Корона короля Ліра

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук, лауреат

Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

Двадцять років тому — у листопаді 1997 р. — у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка відбулася прем’єра “Короля Ліра” В. Шекспіра у постановці Сергія Данченка з Богданом Ступкою у головній ролі.

Наш постійний автор і близький друг Богдана Сильвестровича, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко нагадує про театральний шедевр франківців.

 

Театр Данченка—Ступки

У 1997—1998 рр. опублікував у газетах і журналах низку статей про видатну співтворчість режисера Сергія Данченка і артиста Богдана Ступки та почав працювати над книгою “Театральний тандем (Феномен Данченка—Ступки)”. В ній уперше  було вжито термін “Театр Данченка—Ступки” та показано, що цей неповторний у театральному світі феномен виріс із тих двадцяти спектаклів, які Данченко поставив зі Ступкою в заголовній ролі (витоки його були у Львові, проте сформувався він, безперечно, в Києві). Це було розкрито, зокрема, на прикладі “Короля Ліра”, поставленого Сергієм Володимировичем у 1997 р. Хто ж тоді міг подумати, що це буде їхній останній шедевр?

Режисер і артист повністю підтримали мене в роботі над книгою, більше того, Ступка сприяв її виданню у Львові, де вона й побачила світ 2000 р. А ще Богдан Сильвестрович уважно прочитав текст у рукопису, і, на щастя, у мене зберігся його дивовижний письмовий відгук щодо частини, присвяченої саме “Королю Ліру”, який оприлюднюю.

 

 

 

Безумці водять невидющих?

Моральний шекспірівський камертон збігався зі сприйняттям “етичного ладу світу” (І. Франко) в Театрі Данченка—Ступки, що й стало головною запорукою розкриття глибинної філософії “Короля Ліра”. До того ж, злами століть, а надто тисячоліть, завжди надавали людям, а надто Майстрам, особливої гостроти й трагічності світобачення; тому творіння Шекспіра набуло на франківській сцені небаченої досі трагіфарсовості. Та й чи могло бути інакше у нинішньому звихнутому світі, в якому виростають, мов гриби, люди, засліплені блиском своїх грошей, як свого часу Лір — блиском свого королівства. Подібно до Ліра ці люди живуть в ілюзії, що вони самі по собі багато чого варті й скрізь потрібні, як те сонце, що зігріває всіх одним існуванням та блиском. Але на цьому подібність і закінчується, бо в більшості сучасних “вищих істот” немає не лише величі, сановитості та значущості, а й співчуття, великодушності та благородства Ліра… Вони не здатні збожеволіти заради лірівського прозріння. Справді, повторюючись у нових умовах, трагедія стає фарсом…

У рецензії на виставу, опублікованій у “Вечірньому Києві” невдовзі після прем’єри, писав: “Набуло справді містичного змісту те місце трагедії, де божевільний Лірговорить сліпому Глостеру: “Скляні купивши очі, вдавай, як ті політики безчесні, що бачиш ти, чого не можеш бачить”. Сказано це так болісно й пронизливо, що, здається, Ступка зробив неможливе — озвучив беззахисну й довірливу душу вкотре вже пограбованого народу… Враження таке, що до кожного з нас — сучасних сліпців — звертається з глибини віків освітлений безумством Лір. Але чи вистачить у нас мужності й розуму, щоб наприкінці шекспірівського тисячоліття нарешті справді збагнути проникливі слова сліпого Глостера, який вибрав божевільного (так він вважав) Едгара собі в поводирі: “Час настав, що скрізь безумці водять невидющих”.

Поки що не вистачило. ХХІ століття швидко засвідчило, що в Україні політика залишається засобом реалізації власних або корпоративних, а не народних і державних інтересів.

 

Пульсуюче серце короля

На прем’єрі “Короля Ліра” згадалися слова Міхоелса про те, що жест не повинен допомагати говорити — він повинен допомагати мислити. Ступка вражаюче передав через жест сердечний біль стражденного короля. “Я довго шукав, як показати біль серця, не доторкуючись до нього, — розповідав артист. — Рішення прийшло раптово — це стискування скрючених пальців лівої руки. Так з’явилося пульсуюче серце короля”.

Уперше цей жест з’являвся у Ступки-Ліра тоді, коли Корделія щиросердно призналася йому, що майбутній чоловік забере від батька половину її дбайливості та любові. Розум деспотичного володаря ще не встиг осягнути до кінця сказане, а серце старого батька вже дає про себе знати — саме тут початок трагедії Ліра. Його ліва рука німіє; щоб повернути їй чутливість, він тричі б’є нею об підлогу, гарячково ворушить пальцями… Перепитує дочку: “Щиро це, від серця?” Від цієї миті його королівська нещирість стає на герць  зі світлою доччиною щирістю (Кент особливо підкреслює, що слова Корделії “від повного йдуть серця”), а його людське серце вже завжди болітиме після несправедливих слів, кинутих в обличчя Корделії: “Моєму серцю ти тепер чужа”; “Я навіки її з свойого серця вириваю”. Як часто Шекспір уживає слово “серце”! Згадується мені Шевченкове: “Серце болить, а розказувать треба…” Лірове серце пульсувало в шекспірівському тексті так само, як Ступчин пульсуючий кулак…

 

Божевілля над Ліровим часом

Артист жив на сцені так, ніби з нього зняли шкіру… Відкинутий обома дочками, Ступка — Лір усвідомлює розумом і відчуває серцем, що настав страшний крах усього життя; могутній король і всесильний батько, який сподівався на довічну дочірню пошану й любов, швидко перетворювався на немічного,нещасного, скривдженого діда. Глядач здригався від болючого крику Лірової душі, відчуваючи, як по тілу бігають мурашки… Нервове напруження залу досягало, здавалося б, апогею, коли король у розпуці обіцяв потрясти світ нечуваним ще жахом, але насправді сам був охоплений ним. Сльози гіркої образи застилали йому очі, та гордий Лір заганяв нестерпний біль у серце: “Плачу ви ждете? — кидав він Гонерільї та Регані. — Не заплачу я! / Є плакати причина, та це серце / На сто скалок розіб’ється раніше, / Ніж я заплачу…” Ох, краще б він заплакав, бо серце витримало, не розірвалося, але розум, здається, помутився…

У цю мить Ступка—Лір повільно підносив праву руку трохи вище голови, супроводжуючи її божеволіючими від горя й розпачу очима, й, зупинивши на ній осклянілий погляд, розчепіреною долонею показував: “Блазню! Божевілля / Тут, над чолом!”

Цей Ступчин жест ніс у собі таку могутню енергетику, що кожен глядач ніби відчував його подув над власним чолом! Це той рідкісний випадок, коли жест артиста розділяв навпіл усю дію, після чого глядач починав мислити по-новому, відчуваючи себе у фокусі безумно сліпучого світла нового Лірового світосприйняття.

 

Смерть Корделії поставила хрест на житті Ліра

Ступка створив образ Ліра, який з оновленою душею повстає проти неправедного світу, який ладен судити й карати не тільки своїх невдячних дочок, а й усіх, хто жорстоко й несправедливо ставиться до “бідарів”, “сіром голих”. Але й без нього у трагедії гинуть недобросердні герої: Корнваль, Гонерілья, Регана, Едмунд… З ними відходять і Глостер, Корделія, Лір… Іван Франко фактично розгадав закладену в “Королі Лірі” засторогу людству: “Раз звихнений порядок морального світу, так само як звихнена рівновага в фізичнім світі, веде до катастрофи, до руїни, що сліпо, без милосердя пожирає злих і добрих, винуватих і невинуватих…” І найжахливішим наслідком суспільного розпаду була смерть невинної Корделії.

Ступка, який припадав у фіналі до Корделії, його голос, обличчя, очі вражаюче передавали найстрашніше: горе прийшло не тоді, коли Лір утратив королівство й навіть двох дочок; насправді все втрачено саме зі смертю Корделії. Артист уповні реалізував установку Данченка: “Її смерть ставить хрест на житті Ліра…”

Дивлячись на Ступчиного Ліра у фінальній сцені, справді починав розуміти історичну правоту припущення Міхоелса, що найостанніші у п’єсі слова над мертвою Корделією не були випадковими: “Погляньте на уста… Ох подивіться…” Він говорив про вуста Корделії, які вперше сказали йому жорстоку, але необхідну правду й підштовхнули до прозріння…

 

Чи зізнаються вони у злочинах прихованих своїх?

Сергій Данченко і Богдан Ступка переконливо показали, що врешті-решт трагедія сучасного Ліра, втім, як і Ліра шекспірівської пори, полягає в тому, що не настав той час, в якому його нове світосприйняття вступить у справді непримиренну суперечність із реальним світом і його жорстокими законами.

Тож чи й настане? Упродовж кількох століть спектакль стверджував устами Ліра ренесансову гуманістичну ідею про справжню, непідробну людину в її “чистому вигляді”: “Неприкрашена людина — це ж і є така от злиденна, гола, двонога істота”. Франко відзначив окремо цей істотний момент у перевтіленні  короля: “Він перестав думати про себе, в його душі блискають образи страшенної несправедливості суспільного устрою, і першим відрухом напівбожевільного ума він силкується роздягтися, скинути з себе все чуже, все позичене!”

Ступка вражаюче зіграв цю високу мить! Зал буквально завмер у співпереживанні… Годі було б і чекати більшої душевної єдності глядачів і акторів… Якби Гамлет подивився Ступку в спектаклі, то він із повним правом міг би знову сподіватися:

Чував я, що злочинці на виставі

Бували так до глибини душі

Мистецтвом вражені, що зізнавались

У злочинах прихованих своїх.

Але таких, уражених високим мистецтвом злочинців, тим більше серед можновладців, зараз уже немає…

 

Ніколи не було такого Ліра!

Наважуся висловити свою думку про неперевершену роботу Майстра, користуючись високими Франковими словами: “Ніколи  перед тим ся тема не була трактована так широко, вичерпана до такої страшної глибини і освітлена таким ярким та високим промінням…”

На світовому театрі з’явився король Лір, який зробив раніше неможливе: сплавив трагедію Шекспіра з трагедією сьогодення, змішав подих єлизаветинської епохи з атмосферою нашого часу, нарешті, дав нам змогу глибше пізнати себе…

Навесні 1998 р., після показу “Короля Ліра” в Москві на Чеховському театральному фестивалі, написав у московській газеті, що “Богдан Ступка відчуває Шекспіра на генному рівні”. Сергій Данченко тоді підтримав мою оцінку.

Востаннє Ступка зіграв короля Ліра на початку 2001 р., будучи міністром культури і мистецтв України, тобто незадовго до смерті Данченка. Сказав мені тоді: “Вже зняв “Короля Ліра” з репертуару. Я боюся грати”. Йшлося про те, що високе напруження ролі й повна самовіддача Ступки межували, як колись у ролі булгаковського Майстра в “Майстрі і Маргариті”, з небезпекою для здоров’я артиста. І все-таки, все-таки…

Невимовно жаль, що Ступчин король Лір так швидко зійшов зі сцени. Та він залишив по собі неймовірно яскраву згадку, більше того, ввійшов у класику світового театру.

 

 

 

Related posts

Leave a Comment