(Продовження, Поч. у ч. 45 за 2017 р. )
Михайло СОПІВНИК
Моїм рідним присвячую у рік 75-ліття УПА
* * *
7 липня 1941 року, в день Святого Івана Хрестителя, Блищанка святкувала проголошення Самостійності України 30 червня 1941 р. у Львові, а уже 11 липня відбулися урочистості в Заліщиках.
Іван Михайлович Рибцуник розказував, що зразу після проголошення Акту в усіх селах Галичини пройшли вибори, на яких обрали керівників села — війта і сотника, а вже на початку липня у повітових містах відбулися віча-фестини, де кожне село своєю сотнею пройшло у колонах перед повітовим урядом.
«На чолі колони сотні йшли прапороносець, яким у сотні нашого села був я, війт і сотник. Совіти повтікали, але залишили своїх шпигунів і сексотів, котрі зробили фотознімки урочистостей святкування відновлення державності України. Така фотографія і послужила пізніше доказом на мій арешт 1944 року при поверненні совітів», — згадує Іван Рибцуник.
25 травня 1944 року зранку в Блищанці арештували членів ОУН: Івана Рибцуника, Томка Богачевського, Томка Лазарука, Теклі Дорош (станичної). Це були перші патріоти-мученики, ув’язнені світським комуністичним режимом.
«Протримали мене в Заліщицькій тюрмі-катівні з травня 1944 р. до лютого 1945 року. Щоденні допити, тортури, приниження і жахливі умови не розв’язали мені язика. Крім фотографії, де йду з прапором попереду сотні, у них нічого не було. Нічого вони від мене не добилися. Тому так довго тримали. Я молився щоденно до Господа, щоб дав мені сили витримати їхні знущання. І витримав. Зате і дали мені 10 років тюрми строгого режиму і 5 років висилки, які відбував: тюрму у Воркуті, а висилку в Молотовській області, «За зраду Батьківщини».
Якої? Народився я 1913 року при австрійській владі, з 1918 по 1920 роки була українська влада. З 1920 по 1939 рік була польська влада. У вересні 1939 року прийшли совіти, які протримались до липня 1941 року. З липня 1941 по квітень 1944 року жили під німцями. З любов’ю до України я ріс, виховувався і залишився по сьогодні, за усіх змін влади. Мені минуло 80 років. Усе життя я був вірним сином України, за яку боровся з польським, совітським, німецьким режимами. То скажіть, люди добрі, яку і коли батьківщину я зраджував?»
У період 1989—90-х років Іван Михайлович був одним із головних організаторів створення у нашому селі Народного руху України, відновлення «Просвіти».
Уся родина Івана Михайловича потерпіла від комуністичної влади. 1948 року його батька Михайла Дмитровича вивезли у Сибір на заслання. Матері Тодосці з маленькою внучкою Ганнусею вдалося втекти під час вивезення. Ганнусю вона передала до дідуся Михайла Федорчука, а сама переховувалась до смерті. Ганнусиної мами Тетяни вже не було. Вона відбувала тюремний термін 10 років і 5 висилки за статтею «За зраду Батьківщини» у Норильських таборах.
* * *
Арештували Тетяну Михайлівну 1946 року за доносом місцевих сексотів про її участь в «пособничестве бандёрам». Треба сказати, що в цей час становище повстанців ставало чимраз скрутнішим. У селі були завербовані сексоти, які висліджували і здавали своїх односельців. У Блищанку були заслані кадебістські агенти Васілій Жуков і Алєксєй Тарадонов. Їх залишили ще 1944 року на лікування, звільнивши від фронту. Вони прижилися. Жуков одружився з Ганною Рибцуник, донькою Григорія (у селі її кликали Дольченою), сім’ю якого у вересні 1946 року серед перших п’яти сімей вивезли на Урал. Мабуть, із допомогою зятя, щоб не заважали «жіть прівольно».
За сприяння Тарадонова провалили три криївки в урочищі Ярмівка. Тарадонов, залицяючись до донечки Варвари Піхликової (моєї родички), яка була зв’язковою в УПА, вистежив її відлучення з села до криївки. Через неї він познайомився з ще двома дівчатами, її подружками, які теж мали зв’язок із криївками. Ці криївки провалили і знищили енкаведисти.
Служба безпеки УПА визнала дівчат винними у розкритті криївок і загибелі партизанів. Їх засудили на смертну кару, згідно з військовим законом і стратили вночі у сільському клубі після прилюдного винесення вироку.
Цей похорон я добре пам’ятаю. Все село проводжало їх в останню дорогу. Дитяча пам’ять добре увібрала таку велику громаду людей, а ще випадок, коли тітка Варвара упала у яму на труну донечки.
Пригоди цього дня для мене не закінчились. Ми з мамою Марією перейшли жити на обійстя вітчима Михайла. Він жив один, а на господарство потрібна була господиня. Михайло Миколайович засватав маму Марію і ми влились у його родину. Жили ми до цього з бабусею Ганною по мамі і з її молодшим сином Петром Ткачиком (1930 р.) в її хаті. Петро в травні 1945 року пішов добровольцем в УПА до куреня «Бистрого», який добирав кущовиків у курінь, що розташувався у Мишківському лісі. Про бій у цьому лісі в Літописі УПА зазначено: «5 травня 1945 року у перший день Великодних свят відбувся переможний бій повстанців біля с. Мишків.
«Бистрому» для остаточного укомплектування куреня не вистачало ще 12 стрільців. Він звернувся до станичних найближчих сіл (наше село підходить впритул до Мишківського лісу. — Авт.) і наступного дня до лісу прийшло 60 стрільців самооборонних кущових відділів. Кожен вважав, що воювати у загоні прославленого «Бистрого» почесно. Але їх було явно забагато. «Бистрий» вишикував кущовиків і звернувся до них з такими словами: «Що таке УПА, хто туди іде і хто не повертається? Ще раз подумайте добре. Можливо, у когось є старі батьки, хворі, боїться, раджу повернутись додому. Хто думає, що у курені його чекатимуть цікаві мандрівки — помиляється. Дезертирів у нас немає. А хто самовільно покине відділ, того дома знайде наша Служба безпеки».
Після промови дав команду дванадцяти добровольцям вийти вперед, решті стояти на місці. Петра як малолітнього (мав 15 років) відправили додому.
За наказом СБ УПА знищили Васілія Жукова. У Дольчиної Ганни залишилась гарна донечка Маруся, яка стала добрим лікарем у селі.
* * *
Про свій арешт і перебування на каторзі Тетяна Михайлівна розповідала уже після повернення в Україну 1959 року. Ось її гірка розповідь.
«Приїхали в село енкаведисти, зайшли у нашу хату і кажуть до батька Михайла: «Ми заберемо вашу донечку до Заліщик. Дещо треба вияснити і відпустим додому».
Доречно сказати, що напередодні арешту Тетяни з їхньої хати пішов в УПА молодий хлопець Василь із Гуцульщини, який найнявся на роботу у їх господарство. В один із днів він сказав Тетяні: «Пані Тетяно, хочу звідомити, що маю іти від Вас. Не тому, що мені погано у Вас. Не всі наймити обідають разом з господарями, як я. Але маю обов’язок і слово честі, яке я дав хлопцям з лісу. Тож красно дякую Вам, мої добрі, за хліб і сіль. Бувайте здорові».
Отак ще один повстанець вийшов із хати вітчима Михайла. Яка доля партизана УПА Василя — невідомо, але можна здогадуватися, адже рідко хто уцілів у тій круговерті, що панувала тоді в Західній Україні. «Як Ви умирали, Вам дзвони не грали, ніхто не заплакав за Вами…»
Треба згадувати по совісті і з душею оцих безіменних героїв, що ішли добровільно на вірну смерть за волю України. Для них гасло «Воля, або смерть» були честю і чином. А слова присяги «Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї!» були ідеєю і метою їх боротьби, — пам’ятайте, нащадки !
* * *
Забираючи Тетяну із хати, порадили нічого не брати з собою — ні харчів, ні одягу — це ненадовго… яке розтягнулось на 15 років.
«Михайле, братику мій. Вони мене тільки вивезли на підводі за село, як почали бити пужалном батога по ногах, плечах і куди хотіли, а щоб не чули люди, як кричатиму, затискали рота долонею. Били всю дорогу. Поки приїхали у Заліщики (17 км), то я була уся синьо-чорна від побоїв. А Заліщицька тюрма-катівня — то окрема розмова. То була катівня, якої світ не знав».
Нестор Мизак у своїй книзі «За тебе, свята Україно» описує всі жахи цієї тюрми-катівні, через яку пройшли тисячі заліщан. Однозначні свідчення тих, хто вижив: таких мук і жахів, які вони перетерпіли у цій катівні, не було більше ніде.
«Сталінські опричники застосовували у тюрмі найвитонченіші методи катувань, які мало хто витримував. Трупи закатованих жертв постійно ховали, або згодовували їх свиноматкам, яких вирощували для власного столу. У Заліщицькій слідчій тюрмі кати замордували біля 50 заліщанців». (Н. Мизик).
Серед них і мешканці нашого села: Антоніну Гошовську (1902 р. н.) закатували 6 квітня 1945 р. Замордували матір трьох малолітніх дітей, яких вивезли у Сибір. Ось як про це розповідає старша донька Антоніни Ольга: «Наш тато Лев Гошовський був патріотом і керівником хору «Просвіти». Його не минула б більшовицька каторга, якби він передчасно не помер напередодні 1939 р. Батькових братів Миколу та Пилипа 1940 року арештувала служба НКВС. Пилипа розстріляли у Львівській тюрмі, Миколу — у Чортківській.
У лютому 1945 року арештували мою матір Антоніну і двох її сестер: Павліну, яка була станичною ОУН, і зв’язкову підпілля Леонію. Маму допитували і закатували у Заліщицькій тюрмі, а сестер завезли у концтабори.
21 жовтня 1947 року до нашої оселі нагрянула нова біда. Усіх трьох нас, малолітніх, вивезли до Сибіру як родину бандерівців. Дуже важко було виживати. Я пішла на шахту, щоб якось прогодувати братів. Після звільнення ми поїхали у Норильськ до сестри Леонії, яка уже відбула свій строк. Потім купили хату у с. Кам’янка Підволочиського району Тернопільської області, куди переїхали жити.
Із сестер залишилась тільки я. Брат Богдан помер у Норильську, а Роман живе в Іркутській області Росії».
* * *
Замордували Богдана Олещука симпатика ОУН—УПА, учителя нашої Блищанецької школи. На подвір’ї його матері Цілуньки облавники знайшли криївку. Оточили і зав’язався бій. Партизани не здавалися. Криївку закидали гранатами. Двоє хлопців, які були в ній, загинули. На жаль, імена чи псевдо їх невідомі. Ціцелію Олещук вивезли в Сибір, а молодший син Тарас вирвався з оточення, по ньому відкрили стрілянину, він добіг до лісу і пішов у партизани. Тарас Олещук — учасник двох відомих боїв із москалями на нашому терені — на хуторі Теклівка і в Піщанному кар’єрі.
* * *
Замордували в Заліщицькій тюрмі Василя Киверигу, симпатика ОУН, заарештованого за сина Андрія (1928 р. н.), псевдо «Марко», члена ОУН і повстанця, який загинув при облаві. Про це я вже розповідав…
* * *
«Найважчі були нічні допити, — розказує далі Тетяна Михайлівна. — У підвалі було так багато людей, що не було місця де лежати. Якщо когось викликали на допити, його місце на нарах чи долівці займав інший. В одну із ночей із допиту повернулася вся побита Калинка Остапів з сусіднього села Мишків, зв’язкова УПА і член ОУН, а мене викликали на допит.
Кімнати слідчих була над підвалом, де нас утримували. Звідти було чути стогін, крики в’язнів, яких допитували, і грубу московську лайку слідчих.
Це було для нас такою мукою і психологічною обробкою, тяжчою за самі допити. Бо кожен думав, що через якийсь час і з ним це буде. При кожнім скреготі ключа у дверях всі напружено чекали, кого викличуть… І так із ночі в ніч. До цього звикнути не можна. Ми були немиті, з коростою і вошима, з розчуханою до крові і ран шкірою, голодні і щоденно биті. Калинка лягла на моє місце на нарах.
Мені затискали пальці дверима і засовували під нігті шпильки, били постійно по голові, а коли втратила свідомість, викинули у підвал на цементну долівку та облили холодною водою. Це у них була відпрацьована техніка.
Прийшовши до тями після такої купелі, я на колінах доповзла до нар, де лежала Калинка і, щоб її не будити, поклала свою побиту голову, яка дуже боліла і була гаряча, їй на груди. Мені стало легше, бо Калинка була така холодна. Так і просиділа до світанку, поки не об’явили «підйом». Калинка залишилась лежати і тоді я зрозуміла, що клала голову вже на мертву Калинку, тому вона була такою холодною».
Загинула Калина Данилівна Остапів 9 березня 1946 р. Місце поховання її невідоме. У камері була поговірка, казала Тетяна, що її вкинули у громадський сортир при Ратуші. Трупи закатованих кидали у криниці при австрійських казармах, закопували по всіх пустирях Заліщиків.
Після суду Тетяну Михайлівну відправили у табори Норильська.
«Доїхали у товарних вагонах до Красноярська. Везли нас як худобу. Потім баржею по Єнісею до порту Дудінка за Полярним колом. На баржу погрузили три тисячі в’язнів і поспішно пливли, щоб встигнути до замерзання Єнісею. Навігація на Єнісеї лише два місяці, а решта 10 місяців, особливо північна частина, під кригою. З порту Дудінка вузькоколійкою (70 км) довезли до Норильська. Був уже вересень, падав сніг. Холод нестерпний. Ми зодягнені хто в що, бо вивозили нас з України літом. Везли нас у спеціальних залізних вагонах, де були печі буржуйки. У мене на буржуйці згоріли чоботи, які я сушила. Плачучи, майже босою, я ступила на норильську землю. Бог послав мені доброго чоловіка з каторжан, який приймав нас і він віддав мені своє взуття, сказавши, що собі раду дасть.
Норильськ будували тисячі в’язнів. Я спочатку працювала на цементному заводі, носила мішки з цементом (50 кг) на плечах по трапу на погрузку. Якщо в’язень падав з трапу, то його ніхто не жалів, а клопотались про вантаж. За перевиконання норми скорочували термін строку. Доводилося носити і по два мішки (100 кг). Де брались сили, сама не знаю, але була віра в повернення додому, до маленької донечки і воля — щоб скоріше це сталося. Коли ніздрі в моєму носі уже були забиті цементом так, що неможливо було дихати, мене перевели в деревообробний цех на циркулярку. Жіночці, яка працювала до мене на ній, відтяло руку. Вона упала на циркулярку від втоми і голоду. В кінці строку я працювала муляром-штукатуром. Оздоблювала приміщення у новобудовах для лагерного начальства. 1953 року сталася подія, яка набула великого розголосу, коли застрайкували в 5-й зоні чоловіки за вбивство в’язня охороною. Їх підтримали майже всі табори, а це понад 48 тисяч в’язнів. Влада жорстко покарала страйкуючих 5-ї зони, розстрілявши 67 в’язнів. Було багато поранених. Найстрашніша доля була у 8-му каторжному таборі, який протримався два місяці, вивісивши на воротях лозунг — «Свобода, або смерть». На них пустили бронетранспортери, які з крупнокаліберних кулеметів розстріляли більше 500 осіб. Наш жіночий табір № 6 підтримав страйкувальників, оголосивши голодівку. 300 в’язнів (зміна) зайшли в шахту на Ведмежій горі, в якій стався обвал, може, і штучно влаштований, і ніхто їх не рятував із шахти. Так і залишилися там навічно.
Термін мені скоротили — на 2 роки, хоч я не вірила в це до останнього дня, і ми з чоловіком Іваном вийшли з тюрми разом 1954 року. До цього ми списались і домовились виїхати на поселення в м. Кизил Молотовської (нині Пермська) області, де був на висилці батько Івана — Михайло Дмитрович Рибцуник».
* * *
Через рік до них поїхав на відвідини наш батько Михайло Федорчук і відвіз до них їхню донечку Ганнусю, з якою росли і виховувались разом її дідусем Михайлом (моїм вітчимом) і моєю мамою Марією. Ми уже були в 6-му класі, а сестричка Марійка, яка народилась у шлюбі вітчима і мами 1947 року, уже була в 1-му класі.
Із заслання Рибцуники повернулись у с. Блищанку 1959 року. Вітчим Федорчук віддає (переписує) їм нашу хату, а мама з вітчимом починають 1958 року будувати нову хату. На зиму 1958—59 рр. батьки уже поселились у коморі недобудованої хати, в якої уже були вимурувані стіни і дах. Це привело до того, що вітчим застудився і захворів.
У новій хаті вітчиму-батьку Михайлу не довелося довго жити. У травні 1961 року він помер на 71-му році свого страдницького життя. Я в цей час склав випускні іспити за 10-й клас, який закінчував у Чернівецькій вечірній школі № 1, займаючись одночасно в художньо-ремісничому училищі на останньому курсі. На іспиті з української мови написав твір на вільну тему про вітчима-батька Михайла і його життєвий шлях. Звичайно, що про всі стосунки до ОУН—УПА його і родини я не писав, бо ще раз загриміли б усі на Сибір. Учителька української мови і літератури Марія Йосипівна була нашою класною керівничкою і оповідала, що твір читали в учительській і плакали. Що я там такого натворив, то уже всього не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що писав і плакав.
Після повернення Рибцуників у рідну оселю, їхня донечка Гануся вступила в Івано-Франківський (тоді ще Станіславський) інститут на історичний факультет. Одружилася з нашим односельцем і однофамільцем Миколою Федорчуком, і народила донечку Марусю. Вчителювала в сусідньому селі Мишків. Не склалось подружнє життя з Миколою і після розлучення вийшла заміж за нашого односельця Дмитра Горішного, який мешкав і працював у Червонограді Львівської області. Обоє вчителювали в місцевій школі. Були великими подвижниками в місті, просвітянами-рухівцями, обирались депутатами районної ради, співали в хорі «Просвіти». Такі навантаження далися взнаки. Ганусю розбив параліч, Дмитро вийшов на пенсію і вони повернулись у рідне село.
Ганнуся майже не ходила, але мова і можливість писати повернулись до неї. Вона відновила і очолила просвітянську роботу. Залучила учнів і вчителів нашої школи до праці на просвітянській ниві, зробила постановку драми Івана Франка «Украдене щастя». Яка то була радість у ті 90-ті роки уже Незалежної України для всієї громади села. Про її натхненну працю писала районова газета «Колос» та обласна газета «Свобода». «Та не довго сонце гріло»… (Т. Шевченко). 2004 року Ганна Горішна зробила опис-альбом із фотографіями про наше село Блищанку і її людей і відійшла у вічність. Царство їй небесне!
* * *
Тетяна Михайлівна після повернення із заслання працювала у рільничій бригаді колгоспу ім. Ф. Дзержинського до пенсії. Іван Михайлович спочатку очолював колгоспу будівельну бригаду, а потім був завідувачем господарства при голові колгоспу Євгену Йосиповичу Бесюрському, єдиному за весь колгоспний період з 1948 р. вихідцю з нашого села, якому доручили керівництво колгоспом. До цього були тільки «пришельці», та і після нього теж. Селяни довічно повинні йому дякувати за збудовані гравірні дороги у селі. Він з’єднав село в трьох напрямках через села Ставки, Бедриківці, Дуплиська з районним центром Заліщики.
При Є. Басюрському був закладений великий фруктовий сад, пасіка, оштукатурені фермерські будівлі, відновлений ставок, колгосп став мільйонером. Це був гарний газда і умілий керівник, який старався для благоустрою села і добробуту односельців. Подяка і Царство небесне тобі, Євгене.
* * *
Подальша доля родини вітчима Михайла була уже сумною для нас усіх. Спочатку помер в 1997 р. Дмитро Грішний, який встиг підготувати до видання збірку своїх поезій «Калинове гроно», яку я видав у Києві 1995 року. Він — чи не єдиний поет у нашому селі, який має свої видання.
Через пару років в 1998 р. Іван Михайлович на 85-му році відійшов у вічність. Після батька спочила у Бозі його донечка Ганна Іванівна Горішна (Рибцуник).
Тетяна Михайлівна доживала одна. Приїжджаючи в село, я зупинявся у неї, на обійсті, де минуло моє дитинство, і ми довгими вечорами до пізньої ночі наговорювались про все.
«Найважче було ховати рідну дитину, — говорила мені Тетяна. — Все, що було пережите, відійшло на другий план і зійшло в зневіру, що то все було зі мною, з рідними. Як помру, щоб приїхав провести мене в останню дорогу. Бо з рідних залишилась тільки внучка Маруся, її діти, мої правнуки Оксана, Іванко і ти».
Склалось так, що через хворобу не зміг приїхати в село на проводи Тетяни Михайлівни. За що прошу в моєї сестрички Тетяни прощення і молю Господа за її Царство Небесне. Думаю, що вони, мої рідні, заслужили своїм нелегким земним життям вічного, благого Царства Небесного і Вічну Пам’ять.
Складаю Вам велику подяку і низький уклін, цією повістю, про Ваше життя, Ваші молоді роки, які були віддані служінню рідній Україні, за Вашу боротьбу і віру у здобуття Незалежної України. Ваша боротьба не пропала даремно.
Уже 26-ті роковини Незалежної України відсвяткували ми у своїй Державі Україна, за яку боролися і віддали своє життя тисячі українців, належних до ОУН—УПА. Яких на кінець признала Україна на державному рівні як борців за Україну.
Боротьба за Україну, за її державність триває і сьогодні. На полях і дорогах Донеччини, де стоять зі зброєю в руках в окопах і на блок-постах діти і внуки повстанців, у війні з нашим споконвічним ворогом Московією, захищаючи Україну від московсько-ординської навали, яка хоче знову нас поневолити.
Не вийде у вас нічого, окупанти-господа! Українська зброя в надійних руках українських патріотів, продовжувачів героїчної боротьби і чину героїв УПА, яка у середині ХХ століття показала всьому світу, що прагнення до Волі українського народу були і є споконвічні.
Спинити це прагнення не вдавалось нікому. Бо це — воля і дух нації, і вони непереможні.
Слава Україні! Слава героям!
Слава УПА!
Вересень—жовтень 2017 р.
м. Київ
