Володимир СЕМИСТЯГА,
голова Луганського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Мовна політика — це сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин або на розвиток мовної системи в певному напрямі. Як складник національної політики, вона віддзеркалює її принципи та відповідає панівній ідеології. Характерною тенденцією антиукраїнської мовної політики російського сусіда-агресора завжди було звуження сфер функціонування української мови, обмеження її застосування, навіть на побутовому рівні.
Чи мають спільне коріння події, що нині розвиваються на окупованих путінською Росією теренах Луганщини і Донеччини? Безумовно! Взірцем для утвердження українофобської політики в цьому регіоні проросійським маріонеткам є імперський, великодержавний, шовіністично-фашистський посил, генерований Москвою. Для цивілізованого світу давно не секрет, що саме в столиці Російської Федерації закриті всі українські культурно-освітні центри та установи. Від 2015 р. зліквідовані дві найважливіші українські крайові організації — Об’єднання українців Росії і Федеральна національно-культурна автономія Росії. Поза законом опинилися й Українська Всесвітня Координаційна Рада (УВКР) та Світовий Конгрес Українців (СКУ). Серед багатомільйонного українського загалу в РФ тільки півтори сотні дітей домоглися права хоча б факультативно удосконалювати знання з української мови в недільних школах. Бо українських навчальних закладів у Росії взагалі ніколи не існувало. До того ж, ще й протидіяти підступній, чітко організованій потужній російській пропагандистській машині, яка уособлює основну імперську мету — знищити Україну, позбавляючи її народ мови, — українські владці не поспішають.
Соціологічні дослідження засвідчили, що 95% мешканців Луганської і Донецької областей за все своє життя ніколи не виїздили за межі краю. Але здобуття Україною Незалежності все ж таки призвело до відчутних змін у їхньому способі життя. Насамперед в царині освіти. До початку російської агресії на сході держави кількість українськомовних шкіл у Донбасі зросла більш ніж удесятеро. У місцевих вишах збільшилася частка предметів, що читалися українською мовою,— до 50—60 відсотків. Розуміючи, що збільшення кількості українськомовних мешканців Донбасу призведе до краху ідеї “русского міра”, її апологети дещо змінили тактику підтримки “русскоговорящего населения” краю. Зокрема, через російські пропагандистські фонди з початку 2000-х рр. були виділені величезні кошти на друк російською мовою шкільних підручників та навчальних посібників для вчителів. І мета залишилася незмінною — учити й виховувати шкільну та студентську молодь під орудою “своїх” педагогів у дусі “русского міра”.
Як це відбувалося, наведемо конкретні приклади. У Росії було затверджено державну програму “Патріотичне виховання громадян Російської Федерації на 2001—2005 роки”. Пізніше її пролонгували. У рамках цього проекту найактивнішу участь у розробці підручників та посібників з антиукраїнським змістом взяли російський фонд “Русский мир”, фонд “Президентский центр Бориса Ельцина”, російське посольство і консульства в Україні. Крім того, 2005 року було створено “Українську академію русистики”. А наступного року за її підтримки видали накладом 25 тис. примірників підручник для школярів 5 класу “Страноведение. Россия”. Крім того, з метою перекваліфікації вчителів історії видали посібник “Воссоединение Руси”. Пропагандистські заходи “русского міра”, втиснуті в ці пропагандистські перли (російська мова велика і могутня; українці, білоруси, росіяни — споріднені народи і повинні розвиватися спільно; Росія — найпотужніша і наймогутніша країна світу), своїм “грифом” освятило Міністерство освіти і науки України. Тож не випадково, що на Луганщині 2008 року ці “освітні” видання спільно презентували посол РФ в Україні В. Черномирдін і заступник голови Луганської облдержадміністрації М. Запорожцев, який нині очолює “громадську раду при главі ЛНР”. Не дивно, що 2009 р. в Луганську за безпосередньої участі голови фонду “Русский мир” В. Ніконова та “батьків” області О. Єфремова, В. Голенка, В. Тихонова помпезно відкрили центр російської культури і літератури “Русский мир”. Невдовзі таким же чином два подібних центри з’явилися і в Донецькій області. Після чого Луганськ і Донецьк заполонили пропагандистські гасла “Великому русскому слову — второй государственный язык!”.
Саме на гроші мерії Москви в Луганську з’явилася російська гімназія, відкрита на вимогу торговців сусіднього ринку під патронатом О. Єфремова. А її “фундатор” і незмінний директор А. Подтинка невдовзі стала заслуженим учителем України і депутатом Артемівської в місті Луганську райради. Відтепер сепаратистка — член так званої народної ради “ЛНР”. Цей навчальний заклад, як і аналогічний у Лутугиному (поблизу Луганська), завжди мав фінансову підтримку від російських фондів та “російської громадськості”. Інколи справа сягала апогею “абсурду”. Зокрема, у тому ж таки Лутугиному намагалися викладати і вивчати українську мову і літературу російською. А в Луганській гімназії українську мову перевели в розряд іноземної. Та й чому дивуватись, коли ще 2010 р. в багатьох школах краю з’явилися букварі для малечі, обрамлені гаслами “Наша Родина — Матушка Россия!”
Такі новації дали підстави голові Луганської обласної ради В. Голенку зініціювати ухвалення рішення “Про засади державної мовної політики” та “рекомендувати” обласному управлінню освіти включити предмет “Страноведение. Россия” до навчальної програми шкіл Луганщини. Сам В. Голенко і нині палкий прибічник “русского міра”. Публічно проголосивши 2014 року власну позицію, він від імені обласної ради підтримав ідею проведення “референдуму” про створення “ЛНР”, відкрито агітував за відокремлення Луганської області від України та приєднання її до Росії. Його патрони — О. Єфремов, звинувачений у зраді Батьківщині, перебуває під судом і слідством, а віце-прем’єр В. Тихонов переховується у Воронежі на території Росії. Варто не забувати й злочинну діяльність цієї трійці під час так званих Сіверськодонецьких шабашів та їхнє намагання створити так звану ПІСУАР.
Яка ж ситуація довкола української мови та всього українського на тимчасово окупованих Росією та її найманцями теренах Донбасу?
Процеси у сфері духовного, культурного та мовно-освітнього простору, які відбуваються упродовж останніх трьох років у квазіутвореннях на Донбасі, мають певні особливості, але досить часто вони й ідентичні.
Якщо до 2014 р. на сході України проросійські сили мусували міфи про підступну насильницьку “бандерівську” українізацію та маніакальне переслідування російськомовних, то після проголошення так званих “ЛНР” і “ДНР” російські найманці влаштували справжнє полювання на активістів місцевих українських культурно-просвітницьких організацій і товариств. Наприклад, у травні-червні 2014 р. спецслужби “ЛНР” запроторили до своїх казематів велику групу просвітян. Від заарештованих О. Шевченко, К. Філімоненка, І. Захарченка, О. Носулі, А. Поповича, О. Ющенка, В. Семистяги та інших вимагали зректися рідної української мови і спілкуватися тільки на “общепонятном”. При цьому в найбрутальніших традиціях Валуєвського циркуляру українську мову тлумачили “як гидку спольщену російську мову, яку ніхто не розуміє”. Це ж повторилося й восени 2014 р., коли у просвітян Шмигельських і проректора Луганського національного Шевченківського університету Дм. Ужченка під страхом смерті теж вимагали зречення української мови. Після захоплення промислових центрів Донбасу бойовиками міські посадовці ще до початку 2014/2015 навчального року тиражували розпорядження, які стосувалися витіснення української мови з публічного простору і русифікацію освіти. Їхня суть зводилася до посилу: змінити всі вивіски українською мовою на російські, у школах зробити російську мову основною, а українську — заборонити. Все це добре вписувалося в загальну концепцію “русского міра”, що побутувала тут, та служило підставою для проголошення “інтеграції в Росію”. Тож невипадково, що мовна політика в так званих “ЛНР” і “ДНР” на початку 2014/2015 навчального року в усіх типах навчальних закладів була спрямована на швидку тотальну русифікацію. Відповідно до неї навчальні заклади з українською мовою викладання переводилися на російську, ліквідовувалися класи з українською мовою навчання, зменшувалася кількість годин на вивчення української мови до чверті години на тиждень тощо. Паралельно проводилася чистка бібліотек навчальних закладів. Звідти вилучали і знищували книги, видрукувані українською мовою, як шкідливі. Стосувалося це не лише творів з української літератури чи мовознавства, а й книг з історії та географії України. Викладання цих предметів також заборонялося. Обгрунтовувалася навіть позиція, що відтепер спілкування на не підконтрольній Києву території буде відбуватися “малоросійською” мовою (?!). Деякі проведені акції набули широкого розголосу. Серед них — знищення в Луганську двохсоттисячної бібліотеки україністики Українсько-канадського центру “Відродження” і 30-тисячної бібліотеки обласного просвітянського об’єднання.
“Теоретичні” докази шкідливості всього українського здійснювали місцеві “знатоки” “ЛНР—ДНР”, які, за власним визнанням, навіть не володіли розмовною українською мовою. Так, у Луганську через офіціоз “ЛНР” — тижневик “ХХІ век” С. Сорокін у розлогій статті “Язык наш — враг наш?” продублював штампи російської пропаганди: події на сході України — це ніщо інше, як громадянська війна. На його думку, її розв’язали “укри”, які промили мізки молодому поколінню. Відповідь на запитання: “Чому українці Донбасу не знають української мови та не спілкуються нею?” — звелася до банального: “Ну, не розмовляють тут цією мовою — і квит”.
Луганський українофоб О. Акєнтьєв у промовистому “дослідженні” “Мова. Из жизни священных коров” здійснив “революційні відкриття” в українському мовознавстві. Вони полягали в тому, що “мова на Украине сегодня признана краеугольным камнем, сакральным сосудом и священной коровой нациебудування”. В іншому опусі “Украина. Всё начиналось с мовы” він радісно дивує: “На Украине вся историческая лингвистика накрылась медным тазом (?!)”. А потім, насмикавши різних літературних цитат і перекрутивши думки мовознавців, здійснив надзвичайної ваги відкриття — Україну віддавна населяли російські селяни. У зв’язку з тим, що на відміну від Правобережжя, на теренах Донбасу не було польської шляхти, народ там і зберіг свою первобутню випестувану історичну російську мову, а не здобув її внаслідок якоїсь там русифікації. Що українці історично належать до російських племен, які давно створили російську літературну мову, то вона рідна для 83% громадян України. Тож чи варто “свідомітам” боротися проти своєї рідної розвиненої російської мови? Звівши аргументацію до того, що “свідомітам” варто зрозуміти головне — сьогоднішній стан українського культурного фронту та мовно-культурної ситуації — ніщо інше, як убогість та пустеля, виніс свій вердикт. Українська література, театр, музика, кіно, навіть естрадна “попса” — надзвичайно низької якості, яка засвідчує лише процес розпаду “державоньки”.
Про рівень професійного шулерства місцевих адептів “русского міра” свідчать численні факти спроб нав’язати пересічному обивателю власне бачення застосування на практиці української, а не російської медичної термінології, та ще й цинічно залякати його. Зрозуміло, що всі ці аргументовані постулати зведені до одного — “українська літературна мова, створена на базі сільських діалектів у середині ХІХ ст.”, приречена. Вона однозначно зникне.
Не менш сенсаційні відкриття здійснили й теперішні луганські історики та краєзнавці. І мова не тільки про нордичний донбаський характер патомків славних неардентальців чи про російські поселення в Донбасі, яких так і не змогли завоювати татаро-монгольські ординці. У дослідженні “Из истории Новороссии” “науковці-краєзнавці “ЛНР” пишуть про сучасні події. Наголошують, що термін Новоросія у 2014 р. став символом нової фундаментальної історії Донбасу. Чому? А тому, що значну частину новоросійських земель (це ж не тільки Донбас!) після революційних подій 1917—1920-х рр. передали Україні (звісно ж, подарувала Росія) без урахування історичних умов.
Очевидно, що новоявленим “науковцям” з їхніми інноваційними мовознавчими відкриттями бажано було мати хоча б якесь юридичне прикриття. Його надали ухвалені упродовж 2014 р. майже ідентичні конституції “ДНР” і “ЛНР”. У кожній з них фігурувала 10 стаття, присвячена порядку функціонування державних мов на їхніх теренах. Зрозуміло, що там про українську мову йшлося як про формальність. Тож і на рівні, де українська мова разом з російською мовою формально отримала статус державної, йшлося про її упослідження. Насамперед це стосувалося “ЛНР”. На відміну від конституції “ДНР”, там пунктом 2 закріплено упосліджений статус української мови. Вона в “ЛНР” не могла бути офіційною мовою діловодства в усіх органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Єдиною мовою діловодства “ЛНР” затвердили російську. Підтримав сепаратистів і Слідчий комітет РФ, який 29 вересня 2014 р. порушив кримінальну справу про нібито український геноцид проти російськомовного населення, що мешкало на території Луганської та Донецької областей, за 357-ю статтею кримінального кодексу Росії. Через рік, усупереч нормам міжнародного і російського права, у Слідчому комітеті вже заявили про поширення Росією “своєї універсальної юрисдикції на південний схід України” під тим же міфічним приводом “геноциду російськомовного населення”.
Окрилені “юридичною” підтримкою, упродовж 2014/2015 навчального року проросійські найманці на теренах Донбасу розпочали тотальну русифікацію в усіх без винятку сферах суспільного життя. Під першу хвилю заборон потрапило викладання історії та географії України, української мови і літератури, інформаційні стенди українською мовою, які швидко замінювали стендами російською мовою. Щоправда українська мова і література не були повністю виключені зі шкільної програми. Однак, згідно з циркулярами Міністерств освіти і науки “ЛНР” і “ДНР”, кількість годин на їхнє вивчення звели до однієї на тиждень, а потім перейшли до факультативного вивчення або вивчення як предметів з іноземною мовою. До того ж зліквідували й підсумкові іспити у зв’язку з тим, що начебто ці предмети ніхто не бажав вивчати. Відтепер державна підсумкова атестація в школах квазіреспублік включала в себе один обов’язковий іспит — з російської мови у вигляді переказу з творчим завданням.
Надалі, з початком 2015 календарного року окремі школи та класи з українською мовою навчання примусово перевали на російську мову. Наприкінці 2014/2015 навчального року в навчальних закладах І—ІІІ рівнів навчання, де збереглося навчання українською мовою, погрозами і силоміць батьків примусили написати заяви про переведення дітей на навчання російською мовою.
Зрозуміло, що у 2015/2016 навчальному році навчання у школах проводилося вже за російськими підручниками російською мовою і за російськими стандартами. З’явилися нові предмети “Мова народів Донбасу”, “Історія Вітчизни”, “Історія Луганського краю”, “Історія Донецького краю”, “Історія Донбасу”, “Уроки громадянськості Донбасу”, “Початкова військова та медико-санітарна підготовка”. Новоявлені “теоретики” з Луганська, демонструючи еволюційність компартійних ідеологем так званого “Русского движения Донбасса” 80—90-х рр. минулого століття, навіть обґрунтували появу нової історичної народної спільноти на теренах Донбасу — “донбасидів” та їхньої специфічної “донбасидівської” мови. У зв’язку з переведенням системи освіти на російську мову і російські навчальні стандарти в “ЛНР” і “ДНР” виник дефіцит викладачів російської філології та історичних дисциплін. Тому впродовж 2014—2016 рр. через спеціальну курсову систему там терміново перекваліфікували понад тисячу вчителів українознавчих дисциплін, які опинилися поза навчальним процесом зі зрозумілих причин. Крім того, до процесу русифікації освітнього простору залучили ще й кількасот студентів педагогічних закладів.
Не варто замовчувати або приховувати позицію УПЦ МП, яка активно сприяла російській окупації Донбасу 2014 р. та проводила тут підступне російщення. Наприклад, під тиском Луганського єпархіального духовенства УПЦ МП 8 грудня 2014 р. наказом Міністерства освіти, науки ці культури “ЛНР” у Луганську замість розгромленого Українсько-канадського центру “Відродження” створили Духовно-просвітницький центр “Возрождение” імені святого преподобного Нестора Літописця при Луганському Шевченківському університеті. 9 грудня в цьому ж університеті православне духовенство спільно з колективом вишу та владними структурами “ЛНР” провели круглий стіл “Духовно-моральне і православне виховання учнівської молоді в “ЛНР”. З метою “розвернути молодь на 180 градусів” було порушене питання підготовки фахівця “Православний педагог” з правом працевлаштування в загальноосвітній школі та викладання предмета “Православна культура” учням середньої школи і “Православна сім’я” — учням старшої школи, а також створення відповідних кафедр при університетах “ЛНР”. За прикладом луганської школи № 30, де в 2014/2015 навчальному році вперше ввели предмет “Релігієзнавство”, почин “рекомендувалось” наслідувати й іншим навчальним закладом. У свою чергу університет зобов’язався відкрити кафедри богослов’я, а семінарії прирівняти до бакалаврату, аби випускники й надалі отримували освіту у вишах. Зрозуміло, з якою метою, якою мовою і на якій базі.
Упродовж трьох останніх років на всій території окупованого проросійськими найманцями Донбасу українську мову витіснили з місцевих телеканалів, Інтернету, радіо. На окупованій території не видавалося жодної газети чи журналу українською мовою, не завозилися україномовні видання з України. Зовнішня реклама, мова оголошень, реклама в транспорті, на зупинках — винятково російська. Це стосується й міського простору. Надзвичайно вузьку етнографічну нішу відведено українській культурі. Виняток зробили лише для деяких закладів культури. Зокрема для Луганського академічного українського музично-драматичного театру на Оборонній, що перетворили на ідеологічну візитівку “ЛНР”. Нехай бавляться аборигени. А щоб не опирались — артистам-колаборантам всунули “цяцьки” — звання “народних”, “заслужених” артистів та діячів культури “ЛНР”. А те, що дехто вже мав почесні звання від держави України — не біда, бо їх оцінили в “ЛНР” вище!?
Щоб зрозуміти, чому так чинять у квазіреспубліках Донбасу — варто звернутися до посилів, що їх демонструють їхні ватажки. Так, перед відкриттям у Ялті ХІ фестивалю “Великое Русское Слово” І. Плотницький заявив: “Донбас за суттю — маленька Росія, і російська мова надихає нас, благословляє…” Чому в “ЛНР” приділяють особливу увагу російській мові?! Бо це “цільова програма, і у нас не просто розвивають любов до російської мови… ми надали можливість священикам говорити про нашу культуру, про російську мову… Це цінність, це спадщина, яка не повинна пропадати, вона повинна втілюватися в маси. Особливо дітей потрібно вчити цієї мови, розповідати чому. Адже кожен з нас знає, що ми належимо до тієї культури, мовою якої ми думаємо. Так ось я знаю, що в нас більшість думає російською мовою”.
Не варто коментувати такі заяви. Слід звернутися до офіціозу “ЛНР”, чітко розставлені всі акценти. В статті “Пидозра” посмертно. Психоз или клоунада?” ідеолог “ЛНР” О. Акентьєв, виправдовуючи завойовницько-терористичну політику імперської Росії, комуністичного СРСР, сталінський терор проти неросійських етносів, прозаїчно розставив крапки над “і”: “…Потрібно вжитися в сім’ю народів Росії… і виховувати дітей патріотами нової Батьківщини”.
Так ось чому в “ЛНР” і “ДНР” проводяться масові акції, присвячені російським державним святам і державним символам! Так, під патронатом так званих громадських об’єднань і органів освіти в квазіреспубліках Донбасу 22 серпня 2017 р. дітей і молодь залучили до відзначення дня державного прапора Росії. В Луганську, Алчевську, Кадіївці, Сорокиному, Хрустальному акції провели під гаслами “Прапор держави — символ слави!” Присутнім вручалися трикольорові стрічки, проводилися масові флешмоби, розгортали 20—30-метрові полотнища російського прапора, проводилися автопробіги “Нічні вовки — Донбас”, конкурси малюнків російського і “ЛНРівського” прапорів у спарці, надавалися довідки з історії створення російської символіки та символіки місцевих квазіутворень. Під пісню О. Газманова “Вперед, Росія” звучали гасла — “Росія — наша друга Батьківщина!”, “Прапор Росії — символ нашого єднання!” тощо.
Усіх переплюнули в Сорокиному (Краснодоні), де під час відзначення 75-ліття підпілля “Молода гвардія” розгорнули прапор РФ площею в понад 200 квадратних метрів.
Традиційними стали для навчальних закладів “ЛНР” і “ДНР” участь у так званих освітніх форумах на території Ростовської, Воронезької, Волгоградської, Білгородської, Московської, Пермської та інших областей Росії. Під час проведення цих заходів діти брали участь у відзначенні днів історичної пам’яті, історичної російської спадщини, пам’ятних битв в історії Росії, днів православної культури, поглибленому вивченні російської мови і літератури тощо.
Не дивно, що ватажок “ДНР” Захарченко визнав, що на осінь 2017 р. з українською мовою на теренах “республіки” проблем більше не існує, з нею “покінчено”. Але це не завадило широко рекламувати в пресі місцеві акції, що начебто піклування та вивчення української мови і літератури в сусідній “ЛНР”. Там акція “Українська мова по-луганському” звелася до повідомлення про те, що тільки в Луганську школярі отримали 7,5 тис. підручників української мови і літератури, видрукуваних для учнів 1—7 класів. Не кольорові — чорно-білі!, вихолощені від усього українського, де місцеві фахівці розповідали здебільшого про природу та осіб і події, що уславили Донбас, вони ставлять за мету вбити в голову дітей, що існує “народ Донбасу”, який є складовою “русского міра”, а не українського народу. До того ж український народ злочинний, бо розпочав війну проти “народу Донбасу”. Усі інші підручники до 2017/2018 навчального року надійшли із Росії. Зокрема, 68 гумконвой МНС Росії для “ДНР” і “ЛНР” завіз видрукувані шкільні підручники за російськими стандартами, з російською символікою та символікою фіктивних “республік”. Тільки для “ЛНР” ці підручники склали майже 70% від загальної кількості гуманітарки, і все — в ім’я навчання за російськими програмами і стандартами, в ім’я возз’єднання народу Донбасу з Росією.
5 жовтня 2017 р. ватажок “ЛНР” І. Плотницький уперше в історії “республіки” присвоїв звання заслужений працівник освіти “ЛНР” 54 учителям і працівникам освітянської галузі. 120 педагогів “республіки” були відзначені медалями “за заслуги”, грамотами і подяками “державних органів “ЛНР”, а день працівника освіти відтепер у квазіутворенні буде відзначатися щорічно 5 жовтня. Вітаючи освітян, він заявив, що переконаний у тому, що спільно закінчать перехід на рідні російські стандарти, за що й отримаємо достатню винагороду.
Ну, а молодь?!
За його ж заявами: молодь хоче одного — повернення до старого, шукати коріння, віднайти власну духовність та зміцнити в цьому світі, який зветься “русскім міром”, у чому ж ми будемо їм допомагати?
Як-то говорять — приїхали!
Тільки зашорений не може збагнути, що в Донбасі педалюється процес інкарнації захоплених Росією територій до її складу. В основу цього процесу, як і завжди це робилося в Росії, апологети “русского міра” заклали і роблять ставку на нівеляцію української душі через знищення української мови. Але як свідчить історичний досвід — українська душа та її фундаментальна основа — українська мова — невмирущі. А відповідь бумерангом знищить останню антиприродну імперію азійської орди.
