Дантові кола репресій України міжвоєнного двадцятиліття

Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка

Закінчення.

Поч. у ч. 43, 44, 45 за 2017 р.

За спогадами О. Ольжича, ув’язненого в Тячеві, «мадярський терор лютував без стриму кілька тижнів». Війна, принесена в Карпатську Україну угорськими фашистами, мала виразну етноцитну мету –– ліквідацію українства на його споконвічних землях. «Варто було, щоб хтось вказав на мене, що я українець, і мене могли знову заарештувати», –– згадує  Ю. Химинець, якому вдалося вирватися з ув’язнення, як і М. Чирському, У. Самчуку, О. Ольжичу…  Вилучалися з обігу книги Ю. Боршош-Кум’ятського, В. Ґренджі-Донського, Миколаї Божук, І. Колоса, Марка Бараболі та інших письменників, натомість заохочувалася російськомовна «творчість» та діяльність штучного Подкарпатського общєства наук. Не спромігшись досягти повної мадяризації Закарпаття, Угорщина запроваджувала провокативне русинство, обстоюване сумнозвісними А. Бродієм й С. Фенциком. Проте завдяки неймовірним зусиллям колишніх активістів «Просвіти» й «Учительської громади» вдалося зберегти творчий потенціал українства на замордованій мадярами Срібній землі в період Другої світової війни. Історичні уроки Карпатської України –– незаперечні.
Дискримінаційні заходи активізувала й більшовицька Москва, яка змушена була тимчасово поступитися перед хвилею національно-свідомих рухів у союзних республіках, названих «коренізацією». В Україні цей процес відомий як українізація. До такого кроку компартію спонукав крах сподівань на світову революцію, внутрішньофракційна боротьба, що відволікала від культурницьких теренів, які радянська влада поступово перетворювала на сектори народного господарства. Українізацію підтримували й реалізували переважно націонал-комуністи, які спростовували провокативну псевдотеорію «боротьби двох культур», обстоювану другим секретарем ЦК КП(б)У Д. Лебедем. На підставі постанови Президії ВУЦВК (30 квітня 1925 р.) почала діяти очолена В. Чубарем Всеукраїнська комісія українізації, що мала сферу своєї компетенції і в межах УСРР, і поза ними (Кубань, Зелений Клин, Воронежчина, Кобринщинна тощо). Підсумком її роботи став «скрипниківський правопис», затверджений М. Скрипником 6 вересня 1929 р., опрацьований державною Комісією для розробки правил правопису української мови. У ньому було враховано результати дискусії між прихильниками етнографізму (врахування діалектів і архаїзмів) та синтетизму (мовний пуризм), розв’язано лінгвістичну проблему, нормалізовано літературну мову, збагачену живонародною, розроблено фахову термінологію. То була подія надзвичайного значення в історії українського народу, коли найдавніша мова нарешті набула не лише наукового, а й національного осмислення як онтологічна категорія, завдяки великій праці фахівців –– першорядних філологів. Слава Богу, що тоді в цю справу не втручалися політики, які очікували свого слушного моменту. Відбулося розширення національної освіти: 80% початкових і середніх шкіл, де раніше панувала російська мова, здійснювали навчання українською. Українізація преси сягнула 89%. Переживала потужне піднесення українська література, сценічне мистецтво й кінематографія. Йдеться про унікальну добу культурного відродження України, що охопила не тільки всі її мистецькі, лінгвістичні й етнічні сфери, а й стимулювала розвиток літератури й культури національних меншин, які відкривали свої польські, російські, єврейські, татарські, грецькі, болгарські, румунські школи, поширювали власні періодичні видання, формували вищі навчальні заклади, як Польський ІНО в Києві, Ново-Полтавський єврейський сільськогосподарський інститут тощо. Яка ще країна могла похвалитися тоді (і сьогодні) схожими успіхами й толерантним ставленням до нацменшин? Хіба що міжвоєнна Чехо-Словаччина. У міжвоєнній Польщі, правда, діяв Український науковий інститут, але з обмеженими правами, виходила українська періодика –– під пильним наглядом цензури.
Компартія не дозволяла розвиватися будь-яким тенденціям поза її контролем. Вона під гаслами «пролетарського інтернаціоналізму» й «дружби народів» завжди приховувала імперський інстинкт «третього Риму», неовалуєвські інтенції. Її непокоїв розмах українізації, як і психотип українського селянина, який чинив спротив руйнівній політиці радянської влади, яка приборкала його тотальним голомором, заселивши вимерлі села Донеччини, Дніпропетровщини, Харківщини, Одещини, Кіровоградщини ешелонами росіян, свідомо закладаючи, як і польські осадники чи румунські офіцери-«переселенці», прецедент демографічного викривлення українського життєвого простору, поширення «русского міра». Після усунення О. Шумського з посади наркома освіти УСРР (1927), 1930 р. було закрито Центральні державні курси української мови, 1932 р. –– українські школи всіх типів та періодичні видання за межами УСРР. Постріл М. Хвильового (13 травня 1933 р.) засвідчив крах націонал-комуністичних, в основі своїй боротьбистських ілюзій, зумовив суїцид М. Скрипника (7 липня 1933 р.). Нарком відчув у самогубстві прозаїка попередження для себе. Він ще вірив у комуністичні фантоми, у перспективу неприйнятної для диктатури пролетаріату українізації, приреченої на згортання і ліквідацію. Від самогубства  колишнього наркома юстиції й освіти минуло кілька місяців, щоб він з комуніста перетворився на фашиста, що засвідчує стрімкі зміни в риториці радянського режиму. Загибель М. Скрипника мала й інші мотиви. 23 лютого 1933 р. за рішенням політбюро ЦК КП(б)У його було призначено головою Держплану УСРР та заступником голови Раднаркому УСРР. Звільнену посаду наркома освіти обійняв В. Затонський. Обов’язки першого заступника виконував А. Хвиля, який, не гаючись, на підставі щойно сформованої комісії для перевірки стану на «мовному фронті», надіслав до політбюро доповідну записку з питань мовознавства, звинуватив М. Скрипника в «буржуазно-націоналістичній лінії у питаннях створення української термінології». Відразу з’явилася стаття «Викорінити, знищити націоналістичне коріння в мовному фронті» затятого партфункціонера. Автор вимагав негайно припинити видання всіх словників, переглянути український правопис і термінологію, узгодити їх із російськими, забезпечити «дальший розвиток радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, як того вчив нас Ленін, як цьому вчить нас Сталін» («Більшовик України». –– 1933. –– Ч. 7—8). Спеціально створенні «лінгвістичні» групи швидко замінили «націоналістичні» поняття на неоковирні інтернаціоналізми. 27 червня 1933 р. в харківському будинку працівників освіти А. Хвиля («Стан на мовному фронті») доводив, що Наркомос «потурав шкідницьким елементам» Інтитуту наукової мови при ВУАН, «провадив свою корисну роботу для петлюрівців і шкідливу для робітників і селян контрреволюційну роботу» («Комуніст». –– 1933. –– 29 червня). Таким чином формувалася «громадська» думка про «скрипниківщину», затверджена в документах політбюро ЦК КП(б)У (7 липня 1933 р.). Листопадовий об’єднаний пленум ЦК і ЦКК (1933) ухвалив резолюцію, в якій засуджував «націоналістичний ухил в лавах партії, що його очолював М. О. Скрипник», оголошений «ворогом народу», що означало ліквідацію українізації. «Викриття» колишнього наркома освіти розв’язало руки радянській владі, аби із системи Наркомосу УСРР «вичистити» 2000 «націоналістичних елементів», 300 наукових та редакторських працівників, репресувати безпосередніх учасників українізації (з 84 репресованих учених-мовознавців було знищено 62) і письменників-«попутників», передусім учасників Літературної дискусії 1925—1928 років. Зазнав погрому НДІМ (Науково-дослідний інститут мови), що нібито займався «войовничою програмою українського фашизму в мовонавстві».    Натомість відкрився простір безперешкодній росіянізації, замаскованій під гасло «пролетарського інтернаціоналізму», що негативно позначилося на художній літературі, принесло промовисті результати: коли в 1930 р. з’явилося 6 394 назви українських книжок, то в 1937 –– 2 566. Українська мова як запорука національного буття опинилася завдяки неабияким зусиллям компартії в розряді другорядних, «неперспективних». Здійснювалося гірке передбачення М. Хвильового, що «українська мова, в кращому разі, стане з обов’язкової державної мови факультативною».
Письменники одними з перших відчули отруйний подих лінгвоциду вже після ліквідації українізації на Кубані (1932), сприйнявши її як «пролог до ліквідації українізації в Україні», як лиховісне передчуття «неминучості витиснення української культури російською». Воно підтвердилося зі сторінок газети «Комуніст» від 16 грудня 1933 р., де з’явилася редакційна стаття «Зміцнити керівництво національно-культурним будівництвом». Швидкими темпами переписали та прийняли новий «Український правопис» (1933), тобто відбулося безпрецедентне спотворення «скрипниківського правопису», підверстаного під російські зразки завдяки ментально чужому для українства «великому філологу» Науму Кагановичу –– брату лиховісного Л. Кагановича. Тоді ж було закладено «радянсько-російську норму української мови», що призвела до обвального руйнування автентичної мовної норми. Підлягали негайній забороні підручники й посібники «Початкова граматика української мови» Олени Курило, «Курс історії української мови. Вступ і фонетика» Є. Тимченка, «Нариси історії української мови» П. Бузука, «Норми української літературної мови» О. Синявського, колективне видання «Підвищений курс української мови» за редакцією Л. Булаховського. Розпочалася тотальна нівеляція небезпечної для комуністичного режиму національної свідомості, тому з’явилася  постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 16 травня 1934 р. «Про викладання громадянської історії», повідомлення Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 27 січня 1936 р. «Про вжиття заходів до створення нових підручників історії», в яких накладалося табу на адекватне, не класове розуміння національної минувшини неросійських народів.
Ігри з коренізацією завершило безальтернативне рішення жовтневого пленуму ЦК ВКП(б) (1937) про нагальне запровадження російської мови в школах національних меншин, що відгукнулося в шовіністичній постанові ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» від 10 квітня 1938 р., в якій викладання місцевими мовами проголошено «недоцільним і шкідливим», кваліфіковано вогнищами «буржуазно-націоналістичного, антридянського впливу на дітей». Практика лінгвістичної ксенофобії непокоїла навіть деяких комуністів, наприклад, Надію Крупську, якій здавалося, що «починає показувати ріжки великодержавний шовінізм». Насправді він постійно почувався при силі, засвідченій постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей» від 13 березня 1938 р. Відразу з’явилася спільна постанова Раднаркому СРСР та ЦК КП(б)У від 20 квітня «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України». 8 травня була ухвалене спеціальне рішення політбюро ЦК КП(б)У «Про складання нового українського правопису», що вихолостив природну українську мову, повністю адаптовану під російську, свідчив про безперешкодну реалізацію в УСРР виробленої в Москві «мовної політики». Обвальне руйнування національної культури більшовики цинічно називали «боротьбою за українську культуру» (І. Дзюба). Пізніше П. Постишев, не позичаючи в сірка очі, звинувачуватиме українську інтелігенцію, ніби вона гальмувала процес культурного будівництва й чинила «шалений опір українізації» («Комуніст». –– 1935. –– 6 березня). Компартія ще раз продемонструвала вміння перекидати власні злочини на інших, часто на жертви своїх репресій –– активних учасників небезпечного для неї національного резистансу.
Органи радянської влади в УСРР отримали відповідні санкції безпосередньо від Й. Сталіна на XVII з’їзді ВКП(б), який наголосив, що, на противагу великодержавному шовінізму, «головну небезпеку складає» «місцевий націоналізм», «з яким перестали боротися і якому дали, таким чином, розростися до державної небезпеки». Інструктивне формулювання генсека підсумувало думки партфункціонерів, бо він майже дослівно повторив слова В. Затонського, мовлені на січневій сесії ВУАН (1934), що «український націоналізм на даному етапі став головною небезпекою». Це стосувалося й української мови, приреченої також на «великий терор».  
Знання минувшини потрібне не тільки для задоволення гносеологічних потреб, а й для засвоєння драматичних, часто трагічних уроків, аби не повторювати колишніх помилок, не потрапляти в нові, насправді аналогічні пастки не завжди прихильної до українства дійсності, знаходити адекватну відповідь на її суворі й невблаганні виклики. Дуже добре, що сучасна Україна після багатьох «спроб і помилок» засвідчила своє державницьке мислення толерантним законом «Про освіту», що, на жаль, викликав хвилю спротиву сусідів. Конфлікт інтепретацій у такій ситуації цілком бажаний, але за умови, що опоненти чують один одного, коли вони здатні зіставляти (не протиставляти) відмінні погляди, аби на їх перетині знайти спільну семантичну вісь, що може привести до пошукової істини. Очевидно, варто вимагати і від сусідів дотримання статусу нацменшин, прописаного в українському законі «Про освіту», бути твердим і послідовним у своїх судженнях під час переговорів з ними. Врешті-решт час не тільки входити в історію, а й бути нею, бути її повноцінним суб’єктом, якого поважають. А втім, я не політик, тому трактую дійсність як філолог, як історик літератури,  виходячи з розуміння, що вона, ставши суверенним сегментом людського світу, невіддільна від соціуму, що між ними існують прямі й реверсні зв’язки через мову як основу буття. В українському просторі такою була, є і лишаться українська мова, а вона, за словами Т. Шевченка, «знать од Бога».
PS. Ще кілька зауважень до Закону «Про освіту» України. У ньому, попри те, що констатовано права освітньо-мовного сенсу, однак не прописано відповідні й необхідні обов’язки і українців, і представників нацменшин, не окреслено шляхів, засобів і механізмів реалізації цього документа, не враховано психолінгвістичного й демографічного стану в Україні, де століттями панували іномовні структури, зумовлюючи деформацію національної свідомості автохтонів, руйнуючи культурну й етноментальну інфраструктуру корінної нації. Тому досі мають слушність спостереження Б. Грінченка, сформульовані під час його полеміки з М. Драгомановим (1892–1894): коли ми розмовляємо по-московськи, то й думаємо по-московськи. До цього можна додати: то й діємо по-московськи. Такі психологічні тонкощі завжди використовували й використовують апологети «русского міра», а також угорського чи румунського. Вони нехтують тим, що український Закон «Про освіту» обстоює гуманістичні цінності, повагу до іншого, поділяє думку про єдність світу в його розмаїті, зокрема мовному, при збереженні визначального статусу державної мови, без якого Україна неможлива в іманентному сенсі.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment