Відкритий лист Президентові України Петрові Порошенку

Шановний пане Президенте!
У м. Коломиї проживає ветеран української національно-визвольної боротьби, довголітній політв’язень московських тюрем і концтаборів Мирослав Симчич — “Кривоніс”.
Мирослав Симчич народився 5 січня 1923 р. у с. Верхній Березів теперішнього Косівського р-ну. Після сільської семирічки навчався в Коломийському архітектурному технікумі. В 17 років вступив до лав молодіжної ОУН, де отримав підпільне псевдо “Кривоніс”. 1943 р. навчання в технікумі перервав, оскільки став курсантом вишкільного куреня УНС ім. Є. Коновальця “Чорні чорти”. У складі куреня брав участь у боях проти німецьких та угорських загарбників. Невдовзі провід ОУН скерував його до Коломиї для розвідувальної роботи, оскільки володів німецькою мовою, а навчання в технікумі служило добрим прикриттям для протинацистської діяльності.
На початку березня 1944 р. Мирослав Симчич за наказом проводу відбув до УПА, брав участь у боях із гітлерівцями. Невдовзі “Кривоноса” скерували до старшинської школи “Ґреґіт”, яку закінчив 20 серпня 1944 р. Після того він готував стрільців УПА, провів багато переможних боїв із німецькими та московськими загарбниками.
У жовтні 1944 р. “Кривоніс” очолив чоту в “Березівській” сотні, у складі якої брав участь у десятках боїв, рейдів і переходів. Найвидатнішим видався бій сотні під його командуванням у селі Рушір. Сотня розгромила у січні 1945 р. велике формування, що прибуло в Карпати з каральною місією під командою полковника Дергачова. У ході бою “Кривоноса” поранено розривною кулею в руку, проте він бойової позиції не покинув. У всіх боях проти німецьких, угорських і московських загарбників Мирослав Симчич відзначався хоробрістю і військовою грамотністю.
4 грудня 1948 р. “Кривоніс” після затяжного бою непритомний потрапив до більшовицького полону. Слідство, допити, катування, обіцянки емгебістів не зламали мужнього повстанця. 13 березня 1949 р. обласний суд у Станіславі засудив Мирослава Симчича до 25 років концтаборів та 5 років позбавлення прав. Після довгих етапів і перебування у пересильних в’язницях потрапив на Колиму. Незабаром і в’язні, і адміністрація таборів побачили, що скорити гірського орла неможливо, навіть закривши його в залізній клітці. За непокору табірній владі Мирослава Симчича часто карали, нацьковували на нього карних злочинців, проте зламати не зуміли. “Незручного” в’язня кожен табірний начальник після невдалої спроби покорити намагався якомога швидше позбутися. Тому “кочував” таборами.
Звільнили його 7 грудня 1963 р. Після поневірянь на відносній волі осів у місті юнацької мрії Запоріжжі. Пов’язав свою долю з Раїсою Мороз. 27 жовтня 1965 р. у них народився син Ігор. Сімейним щастям насолоджувався недовго.
28 січня 1968 р. Мирослава Симчича заарештували працівники Івано-Франківського КГБ. Слідство з допитами, вигаданими звинуваченнями і фальшивими свідками забрало понад два роки життя, назавжди підірвало здоров’я. Не зумівши нічого довести, кагебісти звернулися до Президії Верховної Ради СРСР з просьбою, щоби Мирославові Симчичу повернути старий термін, який свого часу Президія скоротила. Без жодного суду за рішенням Верховної Ради СРСР Мирослава Симчича у березні 1970 р. повторно запроторили до концтаборів.
Етапи до мордовських таборів пройшли в сутичках із карними злочинцями, яких інструктували начальники в погонах. Після семи років перебування у штрафному таборі для політв’язнів Мирослава Симчича перевели до табору для карних злочинців. Але й у середовищі закоренілих злочинців цінилися мужність, сила волі, почуття справедливості, тому табірне керівництво не зуміло таким чином зламати українського повстанця.
30 квітня 1985 р. Мирослав Симчич після майже 33-річного терміну перебування в комуністичних тюрмах і концтаборах опинився на волі. Вдома у Запоріжжі чекали дружина Раїса, сини Ігор і Мирослав.
Із настанням української незалежності Мирослав Симчич розпочав у Запоріжжі просвітницьку і громадську діяльність, очолив Братство ОУН—УПА. Навесні 1996 р.
разом з дружиною Раїсою перебрався до Коломиї, де невдовзі йому доручили провід в станиці Братства ОУН—УПА.
Активна життєва позиція, дана на вірність Україні клятва, гаряче серце патріота і дух борця спонукають Мирослава Симчича до невтомної безперервної праці на громадському і просвітянському поприщах во ім’я розбудови України. Почесний громадянин міста Коломиї Мирослав Симчич користується заслуженою шаною усіх свідомих українців як справжній Герой України, бо живе, як і в молоді роки, для України.
Рішеннням Косівського районного суду від 15 листопада 2017 р. Мирослава Симчича реабілітовано.
Шановний пане Президенте! Мирослав Симчич належить до тієї славної когорти українців, які й сьогодні заявляють: “Не хочемо ні слави, ні заплати. Заплатою нам радість боротьби!” Усім своїм життям-боротьбою Симчич довів, що гідний носити високе звання Героя України. 88 років тому найактивніша верства української нації словами полковника Євгена Коновальця проголосила: “У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії…”. Мусимо сьогодні чітко визначитись і ми. Відмова від злочинного комуністичного минулого й пошанування людей, які посвятили торжеству української національної ідеї — побудові Української Самостійної Соборної Держави — своє життя, мала б стати одним з основ­них мірил при визначенні патріотизму кожного українця.
Шановний пане Президенте! Мирослав Симчич давно й заслужено є Героєм України. Вручивши йому до 95-річного ювілею орден і посвідчення, Ви задовольните бажання тисяч українців, які захищають східні рубежі держави від московського окупанта, а також продемонструєте всьому світові свою державну мудрість і самостійну політику великої держави Україна.
З повагою і надією на торжество справедливості

Михайло АНДРУСЯК,
лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка,
Коломия

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment