У День пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932—33 років Президент Петро Порошенко взяв участь у заходах із вшанування пам’яті невинно убієнних у ті страшні роки.
Під час церемонії вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—33 років в Україні Глава держави наголосив на важливості того, “щоб наші нащадки завжди знали, що то був не просто штучний голод, а ретельно спланований Голодомор”.
Глава держави встановив композицію з колосків пшениці до скульптури “Гірка пам’ять дитинства” на центральній алеї Національного музею “Меморіал пам’яті жертв голодомору в Україні”.
У церемонії також узяли участь Прем’єрміністр Володимир Гройсман, Перший заступник голови Верховної Ради України Ірина Геращенко, голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, представники духовенства, громадськості, дипломатичного корпусу, урядовці, народні депутати.
Після цього біля меморіального знака “Свіча пам’яті” предстоятелі українських християнських церков помолилися за померлих від голоду у 1932—1933 роках.
По завершенні молитви та виступу Президент України оголосив загальнонаціональну хвилину мовчання, після якої розпочалася всеукраїнська акція “Запали свічку”.
Вшановуючи пам’ять загиблих від Голодомору, Президент, Голова Уряду та Перший заступник Голови Верховної Ради України встановили “Свічки Вічної пам’яті” до меморіального знака “Свіча пам’яті”. Також “Свічки Вічної пам’яті” було встановлено від Світового Конгресу Українців, Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодоморугеноциду 1932—1933 рр., Українського інституту національної пам’яті, акредитованих в Україні глав і представників дипломатичних місій зарубіжних країн та міжнародних організацій, від кожної області, АР Крим, міст Києва та Севастополя.
Виступ Президента України під час вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні
Ваша Святосте!
Ваші блаженства, всечесні отці!
Шановні закордонні гості!
Дорогі українці, браття і сестри!
Колесо історії крутиться невпинно, і от ми вже наблизилися до вісімдесят п’ятих роковин Голодомору, — чи не найбільшої, а може, найбільшої біди в історії України, однієї з найстрашніших трагедій у людській історії минулого століття.
Після майже шістдесяти років цинічного замовчування шокуюча і жахлива правда пролунала на весь світ. Архіви — розкриті, свідчення — записані… Заочно й посмертно засуджені судом і прокляті народом організатори Голодомору: Сталін, Каганович, Молотов, Постишев та багато інших.
Що не роковини, то дедалі важче знайти очевидців трагедії, адже тим, хто на власні очі бачив те жахіття, далеко за дев’яносто. Зараз це вже обов’язок молодшого покоління не дати згаснути пам’яті про Голодомор, дбайливо передати її наступним генераціям українців. І щоб наші онуки та правнуки ніколи не забули, що 1932 року Господь послав Україні врожай, — може, не найщедріший, але достатній для того, щоб був і хліб, і до хліба. А голод же спричинив кремлівський антихрист, який забрав у мільйонів українців їжу та прирік їх на муки голодної смерті. Це про нього писав Євген Маланюк у знаменитій поезії “Року Божого тисяча дев’ятсот тридцять третього”.
Щоб наші нащадки завжди знали, що то був не просто штучний голод, а ретельно спланований Голодомор. Ба більше — геноцид, за всіма ознаками, як їх визначено в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року.
Щоб на всіх континентах усвідомили: не визнавати Голодомор так само аморально, як і заперечувати Голокост.
Я думаю, настав час і нам самим ухвалити закон про відповідальність за невизнання цих двох безпрецедентно жахливих трагедій.
Щоб ті, хто житиме після нас, дотримувалися Закону України про визнання Голодомору геноцидом українського народу.
Зараз 14 країн на рівні парламентів теж визнали Голодомор геноцидом. Хоча я пам’ятаю, яка дискусія була в парламенті, коли ми винесли проект постанови про визнання Голодомору геноцидом, важко він проходив у нас, в Україні, у Верховній Раді. Зараз ситуація кардинально інша.
Українська дипломатія продовжує нести правду народам усього світу.
Окремо хочу подякувати українській діаспорі, яка, об’єднуючи зусилля, робить свою надзвичайно важливу роботу.
У березні цього року Асамблея Португалії визначила Голодомор геноцидом. На початку листопада в Конгресі США, після того як низка штатів постійно ухвалює рішення про визнання Голодомору геноцидом, також представлено проект відповідної резолюції.
Ще раз наголошую: ми дякуємо американським друзям та партнерам, очікуємо від них результативного голосування на Капітолійських пагорбах.
Хотілося б, щоб хай не ми, а краще, щоб ми, а не наші діти — дочекалися неймовірного… Аби в Росії сталися такі зміни, за яких її російська нова еліта теж визнала б Голодомор геноцидом. Або хоча б покаялася за нього. Російська Федерація сама себе записала у правонаступниці Радянського Союзу. А відтак, хоче того чи ні, взяла на себе не лише активи колишнього СРСР, а й відповідальність за злочини радянського режиму. На жаль, поки що ці злочини вони лише виправдовують — тим, що, мовляв, конфіскація, почуйте, конфіскація зерна в українських селах забезпечила коштами індустріалізацію! Виходить, у селян України примусово забирали життя, аби забезпечити великодержавну велич Росії! Так воно, власне, й було…
Нині в Росії відновлюють культ Сталіна. Там уперше після ХХ з’їзду КПРС відкриваються пам’ятники одному з найкривавіших диктаторів ХХ століття. У відомій книжковій серії “Жизнь замечательных людей” зараз випустили його біографію. Таке враження, що Сталіна отот викопають ізпід кремлівської стіни і знову покладуть у мавзолеї поруч із Леніним. Два нелюди — пара.
Головний мотив організації Голодомору полягав у тому, що українці, другий за чисельністю народ колишнього Союзу, мали величезний культурноісторичний спадок, власні традиції державотворення, досвід національновизвольної боротьби. Широкі кола українських інтелектуалів та економічно самостійне селянство не сприймали політики Москви. Тому режим і поставив за мету ліквідувати українців як націю, яка рано чи пізно поставить питання про незалежність.
Селян вбивали голодом, а інтелігенцію — кулями. Прошу запалити сьогодні свічку в пам’ять не лише жертв Голодомору, а й Розстріляного Відродження. Вісімдесят років тому, 3 листопада 1937го, в урочищі Сандармох у Карелії було страчено велику групу політичних в’язнів, — тих, кого у підручниках називають цвітом національної інтелігенції: Леся Курбаса, Миколу Куліша, Валер’яна Підмогильного та багатьох інших.
“Чистки, арешти, страти українських істориків, письменників, митців, музикантів” мали руйнівний ефект для України. “Люди, які були патріотами, які мріяли про свою державу, які могли передати свій патріотизм та ентузіазм нащадкам, були знищені”. Ці слова належать американській журналістці Енн Епплбаум, яка цієї осені видала книгу “Червоний голод: війна Сталіна проти України”. Праця співставна з роботами Роберта Конквеста та Джеймса Мейса. Кілька днів тому я зустрівся з пані Епплбаум, вона мені подарувала та підписала цю книгу, і вважаю, що “Червоний голод і війна Сталіна проти України” заслуговує на якнайшвидший переклад українською і видання в Україні.
Стріляли в обраних, а викорінити хотіли всю Україну. Та вона виявилася занадто великою, і лише це, за спогадами Хрущова, завадило їм вислати всіх українців до Сибіру. Але багатьох вони таки депортували, і минулого місяця ми згадували разом з вами про операцію “Запад”. У жовтні 1947го протягом лише одного дня понад 75 тисяч мешканців західних областей України примусово вивезли до східних районів СРСР.
Сьогодні дуже легко винуватити Росію, тим більше, є за що. Але не варто забувати і про власну відповідальність. Хіба Голодомор та великий терор 30х, депортації 40х і русифікація 70х стали б можливими, якби ми, українці, зберегли незалежність, проголошену сто років тому? А втратили ми її тоді, зокрема, і через те, що лідери національної революції допустили внутрішній розбрат. Через той розбрат Україна стала здобиччю зовнішнього ворога. І Голодомор — жахливе відлуння непростимої втрати Української державності і Української самостійності.
Промовляючи 20 листопада в Дніпрі, у день сотої річниці ІІІ Універсалу Центральної Ради, яким було проголошено Українську Народну Республіку, я згадав слова В’ячеслава Липинського — політичного діяча та публіциста тих часів: “не завойовані ніколи чужою зброєю”, а завжди лише “власним внутрішнім розладом” підпадаємо ми під зовнішні впливи. Липинський застерігав від “самоспалення, в якому згоряє наша хата”, ми маємо бути захищені.
Тому, шановні лідери партій і фракцій, закликав і закликаю всі політичні сили до єдності заради України. Так, ми всі за поділ на владу й опозицію, за демократію та багатопартійність. Загальновизнано, що конкуренція — двигун прогресу, і це повною мірою стосується і політичної сфери України. Але внутрішньополітична боротьба не повинна досягати такої температури, щоби руки на ній гріла Росія. Тим більше, як слушно пише пані Епплбаум, страх російського режиму перед Україною зараз залишається надзвичайно високим.
Російська агресія проти нас — це продовження іншими методами тієї самої політики на знищення України, яку Москва впроваджувала в тридцяті роки минулого століття.
І ще з одним хочу звернутися до деяких політиків. Я дуже прошу: в політичній риториці не кидайтеся звинуваченнями у геноциді чи голодоморі! Не робіть з цих болючих для кожного українця визначень словапаразити. Не оскверняйте тим самим пам’ять мільйонів, які стали жертвами геноциду. Дуже прошу, поважайте почуття десятків мільйонів, яким ця трагедія дуже болить…
Дорогі українці!
Сьогодні ми традиційно запалюємо свічки в пам’ять жертв Голодомору.
Світлі душі невинно убієнних українців тут, зараз, незримо поруч з нами.
Фото і матеріал
із сайта www.president.gov.ua
