«Будинок «Слово»

Олеся ТОМЕНКО,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри культури та соціально-гуманітарних дисциплін Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури

 

У кінотеатрі «Жовтень» відбулася київська прем’єра документального фільму Тараса Томенка «Будинок «Слово». Два зали кінотеатру ледве вмістили всіх, хто прийшов на українське кіно.

Для більшості з нас письменники, художники, режисери «розстріляного відродження»  постають як окремі особистості, які творили самі по собі, принаймні шкільна програма саме так формує бачення  цього періоду розквіту української літератури і мистецтва. Ще навчаюсь в університеті, на філологічному факультеті, Тарас Томенко зацікавився цим періодом української історії. І коли зрозумів, що всі ці геніальні митці і творці жили під одним дахом і щодень спілкувалися,  а потім практично всіх репресували — у нього волосся стало дибки. Він згодом зрозумів, кого  бачив хлопчиком,  живучи в письменницькому будинку в Києві, що то за люди в штатському   час від часу виходили з комірки на першому поверсі, кутаючись у плащі (всі ці роки система стеження і доносів працювала так само, як і в 30-ті).

Але фільм вражає іншим. Він не залишає тебе  і після перегляду ще кілька днів. Він побудований на хронікальних тогочасних кадрах. Тарасові довелося передивитися десяток кілометрів кінохронік того часу, аби відшукати матеріали для фільму. Перечитати сотні  архівних листів разом із сценаристом Любов’ю Якимчук, перегорнути сотні справ, наклепів і доносів НКВД. Деякі з матеріалів розсекречені нещодавно. Більшість документів знищив режим. Фотографій М. Хвильового залишилося лише 5.

Проте  майстерність режисера полягає в тому, що фільм не сприймається як документальний. Завдяки творчому задуму, талановитому озвученню акторів Ганни Левченко, Бориса Георгієвського та композитору  Аллі Загайкевич складається враження, що  ти дивишся ігрове кіно, де всі знані митці, наче живі, говорять із тобою з екрана, зокрема й мовою своїх творів, а також живими голосами, які збереглися у фондах радіо. Розкриваються характери мешканців будинку, їхні родинні стосунки, пристрасті, манера вдягатися, творити, їхні достоїнства та вади. Бо перед нами — живі люди. Ті  люди, які  були на вістрі новітніх художніх віянь, вони були в авангарді українського мистецтва, переламали хід культурного розвитку, були кожен по-своєму новаторами в тій царині, де творили: Лесь Курбас, Микола Куліш, Анатоль Петрицький,  Іван Падалка, Валер’ян Підмогильний, Михайль Семенко, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Григорій Епік, Майк Йогансен, Микола Трублаїні, Юрій Яновський, Іван Багряний, Остап Вишня, Наталя Забіла, Василь Седляр, Вадим Меллер…  Адже недарма до тодішньої столиці України — Харкова  з’їхалися на конференцію пролетарських письменників Бертольд Брехт, Теодор Драйзер, Анрі Барбюс. Всі вони побували у будинку «Слово».

Така концентрація талантів на метр квадратний  сприяла творчому процесу. Проте згодом цей будинок-рай, у якому була і їдальня, і солярій перетворився на будинок-пекло. Моторошно  стає, коли бачиш чорні воронки, які щоночі під’їжджають до будинку і забирають митців, які вже мали напоготові валізи з речами, спали одягненими, прислухалися до кожного шурхоту на сходах.  Квартири, квартири, квартири — їх 66 у будинку. І в кожну намагалася заглянути камера режисера, щоб вихопити момент, істину, відкрити частинку тогочасного життя українського цвіту.

Нащадок одного із мешканців (Ігоря Муратова), вже сивий чоловік, який був на київській прем’єрі разом із онукою, вражено зізнався, наскільки точно відтворена атмосфера, навіть голоси і манера спілкування митців повернули його в дитинство, до тих коридорів і помешкань, де вирувало тогочасне мистецьке життя.

Хоча, зізнається Тарас Томенко, більшість із сучасних мешканців  навіть не уявляє, в чиїх квартирах вони живуть і яка історія тут відбувалася. Так стиралася історична пам’ять, яку стрічка Тараса Томенка не просто відновлює,  оживляє, персоналізує та візуалізує, а й дає можливість осягнути уроки минулого, щоб не повторилися вони в майбутньому. Адже вирок українському режисерові Олегу Сенцову звучить один в один як вирок Михайлю Семенку.

Напевне, якби знамените гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви» спрацювало ще у 30-х роках, сьогодні ми б мали іншу історію та іншу Україну.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment