Сергій ГАЛЬЧЕНКО,
почесний мешканець села Пустовіти
У нашому нелегкому і тривожному сьогоденні не часто можна радіти подіям відродження того, що становить історико-культурну цінність. Досить часто доводиться громадськості боротися і з владою, і з тими скоробагатьками, які готові заради власної вигоди зруйнувати те, що вкрай необхідно зберегти як об’єкт культурної спадщини. Бажання вивищитися, піднятися своїми віллами й котеджами над усіма, — не зупиняє діловарів перед знищенням унікальних природних заповідників, пам’яток історії, архітектури. Власні шкурні інтереси стають вищим над інтересами національними. А частенько й чиновники від культури (напевно, не без вигоди для себе) за шматочок ковбаски віддають перевагу не інтересам держави, а чиїмось приватним. І таке твориться в Україні впродовж останніх двох десятиліть…
* * *
Подія, яка відбулася 3 листопада 2017 року в селі Пустовіти (раніше — Пустовійти) Миронівського району на Київщині, вийшла далеко за межі району та області. Нарешті відреставрували й повернули до робочого стану унікальний вітряк, який збудував народний умілець пустовійтівець Кузьма Дрига ще 1902 року.
Подібних архітектурних шедеврів в Україні майже не збереглося, а тому й увага до такої пам’ятки має бути особливою, тим більше, що цей вітряк цілком “працездатний” і може давати, як і раніше, високоякісне петльоване борошно. Як 115 років тому.
Розповідають, що Кузьма Денисович Дрига (1952—1929) збудував цього велетня на південній околиці села спочатку як восьмикрилого вітряка. Його верхівка, на якій були закріплені крила, при зміні напрямку вітру при допомозі того ж таки вітру поверталася проти нього. І гігантські крила починали рухатися і приводити в рух усі непрості млинарські механізми. Але потужність восьмикрилого вітряка була завеликою, тому Кузьма Денисович, як розповідали його сучасники, змушений був переобладнати свого красеня на чотирикрилого, як і два типові його ж українські вітрячки, що стояли поруч і теж перемелювали все селянське збіжжя.
А за річкою Расавкою на Гуківці було ще два вітряки, збудовані Кузьмою спільно з іншими пустовійтівцями. А на інших вулицях — теж вітряки.
Селяни вирощували зерно, яке треба було перемелювати на борошно, адже хліб був основним продуктом харчування.
Старожили розповідали, що на вулиці Гуківці жив гарний господар, теж Кузьма, в якого було сімнадцятеро дітей. До столу сідало обідати двадцять п’ять душ-їдців, а тому випікали хліб щодня. Але сталося велике лихо, яке знищило цю родину — їх розкуркулили. Коней, волів і всю худобу й сільгоспреманент забрали до новоствореного колгоспу, а сім’ю взимку примусово вивезли на залізничну станцію. Щоб діти не позамерзали в дорозі, їх у санях прикрили соломою. І сліду не залишилося від цієї трудолюбивої сім’ї…
Кузьма Дрига вже в ранньому дитинстві щось намагався майструвати. Його найбільше приваблювали вітрячки, які він робив із деревини і ставив на узвишшях. Люди милувалися тими не дитячими забавками і передбачали їхньому творцеві гарне майбутнє, адже без млина в селі хліба на їстимеш. То вже радянська влада змусила хліборобів повертатися до кам’яного віку і на жорнах і різних круподерках перемелювати вирощене ними зерно.
А Кузьмі хотілося чогось такого, чого ще не було не лише в Пустовійтах, а й у всьому Канівському повіті, а можливо, і в Київській губернії.
Очевидно, як син небідного господаря, він ходив до церковно-парафіяльної школи, і, без сумніву, не міг не звернути на себе уваги місцевого священика Меляницького.
Сидячи на місці, тобто лише в рідному селі, не навчишся робити ту справу, до якої лежала душа талановитого українця. Він, напевно, добре знав навколишні села і ті вітряки й водяні млини, які будували господарі на річці Расавці і на притоках бурхливої і повноводої Росі.
Кузьма Дрига був, напевно, першим пустовійтивцем, який подався у далекі мандри, щоб навчитися будувати те, чого не будували його земляки.
Кажуть, що наприкінці XIX століття він побував у Франції, де попрацював і набрався досвіду в багатого млинаря. Мрія потрапити до Голландії не збулася, але набутий у Франції досвід, очевидно й інженерна наука, яку Кузьма осягнув своїм допитливим розумом, стали основою його майбутньої справи.
Повернувшись до рідного села, Кузьма Дрига заходився будувати те, що бачив за кордоном і чого ще не було в його краях. Очевидно, на зароблені гроші придбав необхідні механізми і пристрої там же за кордоном, бо згодом на залізничну станцію Миронівка прийшов великий багаж. Можемо сьогодні лише уявити, як були доставлені чотири величезні камені, названі в народі “французами”. Вони перемелювали пшеницю на високоякісне борошно, яке там же, у млині, пересівали на спеціальних ситах, і задоволені селяни везли із млина “петльовку”, а окремо — висівки.
Ще в дитинстві мені доводилося чути від батька і різних людей багато розповідей про історію будівництва цього красивого млина. Насамперед, як насипали штучну восьмиметрову могилу, яку необхідно було утрамбовувати. Для цього щовечора на звезеній за день землі чи глині влаштовували для місцевих парубків і дівчат танці, для яких майбутній господар наймав музики. А основою вітряка мав стати п’ятнадцятиметровий дубовий стовп, якого зодчий вибрав у ольшаницькому лісі. Навіть те, як Кузьма перехитрив, а точніше, — перемудрив лісника, який пообіцяв йому подарувати велетенського дуба, якщо той спроможеться повантажити і вивезти обрану ним деревину з лісу. Кузьма викопав довгу траншею, в яку заїхали кілька з’єднаних повозок, а зрубаного дуба спеціальними пристроями підкотили до траншеї і поклали на гужовий транспорт. І — вйо на Пустовійти!
1902 року — у рік свого 50-річчя Кузьма Дрига реалізував свою мрію: збудував і запустив вітряк, який згодом історики архітектури назвуть “українським голландцем”.
Усі наступні 15 (до жовтневого перевороту) років династія талановитого майстра-млинаря дуже успішно вела господарство: у трьох млинах (два були типові українські вітряки, які повертали крилами проти вітру велетенськими дишлами) мололи сини і зяті власника. Він добре дбав про своїх п’ятьох синів і чотирьох дочок: найстаршому Артемові подарував великого млина, Костеві і Фролові — малого, а Андропові й Авраму — старенького вітряка. Не обійдені були батьковою щедрою ласкою і дочки Настя, Пріська, Явдоха і Антоніна.
У село Пустовійти (тепер чомусь змінено назву на Пустовіти; добре хоч не Пустоцвіти) везли молоти із ближніх і далеких сіл. Особливо популярним був великий вітряк, який на французьких каменях розмелював на борошно найкращі пшениці місцевих сортів. Змолоти в пустовійтівському млині борошно вважалося дуже престижно, а тому утворювалася черга людей із сусідніх сіл. Кузьмині доньки і невістки по кілька разів на день пекли хліб, щоб нагодувати приїжджих, для яких було облаштовано постоялий двір. Здавалося, що млинарське господарство цієї великої родини працьовитих людей розвиватиметься з кожним роком. У сім’ях синів і дочок було від двох до восьми дітей. Але налетіла червона мітла колективізації і млини та будинки заможних хазяїв стали колективною власністю, а поважний і знаний на весь повіт Кузьма Дрига 1929 року у віці 77 років відійшов у засвіти. Усіх його дітей разом із сім’ями вислали в Сибір і Середню Азію. Власник красеня-вітряка Артем із сімома дітьми опинився за межами України. П’ять його синів (Григорій, Василь, Андрій, Йосип і Савка) полягли на фронтах Другої світової війни, а доньки Олександра і Катерина разом із матір’ю Параскою якось таки повернулися в рідне село. Артем Кузьмович помер на чужині.
Зазнали переслідувань усі члени цієї великої української родини: помирали від голоду у 1933-му, гинули на фронтах… Син Аврам якось повернувся із виселки, але згодом загинув на війні і він, і його син Макар…
Впродовж останніх двох десятиліть млин перейшов у власність від розваленого колгоспу імені Івана Франка до новоствореного Товариства з обмеженою відповідальністю “Пустовіти”. Пам’ятка стояла сиротою, а вітри й негода робили свою справу. Зовнішнє дощане облаштування руйнували вітри, повипадали на радість горобцям і голубам у вікнах шибки, і млин перетворився на їхню оселю. Зовсім розладнався і майже зруйнувався горішній поворотний механізм. Спроби пустовійтівців порятувати вітряк від саморуйнації були марними, адже треба чимало коштів на реставрацію.
І от лише 2017 року, коли ТОВ “Пустовіти” очолив молодий і енергійний директор Володимир Ігнатенко, справа відновлення вітряка зрушила з місця. Основні фінансові витрати на реставрацію взяла на себе Агропромислова корпорація “Успіх” (генеральний директор Олексій Гузій).
Неодноразово приїжджав до села відомий фахівець дерев’яної української архітектури і, зокрема, вітряків, Сергій Верговський і надавав свої консультації і практичні поради, як саме не тільки реставрувати пам’ятку, а зробити її робочим млином. Адже ж, попри поважний вік (115 років) усі механізми вітряка збереглися у робочому стані.
Неабияку допомогу для упорядкування території вітряка надали місцеві мешканці, а внутрішнє прибирання та оздоблення інтер’єрів виконали співаки сільського хору “Радість” і його постійна співачка і організатор усіх культурно-мистецьких заходів Надія Желізна.
Пустовійтівці згадують історичні для їхнього села події, які відбулися в селі впродовж останніх двох десятиліть. Найперша подія — це освячення 9 травня 1990 року пам’ятника жертв голодомору 1932—1933 рр., яких тоді в Україні ще майже не споруджували. Радянський режим волів замовчувати цю трагедію геноциду українського народу.
8 жовтня 1995 року майбутній патріарх України-Руси митрополит Філарет освятив новозбудований храм Івана Богослова, який впродовж п’ятнадцяти років був єдиною Церквою Київського Патріархату в Миронівському районі. А 8 жовтня 2006 року в селі відкрили пам’ятник Іванові Франкові — єдиний поки в центральній Україні монумент на пошанування пам’яті Каменяра.
І от 3 листопада цього року в селі відбулася небуденна подія, учасниками якої стали почесні гості — Герой України, поет Дмитро Павличко, академік Микола Жулинський, подружжя музейників і культурологів Сергій Верговський і Раїса Свирида, відомий літературознавець Микола Сулима, а ще багато небайдужих людей, які долучилися і словом, і ділом до справи реставрації вітряка. Три священики Київського Патріархату отці Володимир, Ігор і Михаїл освятили відтворену пам’ятку, а ветеран праці Андрій Гуленко і Анатолій Желізний здійснили запуск вітряка.
Історик-краєзнавець із Тарасівки з-під Києва Валентина Сизан виготовила, надрукувала і подарувала пустовійтівцям гарно ілюстрований кольоровий буклет “Пам’ятник втіленої мрії”, в якому репродуковано історичне фото родини Кузьми Дриги, на якому увічнено дев’ятнадцять осіб.
Із небагатьох спадкоємців народного зодчого, які вижили після репресій і переслідувань, на святі була присутня його онука Лукія Стрекаль, якій вдячні нащадки вручили розкішну паляницю помолу 2017 року.
Нехай такий же святий хліб і надалі випікають у селі, яке славилося ткацтвом, млинарством і взагалі людьми, які мали золоті руки і світлий розум для творення добра на українській землі.
