Колоски

Роман ГОРАК,
м. Львів

Закінчення.
Початок у ч. 47 за 2017 рік

Похмурий будинок педагогічного інституту, що на початку вулиці Зеленої, в якому колись містилася польська військова частина, лякав її. Її дивували високі стелі, широкі коридори, але, пам’ятаючи настанови парторга, вона цього не показувала і вдавала, ніби це для неї все звичне і нема чим її здивувати. Вона пригадала, як один чоловік, щоправда, трохи напідпитку, розповідав іншому в купе, коли у Львів увійшла радянська армія і цікаві люди обступили танкіста й почали розпитувати, як там, у них, чи всього вистачає. І той танкіст, напевно, наінструктований, як і вона, парторгом, відповідав, що у них всього є багато і навіть з ізлішком. Тоді якийсь мудрагель запитав, чи є у них цитрини, й солдат відповів, що є дуже багато. Їх виробляє одна фабрика в Ростові, звідки він родом, а друга в Москві та ще кілька фабрик по етому проізводству строятся. Той чоловік, який оповідав про цей випадок, обурювався, як погано інструктують людей, які їдуть на Западную.
Марія довго не могла знайти собі товаришок. На курсі місцевих дівчат не було, а ті, хто був на інших факультетах, з якими бачилась у бібліотеці та в гуртожитку, її сторонилися й уникали розмов на будь-яку тему. Вона відчувала, що була для них чужою. Було й таке, що кілька разів поривалась покинути все і поїхати додому, але думка про колгосп стримувала її. Не могла собі уявити, як вона — з Шевченкових країв, після закінчення інституту викладатиме російську мову й літературу. Її товаришки по навчанню навіть тішилися, що будуть викладати російську. Вони розповідали, що вчителям російської в першу чергу дають квартири, доплачують певну суму грошей, вони мають привілеї перед іншими викладачами. Казали, що студентки російського відділення інституту є своєрідними аристократками, бо набирають якнайкращих з тих, що вступають. А на українське відділення набирають гірших, а тому в школі вчителі російської мови на кілька голів вищі від учителів української мови.
Їй це боліло…
На курсі всі предмети читали лише російською і від них вимагали, щоб вони не тільки в інституті, а й у гуртожитку та в побуті розмовляли російською.
Переважна більшість її співкурсниць була, як самі про себе казали, з рускіх губерній, а також єврейки, які, зрештою, не признавалися в цьому. Вони явно виділялись між студентами в усьому: найперше краще і зі смаком одягались, були у всьому більш продвинутиє, були начитаними і вчилися значно краще, ніж інші.
Починаючи з третього курсу, восени студентів посилали в колгоспи допомагати збирати картоплю. Переважно їхали у підльвівські села. Тому вона мала можливість краще придивитися, як тут живуть селяни. Щоправда, вона бувала в Рихтичах під Дрогобичем, звідки родом Дмитро, чоловік сестри. Вони приїздили сюди на свята. Тоді побачила те, чого не бачила й не чула у себе вдома: тут на Різдво ходили колядники й вертеп. Раніше ніколи не бачила такого й ніколи не чула колядок. Вона побачила, як святкують Великдень, святять паску, вперше побачила писанку і як водять гаївки біля старої дерев’яної церкви. Вперше за своє перебування на Західній Україні їй стало боляче за своє рідне село й за своїх людей. Їй чогось саме тут пригадалось, в якому вбогому одязі ходять їхні дівчата й хлопці, що вихідним одягом у селі є кирзові чоботи й куфайки, що в тому одязі ходять і на весілля. Подумала про бідність, яка визирала з кожної шпаринки їхнього життя, яке тут вона мала вихваляти перед людьми, які гарно вдягалися, не соромилися вишиваної сорочки. Яка страшна могутня сила вирвала у її земляків усі народні традиції, примусила забути віру дідів і спустошила їхні душі? Ці ж люди були гордими, не цуралися своєї мови. Тут стояли добротні побілені хати, покриті дахівкою, тоді як у її селі зрідка можна було побачити хату під черепицею, більшість була під стріхою, і лише хата голови колгоспу покрита шифером.
За весь час перебування на збиранні врожаю картоплі вона не бачила в селі жодного п’яниці, не чула, щоб хтось матюкався. А вдома?.. Тут люди жили значно заможніше, одягались краще, були богомільними, шанували старших. У їхній сільській церкві давно зробили зерносховище…
Перед поїздкою в колгосп усіх студентів зібрали на інструктаж і розповіли, як вони повинні поводитися. Їм нагадали, що це — Западная Украина, і вони повин­ні бути завжди начеку, бо хоч і радянська влада тут утвердилась давно, але є ще багато скритих її ворогів, а тому вони повинні пам’ятати, що вони — радянські студенти і мають нести культуру в маси. Їм заборонили вступати в будь-який контакт із сільською молоддю, між собою розмовляти російською і такою ж мовою розмовляти із селянами. Про всі відхилення вони повинні негайно розповісти прикріпленому до групи викладачеві.
Їх розподілили між мешканцями села. Поселили по двоє. Їй випало жити в хатині старої самотньої жінки майже на краю села, ближче до лісу. Хата вразила охайністю, хоча господиня, як і всі люди, працювала майже цілий день у колгоспі. На покуті у великій кімнаті, яку називали покоєм, серед ікон висіли у вишитих рушниках портрети Тараса Шевченка й Івана Франка. На іншій стіні були три портрети двох молодих красивих хлопців і дівчини, яка усміхалась якоюсь сонячною усмішкою. Хазяйка ставилась до неї приязно, хоча вона, виконуючи настанови, говорила з нею по-російськи і щоразу при цьому червоніла. Коли люди запитували, звідки вона, то відповідала, що з Моринців. Тоді обов’язково перепитували, чи було не з тих Моринців, звідкіля Шевченко. І вона казала: “Да” і сильно при цьому червоніла.
Про це стало відомо наставниці групи. Вона викликала її до себе й заборонила говорити, звідки вона. Навіть не сміла сказати щось на своє виправдання. Чулася ображеною, безпомічною.
Одного разу, коли її напарниця по кімнаті разом з іншими дівчатами поїхали до Львова, а вона залишилась удома і сіла читати книжку, до неї підсіла господиня.
— Дитинко, — сказала вона, — я знаю, відкіля ти. Люди сказали. Мені, напевно, вже ніколи не доведеться почути мову з Шевченкового краю. Прочитай мені Кобзаря. Його так любили читати мої сини.
Вона принесла книжку й подала їй.
— А де Ваші сини? — запитала вперше українською і відчула гіркий клубок сліз у горлі.
— Один загинув у партизанці, а другий — у Сибіру. Тепер я сама. Ти бачила їх на портретах. Той, що справа, — Андрій. Його назвали на честь діда по батькові. Дід був січовим стрільцем, загинув на Лисоні. А чоловіка мого наприкінці війни вхопили москалі (так і сказала) і погнали на війну. Тоді хапали всіх чоловіків і без зброї гнали воювати проти німців. Ті, що повернулись, казали, що голіруч йшли на німця. З нашого села пропало багато людей. Мене не вивезли на Сибір через чоловіка: він своєю смертю врятував мене. Такого горя, як у мене, тут, доньцю, знайдеш у кожній хаті.
Не знала, хто такі ті січові стрільці, ніколи не чула про бої на Лисоні і навіть не осмілилась запитати, хто це і що це. Лише здогадалася, що партизанка — це те, що всі в інституті називали бандерівщиною.
Нічого не питала.
Почала читати з “Причинної”. Навіть не дочитала сторінки, як розридалася. Кинулась господині на шию і плакала. Відчула, як із тими сльозами спливають з неї всі болі та образи, яких зазнала досі.
Вона закінчувала четвертий курс навчання, як помер Сталін. Їй здавалося, що цей плач, який стояв за ним в інституті, вона ніколи не забуде. Плакали за тим, хто вбив душу її народу, загнав народ у колгоспне рабство, примусив вмирати з голоду!
Вона не забуде й того, як на неї налетіла куратор групи, викладачка російської мови Мирослава Сергіївна Гурладі, яку в групі прозивали Мєркою, з питанням, чого вона не плаче. Вона їй відповіла: “Я вже всі сльози виплакала”. І лише коли сказала це, то отямилась, що сказала їх рідною мовою. Сказала в таку страшну хвилину.
Потім, коли пригадуватиме цей момент, назве його історичним для себе. “Ты еще поплачь, он ведь был всем нам роднее родного отца”, — прошипіла наставниця. Марії стало її шкода…
Цього літа Марія поїхала в Моринці. Дорогою додому підібрала кілька колосків жита. Згадала при цьому свою подругу Варку та її батька. Почувалася винною в її смерті. Навіть не знала чому. Можливо, через те, що вона жива, а Варка померла… Тепер підняла колоски на польовій дорозі як згадку про страшний час, який, як їй здавалося, мав відійти зі смертю тирана.
Мама не плакала, лише бідкалась, як тепер без нього буде. Вперше Марії стало боляче за маму. Вона намагалася пояснити, що плакати нема за ким. Нехай згадає, скільки людей померло від голоду, згадає Варчину сім’ю, подивиться на той горб, який у селі називають Гиблим, на якому не дозволили поставити хреста померлим від голоду. За ким і за чим плакати?!
Мама мовчала і якось здивовано дивилася на дочку, а коли від’їжджала, то на прощання сказала:
— Ти забагато набралася западняцького духу, доню. Не до добра це…
Хотіла відповісти мамі, пояснити, але стрималася. На все свій час…
Тільки міцно обняла й витерла зі щік сльози.
Дорогою до Львова думала про те, що сталося. Таких, як мама, в селі було багато, якщо не всі. Коли ж вони прозріють?
Їй дуже хотілося поїхати до жінки в село, якій читала з “Кобзаря”. Марія по-східному звичаю величала її Ганною Миколаївною. Хотіла привезти тих кілька колосків жита й розповісти про все. Вірила, що та її зрозуміє.
Так і зробила. Розповіла все. Плакали обидві. Попросила замовити службу Божу за Варчину сім’ю.
Ганна Миколаївна пообіцяла, що попросить священика відправити молебень за всіх померлих з голоду та на війні з її села. А з тих колосків навесні посіє жито. Просила приїздити частіше.
Коли від’їжджала (пам’ятає, що тоді було Покрови, і лише згодом дізналася, що того дня на Волині було створено Українську Повстанську Армію), то Ганна Миколаївна (як же хотіла назвати її мамою, але не сміла) вийняла зі скрині вишивану сорочку, підвела її до портрета дочки, що висів між портретами двох синів. Дочку звали Софією. Вона загинула в бою повстанців із радянськими окупантами.
— Вона так хотіла вчитись і бути вчителькою. Не довелося, — сумно сказала пані Ганна й простягнула Марії вишиванку. — Носи, доню, її замість неї. Як пам’ять.
Одної неділі, коли Марія знову відвідала Ганну Миколаївну, жінка дала їй учнівський зошит у лінійку:
— Тут Андрій записував вірші… Візьми, прочитай.
Марії кольнуло серце: чому не назвала її донею, як тоді, коли давала сорочку. Так чекала цього…
Вона вивчила ті вірші напа­м’ять. Першим був вірш Івана Франка з його “Похорону”:
Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи, мов каліка та безнога,
Він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство
не страшне?
Чом рідний стяг не тягне їх до свого?
Чом працювать на рідній ниві
— стид?
Але не стид у наймах у чужого?
І чом один на рідній ниві вид:
Безладдя, зависть, і пиха пустая,
І служба ворогу, що з нас ще
й кпить?
Закінчувався зошит віршем також Івана Франка:
І яке ж ти маєш право,
черепино недобита,
про своє спасення дбати,
там, де гине міліон?
Це з поеми “Іван Вишенський”.
Потім, коли згадувала, то їй здавалося, що уподібнювалася до Нелі Річинської — героїні роману Ірини Вільде “Сестри Річинські”, коли та читала щоденник засудженого на смерть націоналіста Маркіяна Івашкова.
Державні іспити Марія склала на відмінно. Тепер залишилося дочекатися видачі диплома та скерування на роботу. За попереднім розподілом її залишали на кафедрі російської мови в інституті. Рекомендувала і наполягала на цьому Мирослава Гурладі, партійний куратор її групи.
Перед тим отримала листа від Андрія, сина Ганни Миколаївни, який повернувся з таборів додому. Він повідомляв, що обов’язково разом з мамою приїде на урочистість, коли вручатимуть диплом.
Ходила, як у тумані. Ще кілька днів, і вона стане однією з тих, схожих до Мирослави Гурладі, — брехатиме собі і вчитиме брехати інших. Вона, яка завжди пам’ятала про Варку, про колоски жита, підібрані на польовій дорозі. Вона, яка з Шевченкового краю!
Їй давали червоний диплом і зобов’язали перед випускниками сказати вдячне слово “нашій партії і нашому уряду” за те, що вона, дівчина з Шевченкового краю, де люди, які чорніше чорної землі колись блукали, ішли на панщину з дітьми, де було пекло, під зорею радянської влади дочекалася щасливого життя. Їй навіть сказали, що з тієї нагоди вона може одягнути вишиванку і що з газети “Вільна Україна” (Господи, прости тому, хто придумав таку глумливу назву!) прийде фотограф, який обов’язково сфотографує той момент, коли їй вручатимуть диплом, а її виступ (текст якого був узгоджений з партбюро факультету) потім передадуть по обласному радіо.
У той день вона одягнула вишивану сорочку Софії.
Коли їй вручали диплом, оркестр грав туш, хтось із першокурсників подарував квіти, вона раптом побачила, як із залу до неї ішла Ганна Миколаївна із сином Андрієм (упізнала його з фотографії) і несла букет з іще недозрілого жита.
Під Марією захиталася земля.
Побачила батька, який загинув на війні, свою товаришку Варку, яка стояла в оточенні своїх рідних, що повмирали з голоду, побачила ті колоски жита, які підібрала на польовій дорозі в Моринцях. Побачила своє знищене село й односельців, кожен з яких у руках тримав по житньому колоску.
Ганна Миколаївна підійшла, обняла її і сказала, що то колоски з жита, яке вона привезла їй. Тепер те жито проросло й заколосилося.
Коли було вручено останній диплом, декан оголосив, що тепер від імені цьогорічних випускників слово надається Марії, яка родом із Шевченкового краю і закінчила навчання з відзнакою.
Почула бурхливі оплески. Але не бачила нічого, тільки своє село в колосках жита.
— Так, я із села Озірного, що неподалік Шевченкових Моринців. Мої предки йшли на панщину і вели за собою дітей. Зараз мої земляки йдуть на таку саму панщину, але колгоспну. Для того, щоб приїхати сюди вчитися, я дістала таку ж відпускну з тієї панщини, як мій краянин Тарас Шевченко. В руках я тримаю колоски жита, які виросли на Західній Україні в одному із сіл, в якому ми колись допомагали збирати картоплю. Вони проросли з тих кількох колосків, що їх я підібрала на польовій дорозі, як колись батько моєї товаришки Варки. Його за це засудили на п’ять років тюрми, звідки він уже не повернувся, а його сім’я померла з голоду в 1947 році…
Останні слова заглушив шум, що знявся у залі. Ще встигла побачити викладачів у президії, які з перекошеними обличчями скочили на ноги й дивились у її бік, вимахуючи руками. До неї кинулась Мєрка. Ще побачила, як їй перегородив дорогу Андрій. Більше нічого не пам’ятала.
За наклеп на радянську дійсність та ворожу діяльність її було виключено з комсомолу, з інституту й анульовано диплом. На суді її одногрупниці свідчили, що вона вела антирадянську пропаганду, очорнювала радянський спосіб життя, говорила про колгоспну панщину та голодомор.
Педагогічний інститут невдовзі зі Львова перенесли у Дрогобич та об’єднали з тамтешнім Педагогічним інститутом імені Івана Франка. Багато львівських викладачів не захотіли їхати в провінцію. Мирослава Гурладі деякий час працювала в дрогобицькому інституті, але незабаром її чоловік, відповідальний працівник обкому партії, швидко прилаштував її на роботу у Львівський інститут суспільних наук, у відділ літератури. Не було секретом, з якою метою вона була туди внєдрєна. “Для нас не було сумніву, — писав тодішній працівник цього відділу Роман Кирчів у статті “Репресований відділ літератури”, опублікованій у квітневому числі журналу “Дзвін” за 2014 рік, — що до відділу вона була спеціально інкорпорована — “для підсилення”. Як науковець, не відзначалася нічим помітним, займалася поточною критикою — здебільшого рецензуванням творів львівських літераторів. Була прийнята до Спілки письменників України, мала широкі видавничі преференції у Львові. Деякий час поводилася у відділі досить спокійно…” 1952 року захистила кандидатську дисертацію на тему “Проблема позитивного героя в творчості Дмитра Фурманова”, була авторкою різних статей про твори радянської літератури, найпередовішої у світі, а також книжок: “Риси сучасності. Нотатки про нариси і нарисовців” (1962), “Великі роки. Шляхи українського радянського нарису, його проблеми і герої” (1968). Були й інші книжки, які виходили великими накладами в Києві. Завідувачем відділу був Степан Щурат, син академіка Василя Щурата.
Відчувала, що учений із неї нікудишній, порівняно з тими, хто працював поруч, і коли 1970 року підійшло чергове переобрання й термін праці на посаді старшого наукового працівника закінчувався, то вона нічого не могла представити, що годилось би для академічного видавництва. Її не переобрали на посаду. Тим самим відділ підписав собі вирок.
Мєрка вирішила показати всім кузькіну мать: у різні партійні органи та КДБ полетіли її доноси на працівників відділу. Під час звільнення М. Гурладі директором інституту був Мирослав Олексюк, ставленик обкому партії і її фаворит. Свідомо підкидав дрова у вогонь.
Потяглися різноманітні перевірки. З’явилася спеціальна постанова Львівського обкому партії про “істотні хиби” в роботі відділу, в результаті чого вимушений був піти на пенсію С. Щурат. Завідувачем відділу замість нього стала М. Гурладі, яка встигла за цей час стати доктором наук. Про провокаційну роль Гурладі писала зарубіжна преса, зокрема американська українськомовна газета “Свобода”. Врешті 1973 року відділ літератури закрили. Мирославі Сергіївні широко відчинив двері Львівський університет, вона стала професором на факультеті журналістики. Про неї студенти так і говорили: “Кака била, кака єсть”. Померла М. Гурладі 2002 року, похована на Личаківському цвинтарі у Львові.
Завдяки Андрієві та його друзям Марія через рік вийшла з тюрми на волю. Невдовзі одружилася з ним. Після розвінчання культу особи Сталіна їй дозволили працювати вихователькою у дитячому садку.
Із кожного нового врожаю жита, вирощеного з привезених з Моринців колосків, вона робила букет і несла до пам’ятника Тарасові Шевченку, що стояв у подвір’ї однієї з львівських шкіл на Личаківській вулиці.
Від певного часу працівники Музею Івана Франка у Львові, де я працював директором, зауважили, що кожного року на день народження Івана Франка, 28 серпня, хтось кладе букет спілих житніх колосків біля його пам’ятника на подвір’ї музею. Цей букет завжди був перев’язаний жовто-синьою стрічкою.
28 серпня 2015 року, коли в музею відбувалося традиційне свято “Прийдімо до Франка”, до мене підійшла сива жінка у вишитій сорочці та чоловік з діточками, як з’ясувалося, їхніми внуками. Хлопчик і дівчинка в руках тримали букетики спілих житніх колосків, перев’язаних жовто-синьою стрічкою.
Так ми і познайомилися з Марією.
Ні Ганна Миколаївна, ні мати Марії не дочекалися її повернення з тюрми. Відійшли обидві в кращі світи, де нема ні колгоспу, ні панщини, ні радянської влади…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment