«Люті укри» — воїни культурного фронту

Приводом для інтерв’ю з ватажком “Лютих укрів” Сергієм Архипчуком стала його нещодавня поїздка на схід України, у прифронтові міста — Авдіївку, Торецьк, Бахмут, Миронівку, Слов’янськ, Билбашівку, Святогорськ. “Люті укри” — це, зазвичай, яскраво-талановиті співаки та музиканти, науковці, поети, театральні діячі з усієї країни, об’єднані прагненням дати втіху воїнам і відповіді на гострі запитання цивільним українцям у прифронтових містах і селах на сході — і не тільки там. Ця поїздка для Архипчука — одна з сотні за останні більш ніж три роки московської гібридної війни. Отож, є доволі вражень для порівнять, роздумів, аналізу.

— Насамперед, поцікавлюсь: звідки така назва — “Люті укри”, — для того милого товариства, яке подорожує з Вами у творчих експедиціях на схід? Це така провокація?

— Можна й так сказати. Бо як ще зачепити за живе, емоційно вразити і викликати на відверту реакцію залу, у якій часом сидять люди, які не готові тверезо аналізувати реальність навколо себе, а замкнулися у переконанні, що у негараздах винний хтось, а їхньої вини немає. Так, назва “Люті укри” ошелешує публіку, зате після виступів наших артистів, науковців, журналістів, громадських активістів, люди розкриваються, підходять, спілкуються. Це наш спосіб активно реагувати на потреби сьогодення. Насамперед — це духовний, мистецько-культурний, просвітницький проект, і його мета — дати глядачам побачити, відчути щось інакше, глибше. Мистецтво нині повинно вражати — як сказав колись Олесь Доній, українське мистецтво буде або епатажним, живим, або… мертвим.

— Але ж Ви не так давно використовуєте для своїх десантів цю назву?

— Відбулося уже чотири акції саме “Лютих укрів”. Але ж ми їздимо з серпня 2014 року. Називали себе “Арт-десантом”, “Святий Миколай – воїнам”, “Митці на лінії вогню”, були різдвяні, великодні, шевченківські заходи для бійців. Їздили тоді Леся Горова, Світлана Мирвода, Сергій Шматок, Олег Гетьманець, Римма Зюбіна, Світлана Ніканорова, Артем Полежака, Віктор Відоменко, Оксана Ярова, Юрій Кругліков, Дмитро Лазуткін, Ірена Карпа, Олена Максименко, Олена Олір, Леонід Репета, Мирослава Чайка, Олег Пахолок, Олег Білик, Сергій Коваленко, Роман Коваль, Василь Лютий, Олександр Шугай, Юрій Васильківський, Інесса Міхно, Василь Карпусь, Ольга Гвяздовська, Уляна Ольгина, Люцина Хворост, Сергій і Олена Громові, Катерина Скрипка, Ольга Банитюк, Микола Більшевич, Настя Колодюк… Наша перша поїздка із гаслом “Кордони наші вкаже пісня” співпала тоді  з Днем Незалежності і з Іловайськом. Ми планували тоді багато концертів для військових глибше на схід — але якраз після нашого виступу на Запоріжжі, у навчальному центрі військових “Близнюки”, почався напад російських військ під  Іловайськом. І пізніше, оскільки наші перші поїздки координувалися з Міністерством оборони України, було важко добитися їхньої згоди пустити нас далі, у більш наближені до фронту частини, часом узагалі не могли виїхати, бо з міністерства переносили дати виїзду…

— Тобто, спочатку збиралися працювати саме для військових підрозділів, для добробатів?

— А це було первинним покликом — 2014-го усі насамперед думали про хлопців на фронті, про те, що там відбувалося. Ми побували пізніше в багатьох фронтових містах і селах — у Кураховому, Новогрудівці, Мар’їнці, Трьохізбенці, Северодонецьку, Кримському, багатьох інших. Дуже різні митці прагли потрапити до військових. За три роки там бували відомі  Інесса Братущик і Орест Хома, Анатолій Матвійчук, Надія Шестак, плеяда бандуристів, зокрема й Володимир Горбатюк, переселенець із Горлівки Ігор Роман, співак і композитор Олексій Бик, тріо “Гонта”, рок-гурти “Телері”, “Друге сонце”, “Трансформер”, “Автограф”, “Жнива”, Камерний оркестр Волинської філармонії… А згодом виявилося, що наша робота потрібна і цивільним, які живуть у тому регіоні. І те, що серед нас були актори, й імениті народні артисти, а також науковці, культурологи, журналісти, письменники — було дуже корисним для спілкування з аудиторією. Це глядачам дало спектр українського суспільства, культурний зріз, сприяло відвертості, щирості.

— Але Ви із своєю групою бували не лише на Донбасі? Часом подорожуєте всією Україною?

— Так, бо потім стало зрозуміло, що проблема, сконцентрована на Донбасі, актуальна і на київському Печерську — незнання української культури, історії, відокремленість від рідної мови, відсутність точок дотику з прабатьківськими коренями. І в закарпатському Береговому, і поблизу російського кордону в Сумах і Харкові, і на півдні — Одещині, Миколаївщині, Херсонщині, Запоріжжі, — бракує українського мистецтва, пісні, всього того, що важливо людині при виборі мови спілкування, ідеології, відчуття патріотизму. Так, і на Донбасі, і в центрі Києва знайдуться люди, які чекають Путіна, але більшість робить осмислений вибір на користь України — але для цього їм потрібно дати хоч трошки української енергетики, дати української музики, жартів, щирої відвертої дискусії про цінності…

— А які регіони найбільше потребують нашої культурної підтримки?

— Я вже давно перестав ділити на “вони” і “ми”. Чи знає хтось, коли у селищі Семиполки, за 70 км від Києва, востаннє були професійні артисти, театри? За 26 років — жодного разу. Що вже казати за віддаленіші регіони… А організувати — не складно, у селищі Оржиці на Полтавщині зробили з Лесею Горовою фестиваль вертепів. Знайшовся один держслужбовець, який захотів — і зібралося 26 ватаг. Я вже давно пропоную проводити “Червону руту” щороку в якомусь іншому невеличкому містечку — в будь-якій частині України. Для цього міста це була б величезна подія, а для гостей — можливість побачити новий регіон. Бо зараз якщо й приїздять артисти — то лише попса, на яку витрачають кошти задля реклами чи то політики, чи то бізнесмени. А люди хочуть долучитися до високого мистецтва. А де хто у селах Харківщини ми Миколаївщини чув і бачив вживу ансамбль “Думка”, тріо “Гонта”, Ніну Матвієнко, ансамбль Вірського?

— А чи справді люди так того прагнуть?

(Сергій Архипчук оглядається, вказує рукою на чоловіка, який приязно і уважно спостерігав за нашою розмовою):

— А ви запитайте ось у мешканця Володарського району Київської області Дмитра Герасимчука — він вам розкаже, як їхні діти збираються, щоб аматорськи грати на сцені сільського клубу вистави, і на ті вистави сходяться люди з сусідніх сіл. Але замість капели бандуристів їм якщо й привезуть колись артистів, то “маскульт”, хоч на ті гроші, які платять розкрученим поп-виконавцям за концерт, цілі капели бандуристів можна було б привозити чи не щомісяця впродовж року. Але відбувається якесь збочення — ділки чомусь вирішили, що населення буде їм більш вдячне, якщо замість мистецтва дати йому кричущий ерзац. Це величезна проблема і найважливіше завдання для нас, “Лютих укрів” (лютих ще й тим, що влада ніяк не втямить, якою має бути політика щодо культури і мистецтва) — донести до народу талановиті зразки мистецького самовираження, а до влади — необхідність цього. Сподіваюсь, порозуміння таки прийде, бо війна не тільки на фронті — вона скрізь. Порозуміння з чиновниками вже знаходимо. А ми будемо “лютувати” на сценах усіх куточків України, доки таке розуміння не стане нормою.

 

Спілкувалася Ольга ЖМУДОВСЬКА

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment