(Із поезій останніх років)
* * *
Якщо цей світ колись загине, —
Вогонь безжальний все поглине, —
Навіщо, яблуне, цвітеш,
Такі рясні плоди даєш?
Мовчиш, не маєш що сказати?..
А що сказати може мати,
Якій народжувати час?
Допоки Всесвіт цей не згас,
Їй набиратись сили треба,
Триматися землі і неба,
Холодну зиму перебути
І знову розквіту сягнути,
Щоб кожна гілочка яскріла
Заманливо, рожево-біло
Та дочекатися плодів
І вже подумати тоді,
Подумати про час трагічний…
Та вірить хтось, що світ цей вічний:
Так нині є, так має бути,
І вірить хтось в своє майбутнє:
Знов надійде година рання,
Настане час для квітування.
* * *
Думки хвилюють нас бентежні:
Що означає вічний рух,
Хто ми у Всесвіті безмежнім,
Проста матерія чи дух?
Чи ми Всевишнього творіння,
Чи просто часточки землі,
Придатні тільки для горіння,
Щоб потім зникнути в імлі?
Якщо ми створені Всевишнім,
То не для скромного буття,
Страждань у суєтному днищі
Гріхопадінь і каяття.
Мабуть, інакша наша доля,
Для того нам і даний дух:
Краса всесвітнього роздолля
І незнищенний вічний рух.
* * *
Хто не чув про Україну,
Про її синів-героїв
І красу її чарівну,
Чисті води, ясні зорі?
Хто не чув про її пісню,
Що лунає над світами,
Крає серце не одному
Щиросердними словами?
Хто не чув про князя Кия
І братів його хоробрих,
Як вони тут воювали,
Захищаючись від обрів?
Хто не чув про Ярослава —
Будівничого Софії,
Що у Київській державі
Зерна мудрості посіяв?
Хто не чув про запорожців
І про гетьмана Богдана,
Як вони тут здобували
Незалежність довгожданну?
Хто не чув про патріотів
Українського народу,
Що зуміли повернути
Краю рідному свободу?
Хто не чув, нехай почує:
Є Держава Україна,
Є її Небесна сотня
І нові її герої,
Є краса її чарівна,
Чисті води, ясні зорі!..
* * *
Вже три роки в Донбасі біда:
Шаленіє московська орда.
Ворог лютий, жорстокий, як звір,
Так колись підкоряв він Сибір.
Задля ницих, імперських ідей
Убиває невинних людей,
Сіє смерть, нищить села, міста, —
Хворобливо-страшна його мста…
Де в житах колосились поля,
Там від болю вже стогне земля
І щодня гинуть в пеклі війни
Молоді України сини…
Україно, не плач, не ридай,
А молодших синів научай,
Щоб відважними в битві були
І змагались, як горді орли.
У жорстокому пеклі війни
Захистять тебе тільки вони.
Святе багаття
Новокам’янській школі
на Львівщині
Завжди відкритий, світлий і привітний
Будинок той магічну силу мав,
Як батько лагідний, багатодітний,
Маленьких, нас до себе притягав.
Шляхи із хуторів вели до школи —
Єдиної світлиці у селі.
Туди ми прилітали, наче бджоли,
І гомін наш терпіли вчителі.
Вони були вимогливі і строгі,
Але любили і навчали нас,
Щоб вивести на осяйні дороги,
Усіх підтримували повсякчас.
Йдучи додому поміж хуторами,
Я мріями за обрії сягав,
Змагався із холодними вітрами
І подумки поезії складав.
Ті палахкі слова не пригадати,
Та збереглись у серці почуття,
І рідну школу, як святе багаття,
Я шануватиму усе життя.
Рава-Руський мотив
Барвисте місто під горою, —
Важкі віки над ним прошили…
Колись з маленькою сестрою
Ми порятунок тут знайшли.
Будинок світлий край дороги
Нас прихистив і заховав.
Про ту душевність і підмогу
Ніколи я не забував.
Довіку буду пам’ятати
Дитячі ігри у дворах
І теплі хвилі річки Рати,
Й перед облавниками — страх.
І наші схованки в яругах,
Велику школу-інтернат,
Де мав я відданого друга,
Що був мені, як рідний брат,
І темну гору Вовковицю,
Що височіла вдалині…
О, Рава-Руська яснолиця,
Постійно ти живеш в мені.
Поклик
Немає гіршого від того,
Як жити у самотині,
Де опиняєшся на дні
Серед потворного і злого.
Думки невтішні і сумні,
Без ідеалу дорогого,
Без найдорожчого, святого,
Що кличе у прийдешні дні.
Втікай від затхлого затишшя,
Де все нагадує колишнє,
І думай про майбутній час,
Там вірні друзі, нові мрії
І віра в те, що серце гріє,
І радість, що окрилить нас.
* * *
Знову я у Голосієвім:
Сад у позолоті,
Яблуні стоять замріяні,
Схилені на плоті.
Люди щедро пригостилися,
Дякували гречно,
Тільки двійко залишилося
На самім вершечку.
Листя — проблиски розсіяні,
Рідні силуети.
Хтось читає в Голосієвім
Рильського сонети.
* * *
Як чарівно восени
У гаях над плесами:
Кольорами ясени
Діляться з березами.
Навіть берести руді
Обнялися з вільхами,
Тільки сосни молоді
Хочуть бути вільними.
Ліс над озером стає
Дивною оазою,
Кожен золото своє
Світові показує.
Над верхів’ям яворів —
Ціле море просині.
Скільки ніжних кольорів
В київської осені!
Ронделі
* * *
Що керує тобою, людино,
Додає тобі сил для життя,
Щоб так вірити у майбуття,
Заглядати в космічні глибини
І ще так працювати невпинно
І робити нові відкриття?
Що керує тобою, людино,
Додає тобі сил для життя?
Ти здолала найвищу вершину,
Хоч дорога була там крута,
І в душі бережеш почуття
Найсердечніше — до Батьківщини.
Що керує тобою, людино?
* * *
Минула ніч, про неї всі забули,
Бо кожен думає про новий день,
Він вже на обрії із сонцем йде,
Всі, хто прокинувся, його відчули.
Ніхто не думає вже про минуле,
Бо й сонце піднялося вже ген-ген.
Минула ніч, про неї всі забули,
Бо кожен думає про новий день.
У клопотах години промайнули,
А день усіма барвами цвіте,
В роботі кожен десь свій скарб знайде,
Радіють люди, що за день здобули.
Минула ніч, про неї всі забули.
* * * ‘
Росли тополі тонкостволі
Над люстрами дніпровських плес,
Тяглися віттям до небес.
Було їм легко на роздоллі,
Бо почувались в дружнім колі,
Немов на зібранні принцес.
Росли тополі тонкостволі
Над люстрами дніпровських плес.
Але підкрались дні неволі
І вже не сталося чудес:
Упали всі від гострих лез,
І стало порожньо у полі.
Росли тополі тонкостволі.
* * *
Від матері почуте слово
В дитячім серці проросло,
Набралось сили, розцвіло,
Так збагатилась рідна мова.
А мова — то першооснова,
То істинне твоє єство.
Від матері почуте слово
В дитячім серці проросло.
А мова, як свята діброва,
Де б’є дзвонкове джерело,
У ньому сила і тепло.
І, як дитя, приймає знову
Від матері почуте слово.
* * *
Як хочеться, щоб внук наш полюбив
Bсe дороге, що ми колись любили,
Чого любити і синів навчили,
Щоб він з любов’ю довгий вік прожив.
Любов’ю Бог людей нагородив,
Щоб на Землі добро й красу творили.
Як хочеться, щоб внук наш полюбив
Все дороге, що ми колись любили,
І тим себе духовно збагатив.
Карпатські гори і дніпровські схили,
Волинь, всю Україну — край наш милий,
Блакить небес і золотавість нив —
Як хочеться, щоб внук наш полюбив.
* * *
В саду буяє кущ калини,
Аж гнеться від квітастих віт,
На неї задивився світ,
Блакитні космосу глибини:
Що виросте з її зернини,
Чи буде щедрим її плід…
В саду буяє кущ калини,
Аж гнеться від квітастих віт.
Чекає гарної години,
Як вже, мабуть, мільйони літ,
Птахів осінній переліт,
Але найперше для людини
В саду буяє кущ калини.
