Наталія МУЗИЧЕНКО,
село Літки, Броварський район, Київська обл.
Напередодні четвертої суботи листопада — Дня пам’яті жертв голодомору, який цього року випав на 25-те, — душу огортають спогади… Спогади про тих, хто недожив віку, недолюбив, недопрацював на рідній землі, недотворив…
Згадую розповіді своєї бабусі Наталки, на честь якої й мене назвали. Напевно, щось глибокосимволічне є в цьому… Бабі Наталці судилося пережити всі три страшні зими — 1922-го, 1933-го і 1947-го. Судилося пережити і вижити!
Ще дев’ятикласницею я долучилася до збору інформації про родини тих, хто загинув 1933-го в моєму рідному селі Літки Броварського району на Київщині. Саме розповіді моєї бабусі були тими живими свідченнями, які допомогли відкрити страшну правду. Вона пам’ятала імена й прізвища тих, хто загинув від голоду, їхніх родичів й адреси проживання. Ця інформація ввійшла до “Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні” в 19 томах. Моєї рідної вже немає на цьому світі, але ті страшні розповіді живуть у моїй свідомості…
Згадую нашу далеку родичку бабу Килю (Килину). Я боялася цієї старезної жінки (а їй тоді було за 90!), вона здавалася мені страшною, адже ніколи й нікому не дивилася в очі. Люди цуралися її. Так і померла самотньою. Вже після її смерті баба Наталка розповіла, що в голодну зиму 1933-го Килина зварила в чавуні і з’їла свою новонароджену дитину! Боже, до якого відчаю мала дійти жінка, щоб їсти своє немовля!?
Пригадую розповідь про людину, яка навесні 1933-го, коли найбільше помирало наших односельців, врятувала мій рід від голодної смерті. Це була жінка, яка кілька місяців потай носила молоко моїй бабусі, у якої тоді було двоє малих дітей. У тієї жінки-єврейки була єдина корова на всю околицю, і вона вночі приносила молоко тим сусідам, хто ще був живий. Це тому, що її син працював “на совєтов” і разом із іншими “червоними служителями” витрушував у людей останнє зерно. Моя баба Наталка уранці знаходила біля порога горнятко з коров’ячим молоком. Так моя родина і вижила в той страшний час. До речі, син тої жінки таки довідався про нічні походи матері й вигнав її з дому, при цьому погрожував смертю всім, хто буде їй допомагати чи схоче запросити у хату. Нещасна кілька днів лежала під ворітьми на соломі, а моя баба носила їх гарячу воду, щоб хоч якось підтримати. Та жінка так і померла біля воріт свого дому…
Прикро, що зараз я навіть не знаю імені тої, яка, ризикуючи, рятувала чужих дітей від голодної смерті! Не знаю навіть, де її поховано…
Пригадую розповіді про “труповозку” — кобилу, запряжену в сани, на які клали померлих і вивозили до Покровської церкви на цвинтар. Там була велика яма, куди скидали тіла односельців. Троє чоловіків із червоними пов’язками на рукавах ходили від хати до хати й збирали тих, хто помер. І так щодня. Забирали навіть тих, хто ще ледь дихав, мотивуючи це тим, що їм буде менше роботи завтра, тобто не доведеться знову йти в ту ж саму хату. Часто не несли, а просто тягли за ноги по мерзлій землі…
2008-го наша громада встановила на тому місці поховання пам’ятний знак.
Спогади переплітаються з сучасністю… Часто, їдучи з Броварів до Києва, минаю міську водонапірну башту. Саме там, за свідченням очевидців, які збирала мій учитель і друг Марія Овдієнко, було місце, де закопували трупи померлих, підібраних на вулицях Броварів. У 60-х роках минулого століття, коли закладали основу водонапірної башти, рили яму, й екскалаторний ківш щоразу наповнювався кістками. Про це збереглися спогади очевидців. Чи багато місцевих мешканців про це знає?
Ще на одному місці, де в минулому столітті була могила померлих від голоду у Броварах, — тепер кафе й автомийка… Люди танцюють і співають на місці поховань броварців…
Мої спогади наводять на думку, що ми не вчимося на своїх помилках… Не враховуємо уроків історії… Не пам’ятаємо…
Подивімося в небо! Там не тільки зоряна краса, а й душі тих, хто помер у муках заради нашого щасливого майбутнього…
