента Польщі І. Мосцицького (17 червня 1934 р.) концентраційного табору в Березі-Картузькій (нині –– м. Береза в Білорусі) на Берестейщині в приміщенні колишнього католицького монастиря картузіан.  Формальним приводом такого рішення польського режиму вважають замах оунівця О. Мацейка на відповідадльного за пацифікацію міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького (12 червня 1934 р.), хоча основною підставою були потужні протести українців проти дискримінації українців, проти масових репресій на Волині й Галичині. В концтаборі поневірялися майбутні генерали УПА Д. Грицай та Р. Шухевич, активний оунівець Ю. Вассиян, письменники П. Балей, Р. Бжеський, Т. Бульба-Боровець, Б. Гошовський, В. Кархут, Б. Кравців, Я. Масляк, мемуарист С. Хрін. Уже на початку заснування тут перебувало двісті в’язнів, серед них 120 –– оунівців, а також 40 членів КПЗУ й 40 членів крайньої польської партії ONR (Obóz Narodowo-Radukalny). Проте обирався передусім етнічний критерій. Було чимало й білорусів. Крім засуджених, у «Березі Картузькій» опинялися в’язні, яких до трьох місяців тримали без суду лише на підставі адміністративного рішення поліції чи глави воєводства. Остаточний термін ув’язнення обирала адміністрація концтабору, в якому до 1938 р. перебувало до п’яти тисяч українців (за радянськими –– 7 тисяч, за польськими –– 800 осіб). Жорстке поводження з арештантами, приреченими на виживання, на постійні тортури, на знелюднення, стало нормою, означало загострення українсько-польської війни, що тривала впродовж міжвоєнного двадцятиліття. Вірш «Береза», поема «Пісня з Берези», повість «Береза» О. Гаврилюка, який двічі побував у цьому концтаборі, сприймаються звинувачувальним документом репресивного режиму Польщі, як і спогади «Від церковного престолу до Берези за дроти» (1955) протоієрея С. Гаюка. Матеріали концтабірної сваволі подано у виданні «За тебе, Україно… З архівів в’язнів Береза Картузька (1934—1935) часів ІІ Речі Посполитої Польської» (2010).

У ці драматичні часи формувалися такі резистансні постаті, як С. Бандера, який стрімко еволюціонував від пластуна й активного «просвітянина» до провідного оунівця. Його було заарештовано перед захистом диплому у львівській Високій політехнічній школі (1933),  засуджено на гучному Варшавському процесі (1935) до смертної кари, заміненої «довічним ув’язненням». Він потрапив у монастир Свенти Кжиж (Святий Хрест) біля Кельц, який поляки використали як тюрму, де з 1936 р. поневірялися керівники ОУН М. Лебедь, Я. Карпинець та ін. Варшава не приховувала наміру депортації українців з етнічних земель на підставі таємної, на щастя, не реалізованої постанови Ради Міністрів (1938), що спиралася на нову конституцію (2 квітня 1935), ухвалену маршалом Ю. Пілсудським. На її підставі він отримав необмежені диктаторські права. Тоді ж було розігнано сейм і сенат. Спроба прем’єра П. Славека й міністра внутрішніх справ М. Косцялковського нормалізувати польсько-українські відносини після смері маршала зазнала провалу. Е. Ридз-Смігла –– наступник Ю. Пілсудського провів нову пацифікацію на Волині.

 

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment