«Цукерберг проти Ощадбанку», або Новітній досвід правового самозахисту

Олена БОНДАРЕНКО

Вимагати від чиновника сумлінного виконання його обов’язків не годиться. Тобі, мізерному прохачеві, повинно бути “невдобно” відволікати поважну персону від процесу “думання про доленосне”. Настільки “невдобно”, що коли тебе посилають куди-небудь чи й невідь-куди, ти, зазвичай, сумирно дякуєш і з полегкістю рушаєш.

Ця вавка — з радянських часів. Коли таксистові казали зупинитися за два квартали, бо “вам незручно буде там розвертатися”.

Ще  — нафталінова гордість, як  відомо, “у совєтскіх особенная”: “Я за себе ніколи не прошу (не вимагаю, не скаржусь, — потрібне лишити), тільки за інших!”  Коли ти не можеш заступитися за себе та найближчих — ти за інших вступишся?.. 

Прикладом, як захищати себе, була і є для мене мама. Це допомогло їй вижити в радянських таборах і стати разом з іншими жінками проти танків у Кенгірі 1954-го.

Я почала захищати мою маму. Від АТ “Державний ощадний банк України”, по-простому — Ощадбанк.

Аби не переповідати двічі аж геть не “мімішну” історію, пропоную увазі шановного  читацтва  мого листа до пана Пишного Андрія Григоровича, Голови правління Ощадбанку. Фейсбук. Вільний доступ.

“23 жовтня 2017 р. 14.32

Шановний пане Андрію!

Не маю жодної певності, що отримаю бодай якісь ознаки реагування. Але спробую.

Мене звати Олена Бондаренко. Була народним депутатом 3-6 скликань. Статків-маєтків не маю, живу як усі українці, спілкуюся з чиновниками “з цього боку віконечка”. Моя мама Ольга Олександрівна Бондаренко — політв’язень із 13-річним “стажем”, учасниця повстання в Кенгірі. Зараз їй 91 рік, і 3 жовтня їй зробили операцію на оці, крім того, вона практично нічого не чує. 9 жовтня мама пішла до відділення Ощадбанку на Дніпровській набережній отримувати пенсійну картку. (У вересні співробітники відділення сказали їй, що термін дії картки завершився, і вона зможе отримати нову разом із черговою пенсією, тобто починаючи від 8 жовтня.) Повернулася приголомшена: керівниця відправила її до іншого відділення — на Червоноткацьку, 35.

Тоді до відділення на Дніпровській набережній пішла я. Керівниця, яка назвалася О .Л., пояснила мені, що маму відфутболили на Червоноткацьку, бо “вона не виглядає на 91 рік і не заперечувала” (вочевидь, тому, що нічого не розчула). Зрештою, пообіцяла, що мамину картку передадуть через кілька днів до відділення на Дніпровській набережній, 3, вирахувавши за послугу з пенсії 20 грн, і вона особисто одразу зателефонує мені, коли картка “прийде”.

Дзвінка я так і не дочекалася. Мама 20 жовтня 2017 р., за моєї відсутності, вирушила самотужки знову до відділення, де їй співробітник на прізвище К., який назвався “провідним економістом”, сказав, що ніхто картку передавати не буде, і щоб вона таки їхала на Червоноткацьку, 35.

Банк “переміг”: 91-річна глуха й напівсліпа жінка поїхала туди. Провела там понад 2 години, щоб почути, що її картки… немає.

Не хочу ділитися своїми емоціями. Лише додам, що моя мама перебуває у стресі. Якщо з нею щось станеться… втім, здається, такі дрібниці, як людське життя і здоров’я, у нинішньому чиновничому середовищі нікого не хвилюють.

Отже, чекаю на Вашу реакцію. Не надсилаю офіційного звернення, добре знаючи з досвіду депутатської роботи, як чиновництво вміє “відписуватися”. Нехай це буде тестом на Вашу особисту порядність і (даруйте за непопулярний нині термін) людяність.

Залишаю за собою право свого листа оприлюднити.

З повагою,

Олена Бондаренко”.

Щоб було зрозуміліше: пішки  з відділення на Дніпровській набережній, 3  до зупинки маршрутки, доїхати маршруткою, потім пішки  — і ви на Червоноткацькій, 35. Для молодшої людини — можливо, заввиграшки.  Для 90-літньої — якось не теє…

Виправдання: вона “не виглядає на 91 рік”. Тобто, цілком може чалапати, куди пошлють, заввиграшки, треба тільки уточнити свій вік. Років  30? 40? А як вам фраза у відповідь на мою — шкодую, зайву — про мамині табірні 13 років: “Моя бабуся — Герой Радянського Союзу. По соцтруду”?..

Але холєра — я таки направду застановилася. За часів  депутатства отримувала безліч пустих, лукавих і безсоромних відписок — але ж то були “кучмісти”, “януковичі”, — що з них узяти! Тепер же, як написано на головній сторінці  Ощадбанку: “У березні 2014 року після Революції Гідності до Ощадбанку прийшла команда на чолі з Андрієм Пишним”. Свої, тобто, з гідністю!

І стало  мені порожньо, сумно, безнадійно.

Утім, розуміючи, що саме на ці безнадію, покірний відчай і сумні лінощі й розраховано, все ж офіційну скаргу  на ім’я Голови правління  почала готувати. Про що й повідомила друзям і подругам у мережі.

Посипалися коментарі. М’яко кажучи, різні.

О 16.04 на мій пост відреагував п. Пишний (чи його помічники): Пані Олено. В ситуації розберемось. Приношу вибачення Вам та Вашій мамі”.

За 30 хвилин  вигулькнув іще один пост від імені Ощадбанку — пана Сергія Г.: “…Приношу вибачення від імені Банку за ситуацію. Будь ласка, напишіть мені в особисті повідомлення Ваш контактний номер телефону для зв’язку. Оперативно проаналізуємо ситуацію та надамо Вам зворотній зв’язок по ситуації”.

А друзі тим часом від душі вправлялись у  епітетах, навіть пропонували… вдатися до “репресій”. Дехто притьмом кинувся втаємничувати пана Г. у власні проблеми, яких, зрозуміло, вагон і візочок, і він став обіцяти розібратись у кожному випадку окремо… Я почувалася захисницею прав знедолених.

Однак із конституційними правами моєї мами, систематично та з особливим цинізмом знедолюваної за різних часів і влад, — із місця не зрушило.

24 жовтня о 10.48  я написала у ФБ: “Осучаснилися”.

Подякувала  всім, хто відгукнувся. Втішилася, що тема таки пролунала — бодай у Фейсбуці — бо вона болюча. Нерідко — трагічна для стареньких, які покірно ходять від  одних дверей до інших, чекають “через тиждень”, “через місяць”, а водночас… очікують смерті як завершення принижень, що   нині набули  фантастичного розмаху.

Розповіла про нову мамину вилазку до відділення ОБ на Дніпровській набережній, 3 — куди її “нагнали” з Червоноткацької, 35. “Провідний економіст” (той самий, який скерував маму на Червоноткацьку) видав їй нову картку. А вона ВИЯВИЛАСЯ ЗАБЛОКОВАНОЮ. На питання, що мамі з нею робити, знизав плечима: “Приходьте завтра”.

До пана С. Г. (скорочено): “…сьогодні вранці у відділення ми прийшли вдвох. “Провідний економіст” повідомив, що тепер БУДУТЬ ВИПУСКАТИ НОВУ КАРТКУ, треба прийти через тиждень. Пояснити, що відбувається, він не зміг. На питання, чому відправив стару жінку, глуху, після операції, даруйте, де дідько добридень каже заявив, що “вона сказала, що займатиметься донька”, хоча мама заперечила такий факт. На питання, чому збрехали, що вона забула пін-код, і тому картка заблокована теж не відповів. Нарешті вийшла керівниця Знову повернулася до теми “молодості”: “Вона молодо виглядає на фото” себто, в обличчя чи паспортні дані вона навіть не дивилася?..     Нарешті звалили все на банк, що на Червоноткацькій, 35: мовляв, це вони заблокували нову мамину картку, чому вони не знають, і всі питання до них… Звичайно, жодної картки мама не отримала.  Тепер у мами:

— немає пенсії;

— немає пенсійної картки;

— немає певності, що коли-небудь буде і те, й інше;

— немає надії на те, що Україна буде такою, за яку віддавали життя її друзі;

— вона не розуміє, чому за цих людців мали гинути герої Кенгіру і герої Небесної Сотні…”

  1. P. S. Напередодні увечері зателефонувала пані Л. з відділення на Червоноткацькій. Якісною російською вона пообіцяла, що картку виготовлять і передадуть. Про те, що її не лише виготовили, а вже й заблокували — нічичирк…

О 13.04 замельдувався п. Сергій Г. Вибачився за непорозуміння, (скорочено): “…картка буде доставлена у зручне для Вашої мами відділення 

із співробітниками відділення буде проведена відповідна робота…

не помиляється той, хто нічого не робить.

Спасибі Вам за те, що детально описали ситуацію. Для нас важливо отримувати зворотний звязок це допомагає удосконалюватись…  

Я:Пане Сергію, це відписка. Якщо Ви вважаєте хамство, зневагу, знущання зі старих людей непорозумінням, то як можна вдосконалюватися?.. Мені здається, щона такі речі, як зневіра, беззахисність, розпач, самотність старих людей, яких можна і, виявляється, треба штурхати, кричати на них, просто не мати за людей, у нашій країні просто не зважають”.

Щодо країни — каюся, це я дарма, з відчаю. Бо не країна винна, а ті, хто владарюють і дають приклад…

Скаргу панові А. Пишному  я підготувала — офіційну (згідно з вимогами чинного законодавства). Негайно припинити порушення конституційних прав. Негайно відреагувати  та повідомити про результати.

Перепрошую  гречно, що забагато літер. Маю вже якось видобутися з цієї халепи, а вона — халепа — має вже нарешті   видобутися з мене.

Отже, 26 жовтня зателефонувала Н. В. з відділення на Червоноткацькій, 35 (я так розумію, що воно ієрархічно “головніше” за “будинок з химерами” на Дніпровській набережній, 3, тому весь час фігурує.) Вибачилася. Сказала, що привезуть картку мамі додому. Потім зателефонував  О. М. — вочевидь, начальник Н. В. Вибачився. Сказав, що розуміє, як ніхто, бо в нього 91-річний дідусь: “Гарантую, що в разі, якщо сьогодні до кінця дня не привезуть картку, я сам її привезу”.  Увечері Н. В. зі співробітницею привезли картку. На той  момент я саме викликала мамі “швидку” — тиск бив усі рекорди. Картку активували за допомогою якогось портативного пристрою (котрий довго не хотів спрацьовувати). Рясно вибачалися. Гречно спілкувалися. Залишили візитку.

Потім приїхала “швидка” і “відремонтувала” мамі тиск.

Словом, “хепі енд”. Щасливе завершення (?) тобто.

Уклінна дяка всім, хто до такого “енду” долучилися. Найперше — друзям і подругам у соцмережі, котрі  створили атмосферу, в якій чиновники  заворушилися.

Звичайно — Фейсбуку. Бо як би ще ми з вами привернули увагу великого та дрібонького  начальства до проблеми “дуже маленьких” українця  чи українки?

А може, ще й особисто Цукербергові, засновникові мережі Фейсбук, подякувати? Він (чи його помічники) мабуть, відгукнувся  б —  адже сучасний, на відміну від наших дольодовикових…

Але чому “щасливе завершення” — зі знаком запитання?

Бо коли стало відомо, що мамі треба знову по якусь холеру йти на Дніпровську набережну, 3, мама (вперше за моєї пам’яті!!!) плакала як дитина, примовляючи: “Оленочко, я не можу, я не піду, я не маю сил…” Люди з маленького банківського відділення виявилися потужнішими  за кенгірські танки…

Ще чому? Бо проблема, ніби вирішившись у окремому випадку, нікуди не поділася. Щоб чогось домогтися, “маленькі” українці повинні мати, даруйте, якийсь “козир” у рукаві, бодай “бабусю — Героя Радянського Союзу по соцтруду”. Бо тим, хто може пред’явити лише похилу спину й мозолі — зась. На  своїх (точніше, не своїх) місцях лишається  чимало  некомпетентних, безвідповідальних, невихованих  людей, які застигли у бойовій стійці перед  генетично заляканими, безпорадними бабцями й дідусями, тітками й дядьками.

Залишилася цілою відшліфована система чиновничих стосунків зі “споживачами  послуг”, яка ґрунтується на відмазках, відмовках, відписках, пристосуванстві та круговій поруці.

Залишилося, зрештою, наше рабське, жалюгідне радянське “якось невдобно”, коли йдеться про власні права та законні інтереси. Нічого дивного, самостійників (у сенсі також глибоко особистої, персональної  самостійності) з нас вибивали і вибивають усім, чим втраплять — Сибіром,  Голодомором, кулями на Майдані, мінами у Донбасі, мертвотною байдужістю… На щастя, лишилося чимало спроможних дати відсіч і домогтися свого. Це обнадіює.

І все ж… Якщо в тому цілому горопашному Ощадбанку  знайшлося  бодай кілька людей, котрі відреагували (й то публічно), і відповіли, й зателефонували, і приїхали, й перепросилися…

Може, справді щось “осучаснюватиметься”, “вдосконалюватиметься”, йтиме на краще — бодай поволі? Як гадаєте?

 

Післяслово. Скаргу панові А. Пишному, Голові правління АТ “Державний Ощадний банк”, я не надіслала. Може, ще напишу листа. Чи “Слово Просвіти” надішлю з публікацією. А раптом прочитають?..

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment