Петро ОСАДЧУК. Мій кожен день — останній день

До 80-річчя з дня народження поета (02.12.1937—08.10.2014)
Поклик

Мій кожен день — останній день…
П. Осадчук,
зб. “Вітряк”, Одеса, 1969 р.

Мій кожен день — останній день,
Мій кожен подих — перший подих…
Я все життя цих слів ніде
Не забував життю на подив.
Все, що було, я не забув,
І те, що буде, не забуду.
Здобув я те, що в світі був,
І рад, що світ не перебуду.
Йду з року в рік за виднокруг,
Де спалить день остання ватра.
Але ні друзів, ні подруг
Палити заодно не варто.
Я рад на крутосхилах літ,
Що не чужий у давнім колі,
Що вранці і надвечір світ —
Як писанка на видноколі.
Когось терзає каяття,
Хтось кличе в снах далекі весни…
Мені ж являється життя,
Як поклик ранку піднебесний.
1 грудня 2002 р.

Патетичний монолог
Слова, древні, як небо,
І молоді, як революція,
підступають до горла,
коли думаю про тебе, батьківщино.
Ти — не просто колиска моя
І колиска мого сина, —
люди народжуються на світ,
щоб вирости з колиски!
Ти не просто храм,
зачаклований садами
і замаєний золотом пшениці, —
у храмах
освячувалися
не лише мечі Ґонти й Залізняка!
Ти — не просто гігантська кузня,
в якій невтомні велетні
перековують сонце,
щоб світило ясніше і далі!
Ти — не просто рідна ріднизна…
Але ти —
і колиска,
і храм,
і кузня,
і рідна ріднизна,
без якої
я виріс би нікчемним перекотиполем
в страхітливих реп’яхах сумнівів…
Чумацьким Шляхом
твоєї душі, батьківщино,
увійшла в мою душу —
і невпокорний, як сивий Славута,
русич,
що голіруч ходив на дика;
і громовий голос вічного Тараса;
і досвітні огні в Лесиних очах;
і вогниста кров богунців
на небеснозолотому знамені;
і задивлена в далеч мати,
що не перестає виглядати синів з війни…
Нічого не можу виділити
в тобі, батьківщино.
Бо ти — колиска моя,
ти — храм,
зачаклований садами
і замаєний золотом пшениці,
ти — гігантська кузня,
в якій
невтомні велетні
перековують сонце,
щоб світило ясніше і далі!
1969 р.
Притча про правду
Її побачили голою
Й засичали: “Не маєш права!”
Й охрестили в ту ж мить Крамолою,
Хоч звалася вона — Правда.
З лицем богині, прекрасна,
В натовп вона зиркнула —
В очах спалахнула ясно
Радість презирства.
Її охрестили Крамолою,
Посміхнувшись погано, —
Почалася за Правдою голою
Крізь віки і краї погоня.
Вслід — заклик, відвертий безмежно:
“Почекай, схаменися, Крамоло,
Одягни продажну одежу
Чи признайся, що ти — не гола”.
Нікчемність, підлота і тупість
Скандують цей заклик вічно.
І тільки глухий тупіт
Луною іде зловіщою.
Погоня! І в ніч місячну,
В ніч горобину — погоня.
Відчуваю, як в мене мітить
Чиясь усмішка погана.
1965 р.

Монолог з кошмарного сну
Забрів я в нетрі непролазні
З інтриг нікчемних і обманів,
Навколо мене — платні блазні,
Як у дешевім балагані.
Один дудить, а другий скаче,
А той кричить, як на заріз.
Облич за масками не бачу,
Та й очі в мене повні сліз.
Взялись за руки. В хороводі
Кружать з безглуздими піснями,
І в кожного на штучній морді:
“Ти — наш, ти — наш, навічно — з нами”.
Невже я виходу не мав би,
Коли б сказав їм: “Протестую”?
Мене вітають гучно мавпи,
Я їх вітаю й сам мавпую.
Оточення! Мене морозить
Від думки, що вростаю в тебе.
Заклекотіть весняні грози,
Мені проснутись конче треба.
1965 р.

* * *
Ви не вірте мені, понурому,
У папери зануреному,
Ви не вірте собі, уздрівши,
Що сиджу за столом зосереджений.
Слава Богу, я не здурів ще,
Але вас попереджую:
Я — це не я, їйБогу,
За столом моя тінь убога…
За туманами, за оманами,
Зцілений сльозами маминими,
Я сиджу над гірською річкою
Із дзвінкою, як річка, Марічкою.
Я гуляю допізна Карпатами,
І лягаю в плаї шовкові,
І цілую Марічку кирпату
Ніжно в очі ясні, волошкові.
За туманами, за оманами,
Зігрітий словами маминими,
Я в хурделицю злу, голосисту
Йду до лісу, юний, розхристаний,
Йду і тихо собі насвистую
Та сніжинками граюсь іскристими.
В мене моцні гуцульські в’язи —
Не боюсь я великої в’язки,
Пів’ялиці я не боюся
На плечі взяти,
Бо не звикла моя матуся
На печі замерзати.
Плотогон, вітрогон, музика,
Людям тільки доброго зичу
І не знаю, що стану понурим,
У папери зануреним,
І, сумний, сам себе з майбутнього
Назову тінню предка забутого.
1966 р.
* * *
За ґратами зубів
Дрімає в’язень ситий.
За ґратами зубів —
Немов свинцем налитий.
За ґратами зубів —
Мовчанням знаменитий.
За ґратами зубів —
Чеканням оповитий.
За ґратами зубів
Лежати звик
Язик.
1968 р.

Ми просто йшли
Ми не жили, а надривали жили
В пориві до примарної мети.
Ішли і падали, раділи і тужили,
Вмирали й воскресали, щоб іти,
І час настав, коли вже все минуло,
Ще за життя минуло сто життів,
І слово, що окови розімкнуло,
Ледь дихає, зацьковане розгулом,
Мов з цепу спущених голодних псів —
На волі визрілих скажених слів.
Ми просто йшли, як заповів Шевченко,
А нас вбивали, втоптували в прах,
Та ми, як зерна, впавши з борозенки,
Знов проростали болісно і щемко
На кров’ю зрошених, розтерзаних полях.
— Ми ще йдемо! — писав Поет в облозі
Брехні й облуди, підлості й хули.
…Зоставшись вірним обраній дорозі,
Я з жахом розумів, що ми прийшли.
Під нашим сонцем, що змело тумани,
На тім осонні, де вознісся храм,
Гримлять оркестри, грають барабани
І бенкетують Каїн, Чорт і Хам.
Ми просто йшли, зборовши всі навали,
Не відцуравшись рідного гнізда,
І поки вольну волю здобували,
Йшли на турніри честі й карнавали,
Наш дім без бою зайняла орда.
Я вражений страшною самотою,
Серед своїх — полон самотини.
У ріднім краї пахне чужиною,
Чужинець глум справляє наді мною,
І що не крок — все більше чужини.
2002 р.
* * *
Перейшло в тимчасовість,
Що сприймалось як вічне,
А збережена совість —
Нині щось архаїчне.
Домінує покірність,
Блякнуть помисли чисті,
Віра любить невірність,
Чистоган — замість честі.
Довгождане і суще,
Ради чого вмирали,
Чавить скороминуще —
Чорних сил арсенали.
Призабулись присяги
І тьмяніють присвяти.
Відвойовані стяги
Хочуть відфарбувати.
Небо вдень сутеніє —
Сунуть з півночі тучі,
Чінгізід сатаніє
В снах про київські кручі.
2009 р.
* * *
Те, що в юності намислив,
Що, гадав, постане раєм,
За крайнеба перевисло,
Як веселка, що вмирає.
Але світить з переблиском
В сутіні і на світанні,
Ніби ходять зовсім близько
Сподівання довгожданні.
Що було і не збулося,
Десь за обрієм чигає,
А весна в обіймах осені
В буйноквітний сад гукає.
Линуть дальні перегуки
І пісні на крилах мрії.
Давні радощі і муки
Сірим смуткам протидіють.
Поза тим, чого не маю,
Поза часом проклятущим
Я дорогу прокладаю
Між минулим і грядущим.
Поза небом, поза раєм,
Поза втіхи многострунність
Ми живем і не вмираєм,
Поки з нами — наша юність.
10 липня 2010 р.
* * *
Під знаком страждань і тривог,
Далеко від щастя і див,
Може, й створив когось Бог,
А я себе сам створив.

Усе, що моє, то моє:
Небо, земля і плоть.
І допоки зозуля кує,
Нікому мій дух не збороть.

Життя за життям свою дань
Плачу я щодень і щоніч.
У світі тривог і страждань
Весь вік іду щастю навстріч,

Змагаючи сум і біду,
Оминаючи успіх зрадливий,
Весь вік я до щастя іду
І допоки іду, я щасливий.
4 січня 2003 р.
Але ще є…
Не дай, Господь, щоб зникли всі проблеми,
А в людях — прагнення здобутись верховин.
Без верховин зіпнеться нице й темне
І твань поглине красоту низин.
В житті доволі і тепер болота,
Тому і рветься до Олімпу рвань.
Фальшивих храмів пишна позолота
Не годна притінить болотну твань.
Тріщать устої, мулом замулило
Правічну честь і лицарський гонор.
Священну волю пущено на мило,
А джерелом наживи став розор.
Але ще є, мов квіти на болоті,
Не продались і не перевелись,
Є люди, що землі цій плоть від плоті,
Готові в бій за неї, як колись.
Вони ще не об’єднані в загонах,
Вони гуртуються і ждуть на слушний час.
А ті, що сплять на наших міліонах,
Хай знають нас і хай бояться нас!
Життя прекрасне, як мої Карпати,
І як Яремче, вільне від ярем.
Навчились ми за волю помирати,
Та не навчились жити без проблем.

Related posts

Leave a Comment