Післяслово до 100-ліття декана-націоналіста київського журфаку
Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст
Гірко-світле відчуття зі столітнього ювілею дивовижної долі колишнього декана-націоналіста київського журфаку. Відзначали скромно, в мармуровій залі не опалюваного вже Будинку письменників на Банковій. Тут стрілася на щиру розмову жменька колишніх студентів Шестопалівського «призову» та й така ж — його послідовників.
Ювілей без телекамер, урочистих промов, високопосадових можновладців, «ікорного» фуршету. Як і зазвичай, коли йдеться про тих, хто ще за життя заслужив оте істинно народне, високе, — совість нації, і хто завжди був в опозиції до влади.
Про це таки хочеться кричати. Аби почули. Не «ті, на горі» — там давно вже ніхто не хоче чути ні про совість, ні про націю. А саме з багатьох наших — або ще недозрілих, або просто збайдужілих, сонних, які й не приховують свого чуття хохла-малороса.
Слухав зболені виступи старших колег-побратимів, готувався до свого і перед очима враз постала ось ця моторошна хроніка цілеспрямованого й наполегливого вихолощення національного стрижня з нашої журналістики. Тієї, яку нинішні її керманичі, не захотівши витягнути з трясовини меншовартості, заповзято запихають нині в таке ж болото космополітичної «комунікативно-каналізаційної» епохи.
У цій хроніці, що нижче, проглядається якась «невидима рука». Досить сильна й небезпечна. Аргументи?
Середина 60-х років ХХ ст.
67 студентів журфаку підписують у «вищі інстанції» листа з погрозою залишити факультет, якщо не буде відновлена справедливість. У їхньому розумінні — повернення на факультет їхнього улюбленого викладача Матвія Шестопала, звинуваченого в «українському буржуазному націоналізмі», та звільнення тих викладачів, хто не тямив нічого в реальній журналістиці. Влада жорстоко розправилася з «заколотниками». А їхньому кумиру Шестопалу заборонено було займатися і журналістикою, і викладанням.
Середина 70-х років (пора мого навчання на журфаці)
Про долю Шестопала — пошепки й довірчо — одиниці. Влада «добивала» останніх послідовників невпокореного декана з числа викладачів-патріотів — Володимира Клинченка, Юхима Лазебника, Романа Іванченка. На факультеті за головних викладачів стали ті, проти яких сміливо виступали шістдесятники, — колишній помічник Кагановича В. Рубан; організатор цькування Сосюри за вірш «Любіть Україну» В. Прожогін (запам’ятав його фразу «Єтому калхознаму украинскому язику нє будєт мєста прі каммунізме») та профнеприданий Оноре де Артинов, який від 1 до 5 курсу читав предмет «Совєтская стєнгазєта — основа журналістікі».
80-ті роки
Ганебна провокативна акція КГБ з голосним вигнанням із журфаку ще одного проукраїнськи налаштованого, молодого й перспективного викладача Віктора Полковенка.
90-ті роки
З переведенням із жовтого корпусу у колишній палац вищої компартшколи на вулицю Мельникова з факультету було остаточно витравлено дух невпокореності, свободи і творчості в національній їхній обгортці.
Початок 2000-х
Після смерті декана, професіонального журналіста А. Москаленка, справа навчання журналістики та її науковий розвиток на багато літ переходить до рук осіб, які не мали ні диплома журналіста, ні практичного досвіду роботи в ЗМІ. Більше того, такі, на жаль, не оперували ні бодай початковими знаннями самої журналістики, ні її історії, ні колишньої величі й драми самого факультету.
2010-ті роки
В Інституті журналістики — новації:
— з різних причин тут уже не викладають ті журналісти-професіонали, які міцно тримали нитку спадкоємності Шестопалівських традицій, народжених у Жовтому корпусі: Віктор Миронченко, Олександр Мукомела, Володимир Іваненко, Анатолій Погрібний, Володимир Шкляр, Галина Дацюк. Зігнорували легендою української журналістики Степаном Колесником. Змушений був залишити рідний факультет і автор цих рядків.
— на спільних коридорах державного Інституту журналістики створили приватний Інститут масових комунікацій. Цими закладами керує одна особа;
— із розкриттям «приватної афери» керівництво державного ІЖ робить спробу перейменувати Інститут журналістики в Інститут масової комунікації; втім, у Вченій раді на той час ще не перевелися ті, хто відважився відстояти українську традицію;
— на подання керівництва ІЖ уряд ухвалює рішення, за яким журналістику як науку переводять з напряму «Філологія» в новопридуманий — «Соціальні комунікації»; створюється головний напрям наукових досліджень (з окремою спецрадою із захисту кандидатських і докторських дисертацій) — «Теорія соціальних комунікацій». Захищено десятки дисертацій, які до справжньої журналістики не мають ні найменшого стосунку;
— замість традиційних наукових збірників «Журналістика» в низці навчальних закладів, де все ще прописана журналістика як спеціальність, засновуються наукові видання з новим брендом — «Соціальні комунікації». Низка кафедр із традиційною назвою «Журналістика» замінюється також на цю неоковирну, далеку від справжньої сутності журналістики «соціо-комунікативну» назву.
Вихолощення сутності журналістики (зосібно її національного, патріотичного компонента) з навчальних програм, лекцій, посібників і монографій, що за умов нової російсько-української війни допускати є і аморально, і злочинно, стає явним.
2017-й відзначився новим наступом агресивних невігласів на традиційну національну журналістику. І наступ цей став цинічнішим.
— у Києві реєструється — ні більше ні менше — «Національна академія комунікативістики» — поки що в статусі громадської організації;
— за ініціативою керманичів журналістської освіти і науки в Україні, під прикриттям цієї ефемерної академії та двох київських кафедр журналістики в Києві (університети Шевченка і Грінченка) відбувається круглий стіл з назвою «Впровадження в Україні освітньої галузі «Комунікативістика»;
— вислід такого «столу», керований безумовно головними «комунікаторами» України, — підготовлений для передачі на підпис В. Гройсману проект постанови Кабінету Міністрів України, за якою галузь знань «Журналістика» перестає існувати. Так звані вчені-новатори, більшість із яких і дня не працювали в реальній редакції газети, журналу, радіо чи телебачення, пропонують позицію 06 «Журналістика» переінакшити так «06 Комунікативістика», 061 «Комунікації і журналістика».
Чи не нагадує Вам, шановний читачу, перше грубе погвалтування нашої «Журналістики» «Соціальними комунікаціями» і «Теоріями соціальних комунікацій».
Фактично я виклав тези свого виступу на тій печальній тризні-ювілеї Матвія Михайловича Шестопала, якого сучасники називали Апостолом Правди і Добра.
То чи ж можна перед світлою пам’яттю цього Великого Українця допустити, щоб високопосадові невігласи від журналістики й далі так нахабно нищили на те, на що поклади свої ще молоді життя справжні навчителі і справжні журналісти. Це ті, які незмінно сповідували в помислах і діях Порядність, Професіоналізм, Патріотизм. І це те, чого так бракує у текстах і вчинках багатьох знаних і менш відомих нині «акул пера».
Куди ж іде наша українська журналістика і хто керує нею «невидимою рукою»?
