Про повість Никанора Коваля
Анатолій ПОДОЛИННИЙ,
письменник, кандидат філологічних наук
Можливо, про це унікальне московське видання автобіографічної повісті Никанора Коваля “Крушиловкатридцатогогода”, присвяченої голодомору і колективізації в Україні, ще ніхто у нас не згадував. А в Росії, хоч як це дивно, вона вже друкована тричі: вперше в журналі “Грани” за 1996 рік та двома окремими виданнями у 2000 і 2010 роках. Наклад останньої публікації для Росії незначний: усього дві тисячі примірників.
Автор повісті народився 1922 року в селі Майдані-Літинецькому, нині ЯблунівкаЛітинського району на Вінниччині. Помер 2000-го. Кадровий офіцер, військовий перекладач, учасник Другої світової. Після війни жив у Росії, в Калузі. Чи збирався стати письменником? Напевно, ні. Але ще в молоді літа поклявся повідати правду про нечуване насилля над українським селом, свідком якого і жертвою він був. І розповів, крадькома пишучи заповітну книгу багато років. Це була підпільна робота. Писав ночами. Ховався з рукописом, двічі його знищував, боячись обшуку. Дер написане, бо воно не задовольняло його, вчився і вчився письменницькому ремеслу, призбирував велику власну бібліотеку, опановував російську літературну мову й нарешті за нових політичних обставин почав почергово розсилати свою працю до журнальних редакцій. Та дарма! Потужна викривальна сила рукопису лякала редакторів.
Якось мандрівний текст Никанора Коваля потрапив до рук Олександра Солженіцина. Той зацікавився прочитаним, дав йому свою назву і допоміг із публікацією. Автор уже перед кончиною потримав макет майбутньої книжки в руках, твердо знаючи, що незабаром вона з’явиться друком, і вкотре перечитуючи на першій сторінці дорогі для нього слова: “Оляні Макарівні, матері моїй, замученій колективізацією, присвячую”. Головний персонаж повісті, підліток Мартин — це він сам, матір він назвав Катериною, сім’ю свою — Головченками. Оце й увесь вимисел. Решта — правда, яка під час читання здається неймовірною.
Чим же відрізняється повість Никанора Коваля від багатьох інших видань на цю тему? На мою думку, передусім подробицями — винятково правдивими, трагічно пережитими, безхитрісно і щиро, з болем відтвореними, що складають картину немовби якоїсь первісної людської жорстокості.
Не маючи наміру давати в цьому вступному слові ширшу оцінку повісті, зверну увагу читачів на те, що Никанор Коваль доносить до нас ще й таку гірку істину: голодомор в Україні творили не лише люди (чи ж люди?) з неукраїнськими прізвищами, а й свої, односельці, сусіди, навіть родичі. І про це забувати не слід. Москва чужими руками жар загрібала. Чужими, але нашими. Скільки в українській історії трагічного, скоєного власними руками! А сьогодні хіба не так?..
Пропоную увазі читачів “Слова Просвіти” один із початкових розділів повісті у власному перекладі з переконанням, що цей твір належить також до історії української літератури, хоч і творений російською мовою.
Никанор КОВАЛЬ
Крушилівка тридцятого року
Уривок
Снідали пізно і, як завжди, у запічку. Миколка й Марійка, підігнувши під себе ноги, сиділи на лежанці, Мартин на лавці.
Їли з однієї миски, зачерпуючи обгризеними, надщербленими, почорнілими ложками. Сьорбали дружно, похапцем.
— Добрий кулешик! — хвалив Мартин.
— Смачно! — шморгала перебитим носом Марійка, витираючи заляпані колінця.
— М-мм! — схвально мимрив, задоволено трясучи головою, Миколка.
Мати їла на ліжку. Трохи звелася сперлася на лікоть і сьорбала, беручи однією рукою навпереміну то хліб, то ложку.
Їла й думала, думала. І чого лишень не зазнала на своєму віку?! То що двічі на день червоні міняли білих, а вночі приходили невідомо які, і всі пили, їли, грабували, мобілізували, приставляли до рушниць, виправляли за підводами, вимагали хліба й м’яса, забирали коней, і одні розстрілювали де-небудь на городі кожного, котрий хоча б день перебув з іншими. Ховали все від усіх. Чоловіки місяцями висиджували по ямах, виритих де-небудь у засторонку, під соломою, коней відводили до лісу. Або гроші.
Боже, як вони висотували криваву працю! За цінами ніхто встежити не міг. Бувало, продаси теля сьогодні, а завтра за ті гроші коробочки сірників не купиш. І яких тільки не було! Катеринки, керенки, миколаївки, карбованці, рублі… Доходило до того, що в мішках їх, як солому, носили! А згодом, коли загосподарювали комітетчики, землю без кінця ділити стали…
Угноїш, виробиш, а її навесні іншому та й віддадуть, і такому, що ні орати, ні сіяти не буде! І кому лише не доводилося догоджати, кого не впрохувати, самогонку четвертями не ставити! Законом, правдою нічого домогтися не можна було — старшинствували в селі три-чотири чоловіки, які могли по світу з торбами пустити, посадити. Чекали, думали, мине й це, як минало багато чого іншого, і раптом — колгоспи! Запишися, працю свою криваву віддай! Та кому, за що?! Головченко, коли кінь здох, гній тачкою сам під ячмінь вивозив — а Бажайко з голоду опух, та не повезе! Він і в поле, доки сонце в спину не запече, не вийде! То невже йому, лежню, добровільно, за однією заявою, віддати все?
— Підлити ще, мамо? — спитав Мартин.
— Га? — не зрозуміла мати, але відразу збагнула й усміхнулася.
Господар. Тепер їй і полежати можна. Теличці соломи підстелив, овечкам сінця дав, молозива надоїв, пійло корові приготував, поросяті виніс. Відразу не підніме, то потроху виносить: спочатку порожнє цеберко, потім пійло у відрі. Згадала, що дівчинка Мартинові не сподобалася, і знову всміхнулася.
Виросте! Сам червоний, зморщений, негарний, невеличкий, як ложка, був, тепер ген який вимахав!
— Не пропадемо! — мовила весело. — Молочко з’явилося, помічники ростуть.
— І я помічниця буду! Зірочці (телятко вже так назвали) травичку влітку рватиму. Дівчинку бавитиму, правда, мамо? — загомоніла Марійка.
— Звісно-звісно, — відповіла мати, — ти вже розумниця в мене!
Усім стало гарно, всі тішилися і Миколка радів. Дивлячись на інших, намагаючись по губах визначити, про що йдедеться він сам пробував заговорити.
— А-а-а! М-м-м? — показував на хлів.
Він з Марійкою вже тричі бігав на телятко подивитися і щоразу помічав у нього щось нове, про що Марійка негайно доповідала: “Іще в нього ратичка одна біленька. Я не помітила, а Миколка побачив”. І тепер, бачачи, як Миколка швиденько їсть, Мартин уже знав, що він квапиться знову бігти до телички!
Але їм і поїсти не дали. Заскрипіли двері, в сінях почулася гучна розмова, пролунав гупіт важких чобіт, і в хату ввалилися Редька, Назар Дружба, Тимко Мазуренко, Васька Савчук, Яків Довбня… Ідуть, валом валять! І при зброї. У Редьки наган. Васька Савчук і Яків Довбня з рушницями, в активістів — щупи — довгі, гострі, немов козацькі піки, залізні палиці! Набилося їх у сіни, хату та все ідуть, ідуть. Заходять, наче до клуні, ніхто шапки не скидає, не вітається.
Замовкли, застигли з відкритими ротами діти. Зупинилися на півдорозі ложки, витікає недонесений до рота куліш.
— А-а-а… мать! — загримів зненацька відбірною лайкою Петро Ноженко, присідаючи і хапаючись за голову.
Забув, що стеля низька, звівся за порогом на повен зріст і гепнувся маківкою.
— Диверсію коїш? — грізно насупився Редька.
— Ха-ха-ха! — підхопила бригада начальницький жарт.
— Уа-а… Уа-а — запищало дитя.
— Плодишся? Розмножуєшся? — презирливо прижмурився Редька. — Ліпше про хлібоздачу подумала б!
Тепер ніхто не сміявся. І мати, і комнезами, і діти зрозуміли, що жарти скінчилися. Мати ворухнулася, звелася ніби, проте скорчилася від болю і схилилася на подушку.
— Синку, — покликала вона Мартина. — У скрині лежить біленька хусточка, там квитанції. Дістань, покажи їм. Ми виконали всі поставки. Два рази виконали!
Мартин зісковзнув із лавки, кинувся до скрині, але Редька помахом руки зупинив його:
— Ми не за квитанціями! Ми за лишками! Ти мусиш здати п’ять центнерів пшениці!
Мати гірко всміхнулася:
— Лишки. П’ять центнерів! Нам самим хоч із торбами йти! Картоплю давно змішуємо, гарбузи, буряки, лушпиння сушимо!
— Ти це облиш! Я питаю: добровільно хліб здаватимеш? — загрозливо випрямився Редька.
— Не вірите, самі дивіться, — мовила мати.
— Та-а-ак! Не хочеш добровільно? — закивав головою Редька, не тямлячи себе від люті. — Кажу, гірше буде. Силою — гірше!
Мати не розуміла. Не знала вона, що вождь учив поєднувати переконання з принукою. Не знала, що зі зброєю ходили не для перестраху. Зате Редька знав свої повноваження. Він усе міг, і вбити теж! Аби лише привід був. І вартовий у в’язниці не міг просто піти в камеру і застрелити в’язня, але вивести цього в’язня за ворота і вбити впритул, посилаючись на “спробу до втечі”, було для нього легким ділом. За вбивства “при спробі” розгляд був простим, тут можна й особисті рахунки зводити. Зводив і Редька.
— Та-ак! — перебіг він очима бригаду, і ті без слів зрозуміли, кинулися виконувати.
А Редька затих. Він сів на лавку, дістав кисет і, зловісно посміхаючись, став вертіти самокрутку. Голова сільради! Господар!
І демократія, і збори, і народ діяли, але практично порядкував, відповідав за все він один! І ці слова вождя він запам’ятав дуже міцно, назавжди. Так, він свій — коржівський, так само, як інші, в дитячі літа пастухом у полі бігав, зате нині його влада! Це й по одягу видно, чинений кожушок, козацьке галіфе, чоботи з рипами, хвацько заламана, набік зсунута шапка з сірого каракулю. Він — начальник, і воля, і влада його!
Немає тепер на селі сили проти нього! Він усе може! Жінку свою остилу — убив! Усі сусіди чули, як він її чоботами, наче глину місив, а хто доносити пішов? Ніхто. Тому що заслужений він! Прізвище його в місті на стіні колишнього Палацу праці написане!
Він папір має: “Перебував у бойовому загоні робітничої молоді ІІІ Інтернаціоналу, неодноразово брав участь у придушенні контрреволюційних виступів у губернії”. Він лютував жахливо.
Ніхто більше від нього у ті часи купців і попів за місто не переводив! У нього й тепер рука не здригнеться і наплювати йому на закони! Для нього закон — слова вождя: “Ми завжди праві, тому що ми — влада”. Згадавши, як Книш погрожував скаргою, він презирливо посміхнувся. Не знає Книш, що скарга йому на користь, що секретар райкому не одного голову сільради на нарадах при всьому народі для прикладу за те й знімав, що скарг на нього не писали. Не чув Книш слів першого: “Контрі потураєш?! Сонечком своєї влади її грієш і не скаржаться вони, живуть?!”
“Іди скаржитися, іди!” — сказав він сам до себе і думкою вертаючи до канцелярії, де він уночі комнезамів школив, задоволено заусміхався. Ноженко просто-таки розгубився, коли він його перед усіма по струнці поставив і почав допитуватися: “Хто ти, товаришу Ноженко, є? Що ти для радянської влади зробив? Скількох куркулів зничтожив?! Бандитів скількох убив?!” Ноженко розгубився, а він його, розумника, чистив, чистив, потім гайда усім зборам “Правду” читати, ненависті класової всіх навчати, на куркуля та “індуса” цькувати. Йому в районі читали про те, як “закопували хліб у землю”, і він їм про те саме читав. Велика, на два стовпці стаття, але слухали, слова не мовили. Коли ж він, дочитавши, ніготь великого пальця до стола пригнув: “Індусів — у твердоздавальники!”, всі схвально загуділи, і Ноженко, забувши, як він його чистив, від радощів з такою силою крутнувся на великому бугаївському стільці, що розтрощив його на уламки. “Згода? — спитав він і, не чекаючи на відповідь, правив далі. — Правильно! А починатимемо з викачки хліба! Триста пудів — ось наш новий план! І то завтра, негайно!” Ні, він індусам покаже. Тверде завдання — це кінець, труна індивідуальному господарству! Стосовно твердоздавальника все дозволено!
Усім, кого потрібно було викорчувати, “тверде” давали. Та не відразу він їх кінчатиме. Він спочатку примусить їх спізнати, почім ківш лиха, сповіщення на хліб одне за іншим слатиме. Виконає індус одне — він надішле друге, виконає друге — він йому третє! І так до тих пір, доки не застогне: “Нема більше, не можу!” Ось тут він і наполяже на “твердому”, за яким піде бригадою і спустошить до пня! Куркулів нема, але підкуркульники залишилися! Не всі це розуміють.
Дружба, який писав протокол, коли він Андрія Головченка до списку твердоздавальників увів, від несподіванки зупинився, підвів голову: “Середняка?” Довелося поправити Назара: “Зловмисника! Колгосп ганьбить! Худобу свою вирізує!” Так розмірковував Редька і сидів на лавці, палив самосад, смачно спльовуючи собі під ноги. Основне він зробив — організував і тепер міг сидіти, попльовувати. Комнезами шукали самі. Нишпорили в клуні, в коморі, в хлівах, на горищі, під стріхою, під тинами. Надійні хлопці, нічого не пропустять: горщик з-під борщу в печі, оберемок соломи в клуні, комин, стелі і стіни — все переглянуть, перетрусять, перестукають. Остап Соловейко либонь змок, заповзято на щуп налягаючи, щоби на метр, не менше, в землю загнати! Шукати комнезами чуже вміли і Редька їм довіряв.
Хоча, звичайно, і понадміру суворим не був, кишень, котрі, він знав, вони за одним заходом сушеними вишнями, сливами, грушами або крашаницями напихали, не перевіряв. Хай собі, велика річ — крадіжка!
Сидів Редька, палив і, коли йому доповіли, що хліба не знайшли, не закричав, не підскочив, цигарки в гарячці не розтоптав. Він наперед знав, що, крім борошна і якого-небудь клунка з пшоном, нічого не знайдуть. Пшеницю не там шукати треба. Вона, якщо й залишилася, то цілком в іншому місці.
— Сама здаси чи ні? — спитав Редька спокійно, дивлячись на матір.
— Господи, — простогнала вона. — Де ж у мене та пшениця?!
Редька вийшов. Вийшов, і просто до комори, де на стінах, з понабиваними цвяхами і зубами від борін, висіли мотузки, порвані ланцюги, упряж, коси, серпи, пряжа, поперечна пилка і на полицях понакидано всякого господарського манаття — від з’їденого іржею й засуненого в отвір зламаної дверної завіси старого цвяха до жмутика висушеного кропу і насіння в ганчірочках. Там навкруги стояли мішки, солом’яники, бочки, діжки, кадібці, луб’яні козуби, пощерблені горщики і кухлі з висівками, борошном і крупами.
У коморі, вгледівши Редьку, Тимко Мазуренко виразно крякнув. Назар Дружба протяжливо свиснув. Яків Довбня солоно лайнувся: доповідали всяк по-своєму. Грубо, не нагадуючи собою напнуту струну, без належної улесливості, проте Редька був задоволений — навчив визнавати в собі начальство! За вдаваною грубістю він добре вловлював, як зростає трепет підлеглих.
— Гу-у! — видихнув голова. — У клуні, у хлівах, у соломі?
— Обшукали, промацали! — розвів руками Петро Ноженко.
— І там? — показав Редька на дощаний настил у коморі. — Під дошками шукали? — спитав жорстко, по-начальницьки.
Комнезами провинно похнюпилися. Ні. Не звернули уваги, не здогадалися. Ходили по них, бачили, що постелені як-небудь, не прибиті і злегковажили.
— Розтяпаки! — сплюнув Редька.
Стояли, винувато м’ялися, слова ніхто не мовив. Адже правда: під дошками можна було заховати тонни зерна.
Васька Савчук мовчки приткнув у куток гвинтівку, нагнувся, щоби вправним рухом, напоказ жбурнути дошку за двері. Узявся й присів.
— Ого! — гукнув зніяковіло.
— Та це ж дуб, дурню! — докірливо крутнув головою Назар Дружба і, непоспішливо зсунувши на потилицю свою смушеву, по-парубоцьки заламану шапку, взявся за інший кінець, допоміг її викинути за поріг.
І тоді здійнялася пальба. Гриміли діжечки, тріщали, лускали горшки, оглушливо, як бомби, гупали одна за одною дошки. Метушилися всі, не терпілося навіть найспокійнішим і неповоротким. Хотіли хутчіше побачити, що там під підлогою. Але очистили і побачили звичайну, закидану почорнілими давніми трісками, кострицею та різним сміттям землю. Ями з хлібом, на яку, як їм здалося, сподівався Редька, не виявили. Для більшої певності протнули землю в кількох місцях щупом, ударили довбнею, копнули лопаткою і зупинилися. Цілина — ні порожнин, ні просідань.
— Дарма викидали, — сказав Назар.
Редька не слухав. Задерши голову, він дивився на небо, намагаючись визначити годину по сонцю, що визирнуло з-під роздертих хмар. Завтра о п’ятій із Коржівки має вийти червона валка з хлібом. Нехай не триста, але пудів сто п’ятдесят він вивезти мусить! І спостерігаючи за хмарою, що розтяглася в довгого, худого чоловіка, Редька думав про товариша Нечипорука, бачив, як той, худий і довгий, із жовтяничним лицем, ходить по кабінету, зігнувшись запитальним знаком. “Клади, контра, наган і партквиток!” — почув він так виразно, що здригнувся і відступив на крок перед убивчим поглядом секретаря. “Кістьми ляж, але завдання виконай! Пам’ятай, влада тобі велика дана, але й вимога чимала! Для тих, що вагаються, місця нема. Злякався, легкодухість виявив, пожалів, крові забоявся — зрадник. За зраду великій справі — смерть!” Це були останні слова Нечипорука на вчорашнім зібранні, і Редька знав, що це не погроза, а попередження!
— Чому дарма? — перепитав він, відповідаючи Назару. — Дошки сільрада продасть за зерно.
— Я візьму! — обізвався Тимко Мазуренко. — Для колгоспу.
— Бачиш, — підморгнув Редька до Назара, — і купець уже є.
Назар почухав за вухом.
— На дошки купець знайдеться. Я б і сам за них пудів п’ятнадцять відсипав.
— А колгосп скільки дає? — глянув Редька.
— Теж п’ятнадцять, але ще за зруб п’ятдесят. Оптом беремо дошки і зруб.
Редька повеселів. Нарешті! Звичайно, він знав, де зерно взяти. Колгосп на куркульському добрі забагатів. Землі відібрали доглянуті, вгноєні, врожаї зібрали великі і, користуючись пільгами, продподатки мінімальні здавали. Хліба повні комори в колгоспі і колгоспників, яким мішки підводами розвозили.
Мішків по тридцять на сім’ю отримали!
— За зруб, — сказав Редька, — менше сімдесяти не можна. Ти поглянь, — відігнув він солом’яну обшивку, — не колоди — струни! Рівні, сухі… Головченко, сам знаєш, господар. Вибере — не забракуєш! — І кивнув на клуню. — За красуню скільки даєш?
Тимковидивився на клуню. Красуня, справді. Стовпи — дуби в обхват! Не клуня — фортеця! І стояти їй сто років, не похитнутися. Нова, солом’яний верх почорніти не встиг.
— Ну? — чекав Редька.
Тимко хитро прищулився:
— Будівля міцна, гарна, але ж перевозити треба. А там одне поламають, друге загублять, третє вкрадуть. Пудиків шістдесят хіба що?
— Добре, — не став сперечатися Редька. — Віялка, я думаю, теж колгоспові потрібна?
— Віялка? — Мазуренко почухав потилицю. — І віялку, і борони, і плуг, і віз візьму. Двадцять пудів!
— За все? — здивувався Редька. — Ти подивися на віз — все на залізі, куте. Це тобі не бажаєвська тарадайка!
Остап Соловейко, давно віддаля переступаючи з ноги на ногу, наблизився до Редьки, шепнув:
— Там корова з телятком. Я дав би пудів десять пшениці і п’ять ячменю.
Редька бачив телятко, посміявся, що корова і господиня одного дня отелилися, проте до продажу не додумався. А чому б і ні? Зайвих п’ятнадцять пудиків на дорозі не валяються.
— Лише не ячменю, пшениці п’ятнадцять! — сказав він.
— У хліві ще п’ять овечок блеють, — підступив Петро Ноженко. — По пуду за штуку, товаришу голова, не мало буде.
— Я забрав, по півтори дав! — поспішив перебити Назар Дружба.
Комнезами обступили Редьку, напирати стали. Кожний що-небудь бачив, узяти хотів. Дешевинка! Випадок, якого не можна проґавити!
Редька мовчав. Він і радів, що замість тридцяти пудів в одному дворі двісті набирається, і тривожився. Не за правилами чинив! Колишній його начальник, товариш Бик, навчав: “Поступово треба. Нікого не обдирай до нитки відразу. Пам’ятай, заготівля — прірва, безодня. Отримав завдання на сто пудів сьогодні — завтра на двісті дадуть! Здаси завтра, буде і на післязавтра завдання. Держава — не купчина якийсь. Той скупив тисячу, дві, ну тридцять тисяч пудів — і досить. А тут кінця нема”. Товариш Бик — керівник досвідчений, дослухатися б треба. Він, Редька, ще в активістах ходив, коли Бик головував.
Бригада вантажилася. Винесли пудів два пшениці (останні!), пуди півтора проса, півмішка гречки, мішок жита. Коли Васька Савчук потяг і борошно, Редька прикрикнув:
— Лиши!
Борошна ще ні в кого не брали. Але Васька зі злості шпурнув мішок так, що шов тріснув, борошно розсипалося по коморі, запилило стіну, кадібець з сиром, солом’яник.
Вантажили, вивозили все. Остап Соловей виніс на руках, поклав на сани телятко і прив’язував позаду корову. Назар Дружба підібрав, як намисто, на мотуз, погнав поперед себе овечок, вони блеяли, збивалися докупи. Хтось запихав до мішка поросятко.
— Куди ви? — кинувся навперейми Мартин.
— Геть, щеня! — перехопив, пнув його ногою в сніг Васька Савчук.
І тут з’явилася мати. Бліда, квола, вона показалася на порозі, коли Мартин упав на сніг. Угледівши її, він не зразу зрозумів, що вона в одній сороці, з розпущеними кісьми. А вона роздягнена, розпатлана, так і пішла подвір’ям, по снігу, дійшла до Захарка, стала на коліна:
— Пощади! Дітей пожалій!
На “ти” зверталася, хоч і голова. В дитинстві сусідами були, гралися разом, корів пасли згодом. У наречених його ходила з рік. Редька насупився, відвернувся.
— Люди добрі!.. Господи! — з відчаєм заламала вона руки, переходячи від одного до другого. — Діти малі лишаються!
Даремно. Ніхто слухати не хотів. Остап Соловейко, поклавши телятко і прив’язавши корову, злякався, що Редька не витримає, одумається і, щоб скоріше забратися, хльоснув по конях. Заскрипіли полози, пішла з двору корова.
І тоді, немов навіжена, мати звелася, наздогнала сани, схопила Остапа за комір, відкинула його з надлюдським зусиллям убік, потяглася до телятка. Напад був таким несподіваним, що Остап подався назад, оступився і полетів у сніг.
На хвилю всі застигли, на обличчях відбилися і страх, і подив, і жаль. Так дивляться на тих, що несповна розуму. Та підбіг Редька, пхнув матір кулачиськом у груди і, охнувши, вона похитнулася, випустила телятко, впала навзнак, заголилися живіт і забруднені кров’ю ноги.
— Хі-хі-хі!.. Ха-ха-ха! — засміявся цинічним сміхом Васька Савчук.
— Го-го-го!.. Ги-ги-ги!.. — підхопили той сміх інші.
У Мартина в очах потемніло. Крик матері болісно відлунив у нього в голові, різонув по серцю, і він, не тямлячи себе, рвонувся, підплигнув на бігу, вчепився зубами Редьці в горлянку.
Редька не чекав нападу і впав разом із Мартином, який здавив йому горлянку руками й зубами.
— Щеня! — встиг гукнути Редька і, відчуваючи, що задихається, покотився по снігу, відриваючи своїми ручиськами малого Мартина.
А в Мартина звідки лишень і сила взялася! Намертво вчепившись руками, він стискав голові горлянку, душив його. Може, й задушив би, якби не Савчук. Редька вже синів, коли Васька розмахнувся ногою, двигонув Мартина носком у бік і той ойкнув, осунувся, випустив горлянку Редьки…
Переклад Анатолія ПОДОЛИННОГО
