Роман ГОРАК
Нічого особливого не мала зі собою взяти. От лише маленький вузлик з одягом, з тим і поїхала в далекий світ. Її ім’я було Марія, хоча в селі всі її звали Машою. Вона мала ту красу, яка виділяє дівчат Східної України від усіх інших.
Родом була з Шевченкового краю, села Озірного, що у Звенигородському районі Черкаської області. Воно було за п’ять кілометрів від районного центру, де була середня школа, та двадцять три кілометри від залізничної станції Звенигородка, звідки виїхала в той далекий світ.
Село було давнє, ще із XVII століття, невелике — десь трохи більше ніж 500 дворів і близько тисячі мешканців, яким тільки у 1974 році видали паспорти громадян СРСР. Раніше село було значно більше, мало до трьох тисяч мешканців. У часи голодомору 1932—1933 років померло близько тисячі людей. В пам’ять про них у перший рік української державності було встановлено народним коштом пам’ятний знак. У ті роки й померла вся родина матері. Скільки померло внаслідок голоду 1946—1947 років, який уже добре пам’ятала, невідомо. Пам’ятала, як вулицею їхала підвода, на яку скидали померлих від голоду людей, а потім відвозили за село, де їх скидали у велику яму, яку щодня засипали вапном. У тій ямі була і її товаришка Варка, її два брати і мати. Варчиного батька за те, що приніс додому з колгоспного поля кілька колосків жита, засудили на п’ять років тюрми, з якої він не повернувся, а вся його сім’я померла з голоду. Батько Варки клявся, що підібрав ті колоски на дорозі, коли йшов додому, і не хотів, щоб вони пропали. Йому не повірили…
Хата батьків Варки з лелечим гніздом на причілку залишилася стояти пусткою і кожного року все густіше закривалась від людських очей бур’яном. Люди, що проходили повз неї, тихенько хрестились і зітхали, згадуючи гірку долю її господарів. Однієї весни (Марія тоді вже ходила до школи у районний центр) голова колгоспу вислав трактор із лопатою, щоб зрівняти хату Варчиних батьків із землею. На цьому місці виріс пишний рум’янок, який перед дощем пахнув на весь куток.
На фронт Другої світової війни зі села пішло воювати майже 800 чоловіків, 126 не повернулися. Серед них і її батько: загинув під Кенінгсбергом. Смерть батька рятувала їхню сім’ю від того, що, коли мати з дочками не могли виконати встановленої норми трудоднів, то їм не відрізали, як іншим, присадибну ділянку, з якої фактично жили. Щоправда, обіцяли, що наступного разу таки одріжуть удвічі більший кусок, якщо не виконають норми. Тим, хто не повернувся з фронтів, у селі спорудили пам’ятник із лампочкою, замальованою червоною фарбою, яку вмикали в неділю ввечері та на державні свята. Вона мала символізувати вічний вогонь. Під той вогонь мама з іншими жінками, коли мала хвилю вільного часу, ходила виплакувати свою гірку вдовину долю.
У школі вчитель історії казав, що назва села походить від того, що тут колись стояла сторожова вежа, з якої дозорці оглядали місцевість і сповіщали про небезпеку. Так само про це писали в книжках, хоча старі люди повідали, що назва села має бути Озерна, бо навколо села є аж 13 озер. Районна газета твердила, що назва походить від першого козака, який поселився тут. Називався він Тимур Озірний, був ніби з половців, і тим пояснюється, що в селян проглядався дещо східний тип обличчя.
У селі була гарна стара дерев’яна Свято-Покровська церква, в якій у радянський час було зерносховище. Десь ще з часів закінчення наполеонівської війни в селі відкрили однокласну церковно-парохіяльну школу, в якій потім навчання проводили лише російською мовою.
Перед початком голодомору в селі було три товариства спільного обробітку землі. В навколишніх селах такі товариства мали значно цікавіші назви, ніж в Озірній. Тут одне товариство спільного обробітку землі мало назву «Крок уперед», друге було імені Шевченка (воно було найвідсталіше) третє — імені Петровського, яке, невідомо чому, вважалося зразковим. До зразкового Петровського приєднали інші й створили колгосп, якому на загальних зборах села присвоїли ім’я того ж товариша Петровського. Господарство вирощувало зернові культури та цукрові буряки, роботу на яких люди вважали каторгою.
Марія з сестрою вижила лише через те, що матері вдалось якось переховати мішок нелущеної квасолі, з якої вона робила борошно і з нього пекла хліб, додавала кору дуба, висушене коріння пирію, яке збирали на колгоспному полі, коли орали. Тому вони якось протягнули той страшний час.
Саме закінчила середню школу, яка від села була за п’ять кілометрів, у райцентрі. П’ять туди і п’ять назад. Кожного дня, крім неділі. Виходила з дому, коли на світ тільки благословилось, і приходила, коли вже темніло. У селі була лише семирічка. Десять класів майже ніхто не закінчував. Чого? Чи так, чи інакше одна перспектива — колгосп і буряки.
На канікулах пропадала з мамою у колгоспі, на буряках.
Сестра Євгенія, яку називали вдома Женею, була старшою від неї, тепер учителювала в Моринцях, і її там учні кликали Євгенією Василівною. Їй вдалося вирватися з колгоспу випадково. На день народження Петровського, ім’я якого й надалі носив колгосп, приїхав кореспондент з обласної газети, щоб написати, як заможно і щасливо живуть люди в колгоспі. А тут виявилося, що жодна людина в селі не мала вищої освіти. Це було явне неподобство, яке потрібно було негайно виправити. Отож так склалося, що тою першою людиною, яка мала здобути вищу освіту, стала Євгенія, дочка колишнього колгоспника, який під час війни віддав своє життя за Батьківщину, та його дружини-передової колгоспниці, яка кожного року все збільшує і збільшує урожайність буряків (чим у селі дуже всі були здивовані).
Вона, Марія, яку всі називали Машою, хотіла також вчитись у Черкасах, як і сестра, але там їй сказали, що шансів у неї мало і радили їхати на Западную: там таких охоче приймають і надають перевагу перед місцевими. Їй це, правду кажучи, не вельми сподобалося: видирати місце в якоїсь тамтешньої дівчини, яка так само мріє стати вчителькою. Але коли подумала, що після закінчення школи мала би гарувати, так як мама, на буряках, то їй здалося, що не вчинить великого гріха перед тою дівчиною, бо все-таки, за словами сестри, життя на Западній куди краще, ніж тут… Чоловік Євгенії, був родом з-під Дрогобича, служив у Черкасах, де й познайомився з нею, там і побралися. Він називав її Ґенею, з чого люди в селі підсміювались, бо де таке видано — ніколи Женя не була Ґенею. Мати навіть просила, щоб на людях у селі так негарно не кликав. Обоє й намовили її їхати у Львів вступати в педагогічний інститут. Хотіла бути вчителькою української мови та літератури. А як же інакше? Вона — з Шевченкового краю, знала «Кобзаря» напам’ять, читала його вірші на шкільних вечорах. А мати оповідала, що, коли була малою, то батько брав її з собою у Канів на могилу Шевченка. Вона цього не пам’ятала, але з розповідей мами знала, що тоді ще не було того пам’ятника, який стоїть зараз, а був інший, з бюстом Кобзаря. Батько обурювався, що поставили таке одоробло на могилі, замість хреста, якого комсомольці на першотравневій маївці 1923 року під спів гнаних і голодних скинули вниз у Маланчин потік, де він і розбився.
Вона пам’ятала, як у селі люди тихенько, щоб не чуло начальство, співали:
Встань, Тарасе, подивися,
Що твій нарід доробився:
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні!
Ще можна було в Черкасах спробувати вступити на математику чи фізику, але на українську філологію, як хотіла вона, не могло бути жодної мови. Зрештою, вона й сама не хотіла в Черкаси. Її тягнуло до Львова, про який так захоплено розповідав Дмитро. Говорив про красиві будинки, світло на вулицях, трамваї, які вона бачила тільки в кіножурналах, що їх показували перед початком фільму, оперний театр, музеї, університет. Ще казав, що там люди всюди розмовляють українською, а не так, як у Черкасах, де ту мову можна лише почути на базарі, куди приїжджають селянки, щоб щось продати.
Мама була категорично проти її поїздки у Львів. Зять зятем, але там же, на Западній, у тому Львові, бандерівці, які ріжуть й убивають усіх, хто приїжджає із Союзу, і, не дай Боже, щоб говорити по-російськи, бо смерть певна! Так кажуть усі, хоча Дмитро з тих розповідей тільки сміється.
Оно, сусіди, які їздили на Западную, коли був голод, розповідали, що людей, які їхали туди, щоб обміняти речі на продукти, не впускали, виловлювали і відбирали все, що мали при собі, й відправляли назад. А тих, хто впирався, то відправляли у тюрму або навіть убивали. Але це мало допомагало: голод гнав їх навіть на вірну смерть. Від ревізорів люди ховалися на дахах вагонів. Однак перед мостом над Збручем був натягнутий дріт, і тим, хто не встиг пригнутися, стинало голови. Тих трупів було так багато й ніхто їх не ховав на пострах іншим, що сморід стояв навколо страшенний. Так отой дріт натягнули бандерівці, святий Боже, правду кажу!
Мама розуміла, чого не вельми раді на тій Западній гостям зі Сходу. Бо чого б то мали бути раді? Хіба задоволені були вони в селі, коли наїхало до них подібних гостей (їх у селі потайки називали москалотою) і пограбувало їх до нитки? Загнали в колгоспи, забрали хліб і примусили вмирати з голоду. Чи не таке саме творять вони і на Западній? Повсюди кричать, що визволили з рабства, принесли новую жизнь. Але хіба то життя, якщо воно має бути таким, як живуть вони в селі та й, зрештою, повсюди?
Тому й боялась за доньку…
Ледве в колгоспі випросили довідку. Голова недвозначно натякав Марії, що хоче її сам лічно проекзаменувати, і дихав їй перегаром у лице та намагався ущипнути за груди. Якщо, казав, вона не погодиться на екзаменовку, то про жодну довідку не може бути й мови. Вона поскаржилася матері, а голова нагримав на неї, що молодь утікає зі села, і невдовзі не буде кому на полі працювати. Потім таки зм’як, коли Євгенія з Дмитром поговорили з ним. Їй чогось тоді пригадався Енгельгардт, що давав відпускну з кріпацтва Тарасові Шевченку. І їй тоді вперше в житті стало дуже жаль матері, якій до самої смерті не судилось дістати такої відпускної.
Перед поїздкою її викликав парторг колгоспу і довго пояснював, що таке Западная і як вона повинна поводитися. Він нагадав їй, що вона, як представниця передової країни світу, яка протягнула руку своїм западним братам, повинна завжди і всюди розповідати про переваги соціалізму над капіталізмом, розказувати про щасливе і заможне життя в країні, з якої вона приїхала, всюди підкреслювати, що ми стали вільними людьми, працюємо на себе, а не панів-експлуататорів. Вона повинна дякувати за все партії, уряду і лічно таваріщу Сталіну за таке радісне життя. Він ще довго розповідав їй про ці переваги і взяв з неї слово, що вона не опозорить совєтскую власть і свою землю, ні словом не буде говорити про голод, який буцімто був в Україні вообще і в селі отдєльно — все це злобні вигадки врагов Совєтской власті. І коли він запитав її, чи все понятно, то вона відповіла: «Да, понятно!».
Від тої розмови і покладеної на неї місії їй відхотілося їхати у Львів. Але залишитись у колгоспі, пропадати на буряках і рятуватися від залицянь постійно п’яного голови колгоспу та вислуховувати нравоученія парторга їй ще більше не хотілося, і вона вирішила будь-що-будь їхати на ту Западну.
Проте не все склалося, так як вона планувала. В екзаменаційній комісії їй сказали, що конкурс на українську мову та літературу дуже великий — по п’ять-шість абітурієнтів на одне місце, і вона навряд чи має шанс. А от на російську мову та літературу є навіть недобір. і вона може вступити, тим паче, що вона зі Східної України, а там всі говорять по-російськи. Це кольнуло її в серце і заболіло, що так думають про них, але не заперечила. Знала, що тим може накликати на себе біду.
Твердо вирішила, що повертатися додому не буде. Погодилась на російську. Її, звичайно, мучила совість, що вона з Шевченкового краю, а вчиться на вчительку російської мови. Вже з перших днів перебування у Львові відчула, як тут ставляться до братів-визволителів, і її боліло, що її сприймають за таку ж.
Львів приголомшував її. Раніше вона ніколи не була у великому місті, навіть у своєму обласному, а Київ бачила лише з вікна вагона, коли їхала у Львів.
Далі буде.
