На рідній землі

Василь КЛІЧАК,

Рудники—Снятин—Коломия—Івано-Франківськ

 

На Івано-Франківщині відбулися зустрічі з письменником, директором ВЦ “Просвіта”, членом Центрального правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, головою Київського обласного об’єднання “Просвіта” ім. Т. Шевченка, лауреатом літературних премій ім. Дмитра Нитченка, ім. Марка Черемшини,  премії “Князь роси” ім. Тараса Мельничука  Василем Клічаком. Василь Клічак презентував нову ювілейну поетичну збірку “Копана гора”. Василь Клічак — уродженець села Рудники Снятинського району, доцент кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, автор поетичних збірок “Дощовий годинник” (1989), “Пелена” (2003), “Вздовж дарованих Божих днів” (2015).

На початку жовтня здійснив турне рідними місцями. Презентував свою ювілейну книжку “Копана гора”. Рік ювілейний. Книжка також. Почав із рідного села Рудники, що в Снятинському районі. Прийшло зо два десятки людей. Нормально! Просив, щоб прийшли ті, кому цікаво. За тиждень до дійства телефонував голові сільради, хотів довідатися, як іде підготовка. У відповідь почув: “Йосиповичу, зараз я не можу говорити — сідаємо за стіл. Син приїхав з фронту. Краще завтра”.  По-чоловічому стримано, скупо. У людей важлива подія. Велика радість. Вона передалась мені. Написав вірш. Читав його на зустрічі із односельцями. Схвильований голова не приховував сліз.

 

— Приїхав син до мене з фронту, —

це відповідь на мій дзвінок.

Не із Варшави чи Торонто…

З Донбасу, де щоденний шок.

 

То вимовив односельчанин.

І радість, стримувана десь,

на мене хлюпнула неждано,

я й перейнявсь тоді увесь

 

тим чоловічим тихим стримом.

А що за ним? За ним — таке:

Уся історія незрима,

в якій близьке усе людське.

 

Сприймаєш глибину трагедій.

І бачиш чорні ті літа,

що наче на велосипеді

промчали, як ріка крута.

 

Згадаєш цвинтар біля поля,

батьків могили на вітрах.

І бюст Абрам’юка Миколи,

а також Ігора Сахра.

 

Їх привезли колись із війська —

як “дідівщини” злої  жертв.

Така вже доля українська,

яку неначе звір роздер.

 

Тому цю радість розумію.

І я ділю її навпіл.

І так, як батько, мрію, мрію,

щоб син між чорноземних піль

 

не  рив окопи, не вдивлявся

У ті ворожі блокпости.

І щоб туди не повертався,

а йшов туди, де має йти.

 

Щоб заростали ті окопи

пахучим зіллям степовим

і бігли коні там галопом,

і вився в небо мирний дим…

 

Отже, виступив перед людьми. Прийшли мої однокласники. Не всі, звичайно. Шестеро. Сприйняв їх як родичів. Восьмирічку закінчували десь три десятки. Зараз школа середня. У випускному одинадцятому класі всього один учень. Та односельці не втрачають оптимізму, кажуть, що в молодших класах учнів набагато більше. Отже, комплект буде.

Читав вірші. Читав багато. Щось розказував. Слухали уважно. Потім сказали мені, що на слух поезія сприймається набагато краще. Була моя вчителька  Олена Василівна. Їй уже 88. Дай Боже їй здоров’я. Їй я присвятив вірш “Слово” (є в книжці). Був колишній сусід. Цікавий тим, що різьбярює по дереву. Пам’ятаю, в дитинстві заходив до нього і надовго прикипав поглядом до його роботи. Неповторний запах  дерева, стружки. Прийшов. Запрошував до себе подивитися його вироби. Наступного разу — пообіцяв я. Багатьом розіслав книжки поштою. Декому подарував на зустрічі. Після дружньої вечері поїхали до моєї рідної хати. Мої однокласники. Зі мною четверо. А ще чоловік, на рік від нас старший. На мій мобільний він нас зазнимкував. Радісних, щасливих. На цей знімок було багато вподобайок у соціальній мережі “Фейсбук”. Коментарі написали переважно ті, хто зараз за межами України. Із Канади, Америки, Іспанії, Португалії, Чехії. Зворушило їх це фото. А ви думали! — хочеться їм відповісти!

Після рідного села — Снятин. Презентація у районній бібліотеці. Три години минуло як одна хвилина. Читав вірші. Слухав людей. Вони говорили щиро. Атмосфера була добра, сповнена теплоти і прихильності. Дякую Мирославу Попадюку, Іванці Стеф’юк, Іванові Грекуляку, Володимиру Карому, Володимиру Чипизі, Василеві Харитону, Іванові Андрушку та багатьом іншим за добрі й теплі слова.

 

Василь КЛІЧАК

Учні

Балада

Мирославу Попадюку

 

Удень вони ховались у лісах,

а вечорами по гірських стежках,

відомим тільки їм, ішли в село,

що тихо й насторожено жило.

Було їх двоє. До одної хати

спрямовували зір молодцюватий.

Заходили повільно й обережно.

І бачимо картину ту бентежну.

За стіл сідають і виймають з пазух

папір ще й олівці так якось сором’язно.

І підсіда до них ґазда-учитель —

і почина при каганці їх вчити.

Такі ще юні. У тривожнім світі

їм праглося звичайної освіти.

І бачимо, як кожен з них сидить.

І вогник ледве-ледве миготить.

І тінями на стінах мерехтять

рука й об стіл опертий автомат.

І бачимо іще, що без принуки

їх заохочує учитель до науки.

— Учіться, хлопці! — Чується крізь ніч.

Вони ідуть новим вітрам навстріч,

наснажені учителем достоту.

Таку ще й уночі він мав роботу.

І довго б ще тривало навчання?.

Але якось після одного дня

чекав їх знов. А їх все не було.

І здогадом всю душу обпекло.

Загинули? Потрапили в полон?

Нема все їх. Нема. Утратив сон.

Інтуїтивно відчував — прийдуть

ті, що погибель і біду несуть.

І під час чергової із облав

ув’язненим очікувано став.

І присуд був йому аж двадцять п’ять.

Відсидів десять. І вернувсь назад.

І дивиться, і заглядає в ліс.

А той шумить, як і шумів колись.

Все виглядає — може, ще прийдуть

ті хлопчаки, що світло бережуть,

яким тоді світилась його хата.

Й немов мені в тій ролі побувати

судилося. Стою біля воріт,

з яких для мене починався світ.

І виглядаю тих учеників,

яким так бракувало вчителів.

І бачу їх, що йдуть вітрам навстріч.

— Учіться, хлопці! — Чується крізь ніч.

 

Після Снятина — Коломия. Тут відбувся Книжковий фестиваль. Була чудова погода. Кілька видавництв на столиках розгорнули свою продукцію. Сцена. Ведучі. Офіціоз. Пафосні промови. Театралізовані виступи школярів, студентів. А поруч — столики із книжками. А зі сцени: “Наш фестиваль згодом стане альтернативою Львівського Форуму”.

Наївно. Хоча… Все може бути. Якщо він, наприклад, матиме своє обличчя. Не перетвориться на звичайний базар. Не втомлюватиме надмірною ряснотою заходів. Коломия була колись центром друкарства. І у культурному українському просторі в Галичині вона була другою після Львова. На гадку приходять яскраві епізоди з чудового роману “Сестри Річинські” Ірини Вільде.

Того ж дня у міській бібліотеці відбувся круглий стіл на тему сучасного книговидання. Виступи різнилися і підходами, і баченням проблеми. Більшість схилялася до думки про перспективи книжкового фестивалю. Дай Боже!

І одразу після круглого столу — моя презентація. Проходила вона недовго. Сподобався виступ Анатолія Осадчого, який зачитав один мій вірш у своєму перекладі німецькою мовою.

Наступного дня — презентація у Коломийському навчально-науковому інституті Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника. Молоді викладачі. Деякі вже мають кандидатський ступінь. І студентів — повна зала. Люблю такі аудиторії. Зі студентами спілкуватися — велике задоволення. Прийшли ще й друзі — письменники Василь Рябий, Василь Андрушко. Останній, до речі, відомий скульптор. Він автор чудового пам’ятника Іванові Франкові у Коломиї. Як на мене, то це найкращий з усіх, які є у світі. Хіба що може претендувати на першість той, якого ще немає. Має він бути у столиці України. І мріє про нього Дмитро Васильович Павличко.

Отже, читав студентам вірші. Відповідав на запитання. Модерувала зустріч кандидат наук Галина Волощук. Деякі студенти читали мої вірші. Були ще й з інших навчальних закладів.

Один із організаторів моїх зустрічей у Коломиї — Василь Глаголюк, очільник місцевої “Просвіти”. Я глибоко йому вдячний за підтримку. Василь Петрович виступав на моїх зустрічах і в Коломиї, і в Івано-Франківсьску. Він і його син Олексій допомогли мені видати попередню книжку “Вздовж дарованих Божих днів”.

Цікаві запитання ставили студенти: сучасна українська література, її виразні представники, джерела творчості. Мудрі запитання озвучували завкафедри Михайло Ковальчук і кандидат наук, письменник Микола Васильчук. Молодь цікавиться літературним життям, — дійшов я такого висновку.

А ще давав інтерв’ю для місцевого телебачення.

Пізніше — презентація у районній бібліотеці. Постаралися її працівники. Окрім постійних читачів прийшла студентська молодь — переважно хлопці з технічного коледжу. Слухали уважно. Завітав сюди і Ігор Довганюк, колишній директор цього навчального закладу. А ще — голова міста у середині 90-х. Ігор Дмитрович — людина високої культури, добре володіє французькою. Працював у посольствах України за кордоном. Добре виступив. Підтримав мене.

На запитання ведучої, що би я побажав присутній молоді, відповів так: “Попри всю зайнятість відвідуйте бібліотеки. Читайте книжки. Зосереджуйтесь над ними у читальній залі. Це особливе сприйняття. Відключайте на той час свої ґаджети. Пам’ятайте, що бібліотеки — це справжнє вогнище освіти і культури. У розвинених країнах до них особливо поважне ставлення. Наш земляк із Долини Омелян Антонович, який більшу частину свого життя прожив у Сполучених Штатах, заробив у нафтовому бізнесі великі гроші, чимало пожертвував на українські справи у нашій країні. Наприклад, на ремонт, закупівлю меблів, комп’ютерного обладнання тощо Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника він пожертвував два мільйони американських доларів. Зараз у цю бібліотеку приємно зайти,  хочеться бути її читачем”.

Наступного дня — Івано-Франківськ. Презентація у будинку “Просвіти”. До своїх по своє. І хоч людей було небагато, та, як на мене, все відбулося дуже пристойно. Модерувала зустріч Ольга Бреславська. Виступили Євген Баран, Дмитро Захарук, Степан Волковецький, Василь Бабій, Василь Глаголюк, моя землячка з рідного села Ярослава Василишин, поетеса, науковець, викладач Прикарпатського університету. Сюрпризом для мене були її спогади про те, як моя мама приходила до її матері, як вони спілкувалися, про що говорили під ритмічні звуки швейної машинки.

Перед очима — село тодішнє і село сьогоднішнє. Чи щось змінилося? Думаю, що так. Люди змінилися. Мої ровесники нагадали мені наших батьків. Чи є якась відмінність між поколіннями? Є. Нинішнє набагато вільніше, розкутіше. Таке треба цінувати. Хоча поєднують ті ж проблеми у матеріальній сфері. Та хочеться людям слова. Звичайного поетичного слова.

Були потім добрі відлуння, відголоски. А на завершення вірш про зустріч з однокласниками у рідній домівці.

Зустрітися із друзями дитинства

У рідній хаті…

Четверо нас тут

Однолітків,

правдиво бадьористих.

Й невимушено спогади пливуть.

За спинами пала вогонь у грубці.

Ми сміємося так, немов колись.

Під хатою вмостилися на купці

Якісь химери і не йдуть у ліс,

А заглядають в шибки обережно,

Як ті цікаві в час гучних весіль…

Пішли вже гості.

На душі бентежно.

Пішли Мирось і Валя, і Василь…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment