«Червоний голод» Енн Епплбом: роздуми Пулітцерівського лауреата

Василь МАРОЧКО,
доктор історичних наук
Влітку 2017 р. побачила світ чергова книга відомої дослідниці історії становлення радянських концентраційних таборів системи Гулагу — Енн Епплбом (“Red Famine. Stalin’s War on Ukraine” — “Червоний голод. Сталінська війна проти України”). За книгу “Історія Гулагу” американо-британська журналістка отримала 2004 р. престижну Пулітцерівську премію, лауреатами якої були різні люди. 1932 року її отримав кореспондент “Нью-Йорк Таймс” у Москві Уолтер Дюранті, який цинічно й нахабно заперечував факт голоду в Україні, видав сталінському режиму британського журналіста Гарета Джоунза. Спроба української інтелектуальної громади позбавити його найвищої журналістської нагороди не мала успіху. Оргкомітет з присудження Пулітцерівської премії не видає своїх лауреатів…
Якщо “Історія Гулагу” Еппл­бом, яка українською мовою з’явилася 2006 р., була відома вузькому колу дослідників, то її “Червоний голод” викликав гнів у представників червоно-лівих сил, неоднозначність рефлексій серед жовто-блакитного табору, роздратованість в окремих “ліберальних” істориків. В Інтернеті, друкованих ЗМІ на книгу відгукнулися відомі учені і громадські діячі — Арнольд Лозинський, Станіслав Кульчицький, Шейла Фіцпатрік та інші. Коло прихильників та опонентів зростатиме, особливо після перекладу українською мовою. Зазначу дивну закономірність функціонування інтелектуального простору: варто західному досліднику опублікувати щось про Голодомор, як одразу здіймається дискусійний гамір. Так було з книгою Р. Конквеста “Жнива скорботи” у 1986 р., проти якого виступили історики і політики різних ідеологічних кольорів. А про книгу італійського історика Етторе Чіннела “Українська Голгота. У пошуках правди” (2015) ніхто в Україні і не згадав, особливо на високому державному рівні. Її автор глибоко переконаний, що голодомор — “…цілеспрямована операція сталінського режиму з метою соціального і національного геноциду українців”. Уже згаданий Р. Конквест майже 20 років визрівав на шляху від використання поняття “терор голодом” до визнання його геноцидом, про що заявив мені у квітні 2006 р. в Інституті Гувера Стенфордського університету (США).
Намагання системно і правдиво показати причини та наслідки Голодомору в Україні — рідкісна антропологічна й інтелектуальна якість західних журналістів, істориків, політологів. Представники посттоталітарних суспільств уособ­люють їх із толерантністю і перевагами демократії, професійною здатністю і досвідом зваженого висвітлення суперечливих подій і явищ в історії ХХ століття. Список інтелектуалів-праведників, на мою думку, чималий: Т. Іннітцер, Е. Амменде, Г. Джоунз, М. Маггерідж, Р. Конквест, Д. Мейс, А. Бе­зансон, Н. Наймарк, Р. Сербин,
Л. Луцюк, Д. Злепко, Е. Чіннела, Р. Кушнєрж. Вони “праведники”, тому що правдиво і сміливо писали про Голодомор в Україні. До них, певно, можна долучити і праці Е. Епплбом, яка добровільно і сміливо записалася до цієї когорти. Принаймні Президент України П. О. Порошенко вважає, що пані Епплбом посідає гідне місце поряд із легендами — Р. Конквестом, Д. Мейсом. Він особисто зустрівся з нею, привітав із виходом книги, а на меморіальній акції “Запали свічку” біля Національного музею “Меморіал жертв Голодомору” 25 листопада 2017 р. кілька разів згадував її прізвище.
Презентація книги “Червоний голод”, яка відбулася 20 квітня 2017 р., виявилась камерною. Можливо, охочих налякала ціна благодійного внеску — 2500 грн, що правив за перепустку. Однак у мене була її книга, яку майже місяць вивчав, особливо ті розділи й висновки авторки, які стосувалися Голодомору. Вони, власне, і спонукали мене поділитися враженнями від ознайомлення з монографією, адже консультантами, радниками, кураторами авторки “Червоного голоду” були відомі українські та західні історики —
С. Кульчицький, В. Гриневич,
Г. Єфіменко, Т. Боряк, О. Воловина, А. Граціозі, Л. Луцюк, Ф. Сисин. Тому книга є майстерним аналітичним поєднанням індивідуального досвіду та колективного сприяння. Високий інтелектуальний рівень авторки, адже вона закінчила Єльський університет (США), Лондонську школу економіки та Оксфордський університет, майстерне володіння журналістським пером (досвід роботи у британських часописах (“The Spectator” “The Economist”; американському — “The Washington Post”) — дозволили їй ретельно висвітлити передумови, причини, обставини і частково наслідки Голодомору. Книга має ґрунтовну вступну частину, 15 розділів, епілог, посилання та бібліографію. Її академічне оформлення не викликає жодного сумніву. Події і явища хронологічно і послідовно викладені, а лаконічні й публіцистичні назви розділів лише додають стилістичної гармонії та композиційної сталості твору. Відчуваються науковий вишкіл, а разом і відносна концептуальна залежність щодо узагальнених оцінок подій і явищ 1932—1933 рр. в Україні.
Дослідниця послідовна у використанні терміна Голодомор. У монографії “Історія Гулагу” вона писала, що колективізація сільського господарства і політика розкуркулення “…призвели у 1932—1934 роках до жахливих спустошливих голодоморів в Україні та південній Росії — голодоморів, у яких загинуло від шести до семи мільйонів людей”. Історичне й етимологічне походження поняття “Голодомор” Епплбом не ревізує, хоча одночасно вживає слова “голод”, “голод в Україні”, інколи суперечливе визначення “український голод”. Похвально, що вона уникла застосування термінів “український голодомор” та “український геноцид”, які чомусь проникли в історіографічний дискурс, ніби українці були творцями Голодомору — геноциду. В українських нормативно-правових актах, працях фахівців чітко зафіксовано правильне використання цих інституційних визначень: Голодомор в Україні, геноцид українців, геноцид українського народу. Слово “український” у випадку “український геноцид” не є прикметником, навіть обставиною місця (територія злочину). Зазначені слова у подібній лінгвістичній конструкції ототожнюють суб’єкт та об’єкт дії, тому мають бути розведені. Українці є жертвою Голодомору (об’єкт застосування ознак геноциду), а не суб’єкт дії.
Однак, як досліднику Голодомору з 30-річним досвідом та автору “Енциклопедії Голодомору”, яку щойно завершив, окремі сентенції шановної пані Епплбом видаються суперечливими і надто категоричними. Вона, очевидно, під впливом консультантів, виокремлює “голод 1932 р.” і весну-літо 1933 р., які, безумовно, вирізнялися інтенсивністю смертності, але хронологічні рамки 1932—1933 рр. — це насамперед історичний період Голодомору, а не фізіологічно-антропологічних особливостей голодування, меморіальний символ і межа застосування правової класифікації, передбаченої Законом України від 28 листопада 2006 р. Можливо, для західного дослідника та журналіста подібні застереження — нічого не варті, але вони є історіографічним фактом, яким не слід нехтувати.
Найсумніше те, що пані Еппл­бом надто довірилась її радникам особливо в частині тлумачення статистично-демографічних даних кількості жертв Голодомору. У книзі “Червоний голод” згадується стаття українського статистика С. Соснового у харківській газеті “Нова Україна” за листопад 1942 р. про цифру померлих від голоду у 1932 р. — 1,5 млн та 3,3 млн у 1933 р. Відчувається “демографічний вплив” групи сучасних демографів, які статично “завмерли” на межі “демографічних втрат” від “голоду 1932—1933 рр.” — 3,9 млн осіб. Стаття С. Соснового — лише маленька частина його аналітичної праці, яку він підготував для Головної робочої групи “Україна” Оперативного штабу Розенберга з вивчення “Східного простору”. Вона зберігається у відповідному архівному фонді Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВО України). Її автор вважав, що жертвами голоду 1932—1933 рр. стали 7,5 млн осіб (безпосередньо від голоду 4,5—5 млн, від хронічних хвороб, епідемії 2,5 млн). Він кілька разів звертається до цієї цифри. Його німецькомовну аналітичну роботу відправили до Берліна 1944 року.
Авторка “Червоного голоду” не знала про цей унікальний документ, як і шановні демографи, хоча він “висить” на сайті ЦДАВОУ. Цитуючи статтю С. Соснового з “Нової України”, Епплбом згадала про констатацію ним факту організованого голоду. Справді він використовує це визначення, яке засвідчує походження Голодомору, тобто свідомого винищення людей штучним голодом, а не внаслідок стихійного лиха. Не заперечуючи організованого голоду, Епплбом зазначає, що саме цей термін будуть використовувати доказом геноциду — “…навмисним планом знищення українців як нації”. Безперечно, будуть, позаяк організований Голодомор — аргумент вагомий. Її сумнів стосовно “геноциду” викликало те, що у 1942 р. цього терміна ще не було. Але С. Сосновий лише констатував факт організованого голоду, адже був його очевидцем, працював в органах статистики УСРР 1930-х рр.
Розвиваючи цю складну для журналіста тему, пані Епплбом вдалася до самостійного тлумачення концепції геноциду, яку обґрунтував правник Рафаель Лемкін наприкінці 1940-х рр. Вона виокремила юридичну, моральну складові, згадала про різні інтерпретації терміна і явища “геноциду”. Р. Лемкін мав дещо ширше його тлумачення, залучав до системних ознак і русифікацію українського суспільства, а не “советизацію”, як помилково обмовилась пані Епплбом у книзі. Її висновок про активну і пасивну співпрацю (колаборацію) українців із радянським режимом у трагічні роки є надто категоричним, особливо в контексті відсутності наміру Сталіна вбити “всіх українців”, а відтак і правової доцільності застосування категорії міжнародного права “геноцид” стосовно Голодомору.
Порівняльний аналіз історичних подій і явищ, які вирізняються особливим трагізмом, має бути науково виваженим, вербально коректним і послідовним. На переконання Епплбом, Конвенція ООН 9 грудня 1948 р. про запобігання геноциду та покарання за нього була спрямована на фізичну ліквідацію етнічної групи — “…подібної до Голокосту”. Очевидно, її авторське бачення і ментальне сприйняття цього документа співпали, тому вийшло суб’єктивне тлумачення загальної норми міжнародного права. Конвенція не має і не могла мати конкретизації застосування її положень стосовно оцінки Голодомору чи Голокосту. Вона є загальною нормою міжнародного права, положення якої дозволяють встановити наявність ознак геноциду у тих чи тих випадках. Довільне тлумачення Конвенції, а також нігілістичне ставлення до її норм, яке інколи трапляється у працях її сучасних інтерпретаторів, безпідставне. Вона існує як норма міжнародного права, опублікована і багатьма країнами ратифікована, серед яких і Україна. Зазначу, що у Кримінальному кодексі України є конкретна норма “Геноцид” (Стаття 442).
Чорним і темним відлунням від “Червоного голоду” повіяло на сторінці 357, коли авторка пише, що Голодомор не відповідає критерію Конвенції 1948 р. про геноцид. “Український голод не був спробою ліквідувати кожного живого українця, — наголосила Епплбом, — бо це було зупинено влітку 1933 року, задовго до того, як він міг спустошити всю націю”. Інколи з димарів крематорію нацистських таборів не здіймався густий і їдкий дим, але це не означає, що у них не спалювали євреїв, циган, інших в’язнів. Дуже прикро, що пані Епплбом фактично заперечує факт Голодомору-геноциду, навіть у такий довільний і непрофесійний спосіб, але і намагається переглянути висновок Р. Лемкіна про те, що голод 1932—1933 рр. в Україні є класичним прикладом радянського геноциду. Безумовно, що складність класифікації Голодомору як геноциду в контексті міжнародного права існує, але Україна рухається цим тернистим шляхом. Погоджуюсь з нею, що першим з Президентів України, який започаткував рух за визнання факту Голодомору-геноциду був В. А. Ющенко. Важливо не звернути на узбіччя, а спроби були. Варто згадати заперечення В. Ф. Януковичем Голодомору-геноциду під час його промови у Страсбурзі 27 квітня 2010 р. Росія і проросійські сили в Україні, як слушно наголошує Епплбом у книзі, підтримали його заяву. Вони і зараз заперечують факт геноциду українського народу.
Енн Епплбом завершує книгу оптимістичним висновком про те, що українці зупинили російську агресію на сході, добре знають про події ХХ століття, тому вистоять як суверенна нація і матимуть майбутнє. Книга, попри особисті переконання авторки, є подією в інтелектуальному середовищі та історіографічному дискурсі Голодомору в Україні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment