Втратити рідну мову і перейняти чужу — це найгірший знак підданства

Іван МАЛКОВИЧ, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, український поет та видавець, 2017

Галина ПАГУТЯК: «Жовтий галас довкола мови»

Облога сусідами освітнього закону, здається, об’єднала і про- європейських і проукраїнських громадян, стала тією краплею, що призвела до повені обурен- ня. Все-таки добре, що прини- ження державної мови зачепило нарешті і людей, які ще недав- но улесливо зазирали в очі євро- пейцям і сподівались, що бодай їх не вважатимуть за варварів і тубільців. Замість того, щоб до- нести правду про катастрофіч- ну ситуацію з українською мо- вою на тлі тотальної русифікації як доконаний факт до західно- європейських інтелектуалів. Але ніхто з наших культуртрегерів цього не робив і навряд чи бу- де робити, бо потрапити до про- клятого племені націоналістів — це провал. Це відсутність пре- мій і грантів від лівих організа- цій, які фінансує Кремль, а як без них жити? Треба десь працювати, заробляти на хліб, опуститись до тих посполитих невдах, які пра- цюють вдень, а вночі творять, і для яких поламаний старенький ноутбук — трагедія. Правдивість, називання ре- чей їхніми іменами — найбіль- ша чеснота інтелектуала. Лаві- рування, лицемірство чи навіть вежа зі слонової кістки в час ві- йни — це безчестя. Ми всі муси- мо бути солдатами, поки триває ця війна за нашу свободу і свобо- ду наших дітей. Упродовж остан- ніх років я була свідком ганебних суперечок і ще ганебніших комп- ромісів довкола мовного питан- ня. То спільні творчі зустрічі з сепаратистами, то плач за книж- ками з Росії, навіть збірник про- зи сучасних українських пись- менників вийшов під час війни у Росії, то переклади російською українських авторів в Україні, то запрошення “хороших росіян” на книжкові ярмарки… Але най- більше вразила і вражає ота кля- та, бо однобічна, толерантність. Вперше це неприємно вразило, коли повалили пам’ятник Лєні- ну на Бесарабці. Треба було чека- ти, поки парламент проголосує, а Рада Безпеки схвалить? Потім, коли Львів намагався перейти на російську, тобто кілька відомих людей, цілковито не усвідомлю- ючи загрози імперського его, на- ївно сподівались, що те его пере- йде на українську. А воно тільки посміялось над дурними хохлами і кинулось завойовувати галиць- кий П’ємонт. Відхреститись від “одіозної” Ірини Фаріон — це був бонтон. І є зараз. Тим часом ворожа агентура діяла, намацуючи слабкі місця в пацифістів і прихильників мисте- цтва для мистецтва. “Жахливою і брутальною” була письменниця Лариса Ніцой в її боротьбі з риб- ками і касиркою в супермаркеті. У неї жбурляли каміння і обклада- ли модним серед бомонду тюрем- ним матом, бо не письменницьке це діло захищати державну мо- ву. Не так агресивно, а поступо- во, років на п’ятдесят розтягну- ти, коли від української мови, як від шумерської, залишаться хіба сакральні тексти. Бо молдавани назвуть печерними націоналіста- ми. Хай для цих ніжних істот ви- даються методи письменниці та багатьох інших людей, які не мо- жуть жити в русифікованих міс- тах, агресивними і негуманни- ми, але вони воюють за Україну в Україні, а не мовчать під лавкою. Бий своїх і бійся чужих — ось що є головною причиною розбрату серед українців. Свої слабкі, чу- жі сильні й нахабні, а силу пова- жають навіть у колонії суворого режиму. Вихолощена цивілізова- ність не здатна захистити, про- тверезити, вилікувати одурма- нене маскультурою суспільство і врятувати молодь. Повзуча руси- фікація здійснюється переважно через двомовність і суржик, і не- рідко через сепаратистський ад- мінресурс. Тут не угорці, яких за- раз усі так дружно засуджують, а й школа на Одещині. Письмен- ники би мали останній скан- дал взяти в зуби, а не розмірко- вувати над тим, добра чи погана письменниця їхня колега Лариса Ніцой і чи не отримує вона бува політичні дивіденди, захищаю- чи двох бунтівних матерів. Бо це врешті нешляхетно. Публічні люди мусять що- найменше бути чесними перед собою і щонайбільше: викона- ти свій обов’язок перед Батьків- щиною. Добре, що це сталось, що якась частина українців по- бачила: треба мати нагострені пазурі, і звільняти мовний про- стір від настирливих претензій меншин, не криючись перед сві- том, бо сильна Україна потрібна тільки українцям, більш нікому, у цьому дарвінівському світі, за- маскованому під гламурну муль- тикультурність. От вам і Орвелл із його Фермою: є рівні, а є рів- ніші. Чомусь грузинські видавці у Франкфурті стали з плакатами проти московського агресора, а українці готові, либонь, потай домовлятись із цим агресором про переклади, бо культура вище політики. Правда, політики цьо- го не знають і ламають хребет на- ціональній культурі, тримаючи її у стійлі для худоби.

Галина ПАЛАМАРЧУК: «Про піховшеків і не тільки»

Людина — істота багатогран- на: якоюсь гранню вона проявля- ється в соціумі, якоюсь — у сім’ї, третьою — в колі друзів, четвер- тою — коли мовчать Америки й Росії, і навіть Україна, і людина лишається сам на сам із собою… Усі ці грані забезпечують жив- лення її потреб і виведення про- дуктів живлення, обмін і торгівлю, одне слово — життєдіяльність та розвиток. Двоїста природа люди- на передбачає, як відомо, єдність і боротьбу протилежностей. Пра- вою-лівою, тільки так можна йти. Одною — лише крутитися на місці. Як громадяни країни, ми пла- тимо податки на утримання ар- мії, чиновників, забезпечення соціальних потреб суспільства. В обмін на податки — отримує- мо безпеку на вулицях і непоруш- ність кордонів. І не кажіть!.. Яка система, така й безпека. Треба зрозуміти й іншу річ. У гі- бридному світі, де ворог може про- братися в мозок і зруйнувати його, не порушуючи фізичних кордонів, — потрібні гібридні кордони і по- даток на їхнє утримання. Один із таких кордонів — державна мова. Податок на його утримання — то- лерування і виконання мовних за- конів. Державна мова — це той щит на гуманітарному рівні, який не дасть пробратися в державний орга- нізм імунодефіциту, внаслідок чого цей організм не впустить у себе зе- лених чоловічків та іншу гидоту. Як і сплата податку грошового, податок гуманітарний не обговорюється, і ухиляння від нього має каратися, як ухиляння Манафорта в Гамериці. Мені глибоко огидні, жалюгідні ті інфантильні піховшеки, які мов- ний закон і мовні квоти на захист української обзивають диктатурою. Це слизняки, слабаки й ворожі агенти. Щоб уберегти свої кордони і захистити свою землю, країна мо- білізує на фронт синів та доньок, за- тягує паски, обмежує себе в інших громадянських свободах (бо путін нападе), — а піховшеки висувають їй ультиматуми і відчиняють воро- та ворогові зсередини… …У сім’ї, в колі друзів і сам на сам із собою людина має го- ворити лише комфортною мо- вою, бо чим комфортніше лю- дині, тим вона щасливіша. А чим більше навколо щасливих людей, тим комфортніше кожному з нас у такому оточенні. Зараз же як? Ступаєш вранці в цей мурашник — як воістину в мурашник: без броні й не потикайся, зжеруть… Саме тому я ревно захищаю комфорт своїх друзів і знайомих. Інколи — навіть від них самих: коли намагаються передчасно, не про- робивши як слід тему, ламати себе у мовному питанні. Не підготував- шись, не маючи внутрішньої пере- конаності, у приватній сфері цього не слід робити, бо відкат буде жор- сткий і жорстокий. …Буде зимно, буде некомфортно. Зимно й неком- фортно на зоні української мови постійно. І тим більше тут почува- єшся ізгоєм, що розумієш: держава тобі не друг і не брат. Без підтримки і грошей українська культура завжди буде худенькою й на маргінесах. Те- бе може побити водій маршрутки і на тобі може відігратися за Ніцой продавчиня у “Ватсонсі”. Перевербовують тебе гарни- ми й пишними словами, а потра- пиш ти на зону. Ти не готовий. Та й я не бажаю тобі зони. Живи в комфорті. І приходь — коли пе- реситишся його гнилуватим ду- хом. Коли виростеш із його гни- луватої плоті, як росток. …Що стосується сам на сам. Я читала багато книжок із психо- логії, я читала Кена Вілбера, обо- жнюю його книжки з трансперсо- нальної психології… Але не можу собі пояснити, чому… На межі яви і сну, коли розтає грань між гру- бим і астральним, являються пре- красні чи страшні картини, часто, хитнувшись у бік яви, ловлю себе на тому, що мій внутрішній діалог секундою перед тим звучав росій- ською мовою. Холодною, чужою, слизькою, штучною… Звідки? З яких глибин? Відлуння якого сю- жету, чийого життя?

Лариса НІЦОЙ: «Я готуюся до уроку…»

семикласникам віршики про солов’їну. Не хочеться розповіда- ти 20 цікавих фактів про мову. Не хочу проводити конкурси. Роз- кажу їм, як українці стали росій- ськомовними. Розповім, як Київ і Харків “Всєгда бил рускім”. 9 листопада — День україн- ської писемності і мови, а 3 лис- топада далекого 1937 року в уро- чищі Сандармох рука російського ката виривала з України серце, голос, розум, майбутнє… убива- ючи один за одним 134 “україн- ських буржуазних націоналістів”. Росія звинуватила їх у тероризмі! Боже, як банально, сьогодні ті са- мі звинувачення. Хочу показати учням тих українських “терористів”. Узяти хоча б вибірково, бо всього їх бу- ло за 4 дні 1111. Про “терористів” Леся Кур- баса і Миколу Куліша вже чули. Друзі в житті. Курбас — україн- ський режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, пе- рекладач. Куліш — український письменник, режисер, драма- тург, громадський діяч, газетяр і редактор, діяч української осві- ти, педагог. Лесь Курбас і Микола Куліш товаришували. Курбас ста- вив п’єси Куліша в театрі. Смерть вони зустріли теж разом. У табо- рі на Соловках, святкуючи річни- цю російської революції, капітан Матвєєв поставив двох друзів по- руч і вбив одним пострілом. У го- лову. Одна куля пролетіла крізь дві голови… Обоє творили укра- їнською, жили Україною. Або ось ще два “терористи”: Марко Вороний і Микола Воро- ний. Син і батько. Марко — укра- їнський поет, перекладач, дитя- чий поет. Видав 5 книжок для дітей та збірку віршів. Перекладав з ні- мецької, французької, італійської, єврейської. Батько, Микола Воро- ний — український письменник, перекладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, теа- трознавець. Терориста-батька зви- нуватили в тому, що він шпигун. Син кинувся його захищати. Хо- див по судах, вимагаючи перегляду справи для батька, і сам потрапив за ґрати. Отримує звинувачення: участь у терористичній організа- ції на чолі з українськими ПИСЬ- МЕННИКАМИ-ТЕРОРИСТА- МИ. Сина, Марка, розстріляв 3 листопада 1937 року в тому ж Сан- дармосі той же диявольський ви- родок — Матвєєв. Батька, Миколу Вороного, розстріляють через 7 мі- сяців після сина. Знаєте у чому цинізм ситуа- ції? О, Росія не може без цинізму. Марко Вороний, будучи студен- том, пише курсову роботу. Упіз- наєте? Родились ми робити з казки дійсність Долати простір і скоряти час. І окрім рук у нас вже крила міцні, А окрім серця є мотор у нас Все вище, і вище, і вище Прямуємо лет наших птиць І в кожнім моторі їх дише Безпека і спокій границь! Так! Це Марш сталінських авіаторів. Автора розстріляли, а пісню, — нащо добру пропадать, переклали російською. Її співала вся країна. Ми її співали. Нам бу- ло всім добре… Вороні писали українською і жили Україною. Із Соловків Мар- ко теж писав листи українською. Останній лист перед розстрі- лом він написав до мами… росій- ською… Готуюся до уроку і плачу. Пла- чу над нашими долями. Я часто дивувалася, чому нас тоді знищу- вали, а ми мовчали? Чому не під- нялися? Чому не дали відсіч? Нас же тоді скільки було? 80 мільйонів? Сьогодні прийшло усвідомлення. Ми й сьогодні мовчимо. Ми сьо- годні такі розумні, а мовчимо так само. Ніцой, яка кинула мідяка- ми в касирку за відмову спілкува- тися українською, — радикалка! І так вважають навіть мої побрати- ми-письменники! Ми — такі начи- тані, ми — стільки вже сказали про історичну правду… І що?! Готуюся до уроку…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment