Святий Миколай врятував

Людмила КОСТРЮКОВА,
м. Дніпро

— Онучко, попитай своїх професорів, чому та страшна голодівка у 32-му році сталася? — звернулася до мене моя бабуся, коли я 1975 року вступила до університету. — Вчені ж люди! Знають і тобі розкажуть. Бо ми, колгоспники, не можемо зрозуміти і пояснити, чому той мор стався у тридцять другому? Це я тобі, як свідок, говорю. Стільки людей повмирало… Але врожай… Такий щедрий, якого ніхто з дідів-прадідів і не пам’ятав. І весь залишився стояти на полях, покритих снігом. Почорнів. Пропав.
А нам не дозволили його збирати. Охороняли ті поля люди зі зброєю, а відчайдухів із нашого села, що вночі пробиралися за колосками, розстрілювали. Оце й досі не розумію: чому люди мали або з голоду помирати, або під кулю йти. І йшли ж, бо спасу нема! А пшениця і жито такі ж гарні у полі стояли, — повторювала бабуся. — А потім почорніло все і пропало. І людей багато пропало… Через отих, оскаженілих… нелюдів…
Я виконала прохання бабусі, і на лекції з обов’язкової тоді дисципліни “Історія КПРС”, коли викладали тему про “успіхи колективізації 30-х років”, запитала про це у викладача, кандидата історичних наук, доцента Гусака. Я добре запам’ятала прізвище цього “історика”, оскільки запитання від бабусі-свідка “успіхів” обернулося мені негайним викликом на співбесіду в комітет комсомолу факультету, де кілька комсомольських активістів на чолі з Гусаком втовкмачували мені “правильну лінію політики партії і уряду“: не було голодомору в Україні — “була революційна доцільність”! А ще запитували, чи не пов’язана з дисидентами? Тоді, першокурсниця університету, слово “дисидент” я почула вперше.
Влітку на канікулах знову поїхала до бабусі в село Красне (тепер Садове) Софіївського району Дніпропетровської області. І вже детальніше розпитувала її про голодомор (як таврована “дисидентка” у ще не таврованої “дисидентки”).
Бабуся винесла з хати ікону Святого Миколая Чудотворця, сіла поруч зі мною і почала розповідати, чому Святий Миколай шанований у нашій родині, і чому йому вона молиться.
…Була пізня осінь 1932 року. Знесилена від голоду, вона лежала на ліжку в холодній хаті в очікуванні смерті. Знала, що десь там, у запічку, лежить, загорнутий у вишитий нею рушник, шматок хліба. На чорний день. Але попри те, що цей чорний день уже настав, сил дістати його в неї зовсім не було.
І раптом у віконце хтось постукав. Вона повернула голову й побачила чоловічий силует, а потім обличчя людини, що заглядала в темну хату. “Божечки, так це ж Миколай! Миколай Чудотворець!” — впізнала, бо старовинна ікона на покуті батьківської хати саме його лик відображувала.
Бабуся, — а в ті страшні роки ще зовсім молодюсінька дівчина на ім’я Марія — махнула Миколаю знесиленою рукою, запрошуючи зайти. Він одразу ж з’явився у хаті й зупинився на порозі, простягнувши руку в очікуванні милостині і слабким голосом попросив її: “Дівчино, дай мені водички і хліба, бо вмираю. А мені ще багато людей рятувати від смерті треба… Така біда навкруги…”
Моя майбутня бабуся тільки й змогла вимовити: “Там…” Богоподібний чоловік — так бабуся Марія у своїй розповіді описувала прибульця — дістав із запічка хліб, зачерпнув кухлем води із відра і, розламавши черствий шматок останнього в домі хліба, половину подав разом із водою їй, а половину з’їв сам, запиваючи водою.
— Будеш жити! — запевнив Чудотворець. — Мати вже з міста повертається — виміняла хліба. Вийдеш заміж і діточок багато народиш… А протягом тижня багатство отримаєш.
І розчинився. Як наче і не було його.
Через кілька годин справді повернулася з міста Маріїна мати і принесла висівок із пшениці, з яких напекла коржів. Ще й розповіла щойно почуте: в колгоспі забили хворого коня і переправили у лісосмугу за ставком.
Моя майбутня бабуся вночі вирушила з мішком і ножем за кінським м’ясом. Коли нарешті доповзла до мертвого коня, то виявила, що хтось уже понадрізав конину і, мабуть, не подужавши все забрати, покинув залишки. Марія забрала їх у свій мішок і, повернувшись додому, разом із матір’ю засолила те кінське м’ясо. Це у той жахливий рік було справжнім багатством!
Нічний здобуток допоміг родині вижити.
— Це ж так святий Миколай Чудотворець мені віддячив за хліб і воду, — пояснювала бабуся. — Ось чому ця ікона Святого Миколая для нашого роду є покровителькою.
Через два роки Марія вийшла заміж і народила синочка, а згодом і трьох доньок, а ті подарували їй семеро онуків. Діждалася й правнуків, попри те, що на життєвому шляху українського села трапився ще один страшний голодомор 1947 року, який вона вже називала не штучним, як 1933-го, а повоєнним.
Але і про цей голодомор на лекціях з історії України в університеті вчені-теоретики, “будівники комунізму” воліли теж не розповідати: заборонено! Та я вже й не питала: репресії і в 70-ті роки в СРСР тривали. Тільки в іншій — більш завуальованій формі. Втім, не тільки через них я не ставила запитань. Як очевидець, як свідок, як учасник тих трагічних подій — тоді, ще НА Україні, — моя бабуся Марія розповіла мені більше, ніж могли б повідомити ідеологічно заангажовані комуністичні “вчені-історики“, що про геноцид українців покірно мовчали, підлаштувавшись під існуючий тоталітарний режим.
P. S. Після смерті маминих батьків мені у спадок дісталася ікона Святого Миколая Чудо­творця. Як сімейна реліквія, як святиня, що захищає і допомагає. Як пам’ять про те, що добрі справи і вчинки мають властивість повертатися до людини, яка їх вчиняє. Так учила мене бабуся, яка пережила і голодомор, і війну, і знову післявоєнний голодомор… І пішла в інший світ на початку 90-х спокійно і мирно, благословивши іконою Святого Миколая Чудотворця своїх чотирьох дітей і правнучку, мою доньку — також Марію.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment