Чорне горнятко

Пам’яті Лариси Крушельницької

 

Такі повідомлення завжди несподівані. Хоча часом і передбачувані, як і цього разу: роки, стражденне дитинство…

Померла Лариса Крушельницька. На вісімдесят дев’ятому році життя.

 

Я розшукав поміж давніми рукописами цю невеличку посвяту, писану більш як півстоліття тому.

Воно стоїть у моєму кабінеті, на шафовій полиці, поряд з мудрими та сердечними книгами. Таке собі маленьке чорне горнятко, зготовлене начеб для кави: ну от геть маленьке, я вже вимірював — не більше як на тридцять грам. Тобто, якщо вже й до кави, то лишень для здатного смакувати, не просто господаря, а гурмана. Ледь плескате, ручка вища за вінця. Поміж цілого стосу книг — воно й саме як книга, бо ж ладне розповісти багато про що. Починаючи з того, що йому вже понад дві тисячі років. І що кави в ті часи не пили, як свідчать усі каводослідники: кава появилася на наших теренах кілька століть тому. А якщо воно не для кави — то для якого питва, таке дрібненьке? Для чогось ритуального? Для вина? Міцніших за вино напоїв на той час також не існувало, хіба що певного вистою медовуха.

Я й сам ще нічого не пив із цього горнятка:  якась забобонна сила не дозволяла мені користуватися ним для частування. Ану ж як воно наділене якоюсь потаємною силою, на кшталт речей із єгипетських пірамід, смертоносну загадку яких  і донині не годні розтлумачити мудрі дослідники.

А з’явилося воно в мене як дарунок саме тоді, коли ми вирішили і насправді почастуватися кавою. Було то так: у нас на телебаченні йшов мистецький журнал, і одна зі сторінок у ньому була археологічна. Молода гарна жінка — о, невдовзі вона стане доктором наук, професором, ще й директором найповажнішої у Львові Наукової бібліотеки імені Василя Стефаника — так от, Лариса Крушельницька розповідала про проваджувані нею розкопки давнього городища на Дністровому березі поблизу Жидачева — і натрапили там на масу прецікавих речей, які колись належали нашим далеким предкам. Поміж іншого — ще й скарби, і то чималі — так, начеб їх приховав якийсь із нинішніх олігархів, це у відповідному перерахунку на ті часи.

Так от, відразу після передачі до Лариси мало що не з обіймами підходить телережисер Борис Бобинський: виявляється, вони обоє пов’язані спільною долею, обоє лишилися сиротами, обох запроторили у напівтюремний сиротинець для дітей ворогів народу — коли їхніх батьків наприкінці грудня 1933 року було заарештовано пильними харківськими чекістами як націоналістичних резидентів, агентів польської і ще якоїсь там контррозвідки. Нещодавно перед тим обидві родини повірили сталінській пропаганді, приїхали зі Львова розбудовувати нарешті вільну Українську Державу, — а знайшли собі кінець на соловецьких обширах від катівської кулі. Борисів батько відомий і знаний поет Василь Бобинський, Ларисин батько, теж письменник Іван, ще й не сам, а із батьком та братом. Також письменники…

Чотирирічний Борис і на рік молодша Лариса  також потрапили майже що за грати: у спеціальний дитячий будинок для дітей ворогів народу.

Борис надовго. А от за  Ларису розпочалася справжня боротьба: її мати, відома піаністка, таки передчувала щось недобре, вона не поїхала до Харкова разом із родиною, бо мала ще й добрий привід: саме гастролювала Європою. То вона підняла мало не всю тогочасну європейську пресу на відвоювання репресованої донечки. Знайшла хід навіть до дружини впливового тоді Максима Горького.

Кілька місяців нот, протестів, статей, маніфестацій — доки зморене, обгризене вошами дівчатко таки змогло пригорнутися до матері.

Ну, а тут уже доля дівчинки різко змінилася на кращу — хіба що гнітило сирітство, відсутність  будь-яких певніших звісток про долю батька, — адже не хотілося вірити, що вся засуджена до найвищої міри  покарання родина за примарну провину перед імперськими можновладцями знайде свою загибель від катівської кулі під Сандармохом…

Потім була війна, мати із донькою евакуювалася на захід. Ми із Ларисою могли навіть зустрітися — адже були майже поряд у таборах для переміщених осіб у американській окупаційній зоні…

Забігаючи наперед, скажу: ми з Ларисою і надалі підтримували тісні стосунки. Уже в недавні роки вона стала авторкою двох знакових книг — глибоко чуттєвих досліджень про історію родини, власну історію — «Рубали ліс» і «Звірятка у моєму житті». Маю обидві з розлогими дарчими написами. Ось витяг із одного: «Миколі Петренку, який своєю Казкою, що пливла у небо, дав мені приклад, як можна рятуватися від чорних буднів…»

А тоді ми таки вибралися на каву. І як пам’ятку про нашу передачу  молодий археолог і подарувала мені це маленьке горнятко: якщо, Миколо, погодишся із нього  випити, то воно твоє!..

От із того часу і стоїть воно в мене на книжковій полиці, в сусідстві з книгами, мудрими та щемливими, — бо саме поміж ліричних томиків відібраних мною для перечитування любимих авторів. І Ларисині дві книги там. Таке от маленьке горнятко, плескатеньке, з височеньким вушком, вмістом ледь більше як тридцять грам — що із нього могли пити десь більше як дві тисячі років тому, я й понині дивуюся.

Я ж нині маю випити поминальну…

Та згадати ще цього вірша:

 

 

 

«С вєщамі!..»

 

Ларисі Крушельницькій

 

Ще літ тобі жменька від роду,

На крильцях несуть журавлі… —

А ти уже «ворог народу».

Вже чуєш: «С вєщамі!.. Пошлі!..»

 

«Вєщей» в тебе — Господи: стрічка,

Ще лялька, і м’ячик… І все…

Гуде за вікном п’ятирічка,

І голод засіки трясе.

 

І ти уже — гляньте! — за дротом,

У царстві смердючих параш:

Господь  перекошеним ротом

Шепоче гіркий Отченаш.

 

Ти виживеш — зболено, гірко,

Для світла, любові, життя, —

Маленька із мороку зірка,

Жахної епохи дитя…

 

  1. 11. 17 р.

Микола ПЕТРЕНКО,

м. Львів

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment