Цьогоріч художник, заслужений діяч мистецтв України Петро Гулин відзначає своє 75-річчя. Художник-авангардист, чия творчість впізнавана в світі, не цурається різної техніки, чи то гуаш, акварель, станкова графіка, чи гобелени і розписи. Виставки творів митця відбувалися в багатьох містах і країнах, а самі твори перебувають у музеях і колекціях по всій планеті — від Австралії, США і Японії до Італії, Німеччини і Норвегії; тільки перелік зайняв би чимало тут місця. Про творчість художника розмовляємо із Зоєю Навроцькою, мистецтвознавцем, заслуженим працівником культури України: Зоя Михайлівна впродовж багатьох років цікавиться творчістю Петра Гулина і популяризує її. Отож перше запитання: де, яке місце Петра Гулина в українському мистецтві?
— У строкатому середовищі сучасних художників різних шкіл, напрямів, естетичних платформ є особистості, які не належать до жодних угруповань, не входять до тієї чи тієї професійної організації — от собі осторонь вони і квит.
Зміст діяльності цих митців бачиться лише post factum. Інколи вони залишаються в забутті або ж затінку явищ більш зрозумілих сучасникам. Однак із часом саме в творах цих художників проявляються визначальні симптоми доби, яка їх породила, видимі ознаки часу, у який вони працювали. Їхні доробки, відтак, стають набутком не вузько-регіональних, а світових обширів.
До таких мистців належить український художник Петро Гулин.
— Інколи час ламає мистця, нав’язує йому свої стереотипи. І не так просто вистояти…
— Його діяльність протягом 1970-х—1980-х років минулого століття була “чужою” для радянської спільноти. Від початку творчої діяльності Петро Гулин безкомпромісно позбавлявся пут тоталітарної системи з її єдино можливим для творця методом соціалістичного реалізму. Жоден твір із його доробку не означений радянською урапатріотичною риторикою. Всупереч ідеологічним догмам того часу мистецтво Петра Гулина не просто стверджувало інший рівень естетики, інші стилістичні прийоми, орієнтацію на інші мистецькі критерії, а радикально виборювало право особистості на свободу творчості.
— Тоді де шукати витоки творчості художника? Знайти якісь впливи?
— Відхід від традиційного розуміння фігуративності, реактуалізація пластичного мовлення, форма, колір, нестандартність обраних сюжетів як засіб відображення індивідуальних філософем — ось фундаментальні базові принципи, яким художник не зраджує й досі. Стилістична манера Петра Гулина — явище, по суті, інтернаціональне. Його витоки в абстракціонізмі, експресіонізмі, сюрреалізмі, інших напрямах європейського модернізму. Можна перелічити низку імен відомих митців, співзвучність із творчістю яких неважко простежити в працях цього українського майстра: Міро, Клее, Пікассо, Матіс… Однак, хіба справа тільки у співзвучності? Тут ідеться не про сліпе запозичення технічних прийомів, а свідомий вибір творчих практик як дороговказів для розбудови власної мистецької моделі. І головне — залишитися самим собою…
— Ви сказали, що стилістична манера Петра Гулина інтернаціональна. То може вона цілковито відірвана від українського грунту?
— У жодному разі… Особливого звучання творам художника додає присутність в них виразних національних барв. Тут йдеться не про механічне стилізування традицій пластичної спадщини народної культури або мови українського авангарду, а про глибокий духовний зв’язок автора з долею нації, до якої він належить: його знання історії вітчизняного мистецтва, вміння смакувати артефактами, спроможність відчути і повторити еманацію прадавнього мелосу в актуальному для сучасності варіанті. Все, створене Петром Гулиним, пронизує промінчик ментальної спорідненості то з колористикою українського народного вбрання, то з образами наївного малярства, ритмами гуцульського ткацтва або пластичними відкриттями українських митців початку XX століття, гармонійно поєднуючись із впізнаваними прийомами світових практик. Образно і вельми влучно про творчість художника висловився Роман Яців, професор, історик мистецтва: “Метафоричний світ Петра Гулина монтується з фрагментів літературних асоціацій, вихоплених з річища життя поетичних рефлексій, які неначе зустрілися в кольорових снах у незбагненних конструкціях смислів”.
— Творчість Петра Гулина знайшла своєрідне продовження в роботах його сина Назара, який, на жаль, так рано відійшов у засвіти. То про Назарові роботи при відкритті однієї з виставок говорив професор Орест Голубець: “Коли писатимуть книгу про мистецтво ХХ століття, там обов’язково буде присутньою творчість Назара Гулина”. А Ваше бачення його художнього доробку?
— Творчість Назара Гулина виростала на підгрунті пластичних принципів батька. Феєрична багатогранність уяви, метафоричність мислення, шляхетність відчуття форми, спроможність надати незначній композиційній деталі значення сольної партії — це найважливіші риси, які поєднують такі два рівновеликі світи, як мистецтво Петра Гулина та Назара Гулина. Проте, оминувши спокусу наслідування візуальної мови Гулина-старшого, інтерпретування його стилістичних знахідок, Назару вдалося несподівано легко та безапеляційно розгорнути свій власний мистецький простір. Станковий масштаб невеликого за розміром малярства все ж дозволив йому втілити особисті задуми і адекватні часу ідеї. Далекий від актуальної у 1990-х роках соціально-політичної тематики, художник у своїй практиці ніколи не працював для масового глядача. Філософ за специфікою мислення, поет, самітник… Його аудиторія достоту елітарна. Мистецтво тиражування ідей — то не про цього молодого митця від Бога. Зображальні мотиви його творів пов’язані з витонченою чуттєвістю й мінливістю настрою: від безодні страждань до тихої лірики, лагідного смутку або вибухового еротизму.
— Які роботи, на Вашу думку, особливо характерні для стилю Гулина-молодшого, чим вони вирізняються?
— Глядач, який спроможний гостро бачити та глибоко співпереживати, відчитає у малярстві Назара Гулина панорамні, можливо, передапокаліптичні видіння, що бентежили, відкриваючись внутрішньому зору художника. Захоплюючись технічними домінантами батька, естетизмом його формотворчих вирішень, Назар Гулин із належним пієтетом, однак безстрашно їх реорганізовував, актуалізував, додаючи їм нові модуси мобільності сприйняття. Балансуючи на межі пристойного і непристойного, можливого і не зовсім, він ніколи не ступав на площину цинізму. “Вовчиця”, “Наречена”, “Брама надії”, “Арки”, “Той, що майже все бачить”, “Змучений легінь”, “Відчай”, “Незабаром він буде з нами” — площина кожного з цих (як і багатьох інших) полотен вабить чарами якоїсь особливої незнаної реальності. Навіть у композиції найменшого з них, окрім плану видимого, існує асоціативний пласт невидимого.
— На полотні у художника з’являється здебільшого те, що твориться в його душі… А чи можна було прочитати цей невидимий “текст” Назара, чи був він зрозумілим і відчутним людині, що споглядає його роботу?
— Реальність цього уявного світу Назара сповнена емоційними контрастами: від передбачення невідворотних катаклізмів та потрясінь до блаженної умиротвореності й гармонії. Відчуття тиші на полотнах художника зазвичай таїть у собі якесь загадкове шепотіння, ледь чутне зітхання, приглушене звучання дівочого сопрано. Мабуть, усі ці образи — відлуння втомлених і нав’язливих спогадів, щира й захоплива оповідь художника про власні сподівання та невдачі, пристрасті, розчарування, тривожні дискурси любовних історій. Безпафосність творів Назара Гулина, повна відсутність у них вульгарного загравання із глядачем, ненав’язливий мотив сповідальності, що еманують протягом усього періоду їх споглядання, виокремлюють його доробок з-поміж когорти однолітків-сучасників, дозволяючи називати ім’я автора в числі тих, кого нині вважають виразниками духовних сентенцій XX століття.
— А що могло ще єднати творчості батька і сина, мати вплив на їх творчий розвій?
— Ще одне, безсумнівно, єднає художників батька і сина Гулиних — спільна alma mater — Львівське училище декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша. В аудиторіях цього навчального закладу вони отримали добрий рівень знань і професійного вишколу. Попри всю відмінність естетичних платформ, творчість кожного з цих мистців зростала на основі виражальної мови декоративізму як головного стилістичного прийому. А це мало свої переваги в той соцреалістичний час: не пов’язаний із стратегічним завданням “правдиво відображати світ у його революційному розвитку”, художник декоративно-прикладного мистецтва володів відносно більшою свободою творчості, аніж вихованці інших художніх навчальних закладів радянської України. Однак, незважаючи на певну прогресивність Львівського училища ім. Івана Труша, воно, як і всі культурно-мистецькі установи Радянського Союзу, підпорядковувалось ідеологічним вимогам тоталітарної системи. Тиск на непокірний Львів у період студентства Петра Гулина був особливо жорстким. Інша річ, що викладачами училища часто-густо були не комуністи-політруки, як, скажімо, в Києві, Харкові або Одесі, а художники довоєнного періоду, носії традицій європейської художньої культури. Навіть якщо дехто з них не займався педагогічною практикою, то вплив таких особистостей на розвиток молоді був дуже великим. Софія Караффа-Корбут, Вітольд Манастирський, Роман та Маргіт Сельські, Ярослава Музика, Карло Звіринський, Данило Довбошинський, Олекса Шатківський, Володимир Овсійчук… Протягом кількох повоєнних десятиліть під впливом цих митців виросла плеяда поборників ідеї вільної творчості, прихильників модерністичної мови сучасного мистецтва, які перебували в опозиції до тоталітарного академізму.
— Певне, немалу роль грає творче оточення в будь-якому виді мистецтва. Тут і обмін думками, і своєрідна конкуренція, і визнаня (чи невизнання) колег…
— Яскравою постаттю поміж цієї когорти представників нової української культури (Любомир Медвідь, Іван Остафійчук, Іван Марчук, Дмитро Стецько та ін.) з часом стає Петро Гулин. Мешкаючи подовгу поза Львовом (Ужгород, Тернопіль), він завжди залишався носієм традицій львівської школи. Про його цікаві експерименти в царині малярства переповідали з уст в уста. Найбанальніші радянські виставки набували особливого змісту за участі творів цього художника. Творча молодь 1980-х прагнула потрапити на такі презентації. Ім’я Петра Гулина, як і багатьох його сучасників, поступово ставало легендою.
…Біжать неспинно роки, народжуються нові твори в художника, щоб тішити людські душі, піднімати ввись з житейських мулів, дарувати Свято.
Розмовляв Іван КОРСАК, м. Луцьк
