Ганна Чубач — автор близько 60 книжок для дорослих і дітей, понад 300 ліричних пісень. Її вірші вже понад 15 років використовують як навчальний матеріал у шкільних підручниках. Вона — лауреат всеукраїнських літературних премій та міжнародної премії “Дружба”. Вірші поетеси перекладено російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською, монгольською та іншими мовами. Замість передмови до віршів — коротке інтерв’ю з поетесою.
Кор.: Пані Ганно, почнімо з Ваших літературних нагород. Цього року Ви отримали Державну премію імені Лесі Українки, прийміть мої щирі вітання.
Ганна ЧУБАЧ: Дякую. У мене цікава історія з преміями. 1994 року я номінувалась на Шевченківську премію з дитячою книжкою “Алфавітні усмішки”. То була перша музична абетка (музика Олександра Білаша). Книжка витримала всі три тури голосувань. Я, звичайно, тішилась. Але щось підказувало — не радіти наперед. І коли Олесь Гончар привітав нас із Оксаною (моя донька Оксана Чубачівна ілюструвала книжку), я сказала: “Дякую! Але без вручення — це ще не премія”. Олесь Терентійович запевняв, що не може бути такого, щоб хтось заперечив рішення журі. Однак чи через нестачу коштів, чи через сваволю начальства номінацію “Дитяча література” в останню мить скасували. Про це багато говорили в пресі. Мене втішали, заспокоювали – мовляв, ти ж лірик, а не дитяча поетеса.
Відтоді я виходила на суд журі книжками лірики “Дзвінка ріка”, “Хустка тернова”, “Серед зневір і сподівань”, “Радість висоти”. Але то одного голосу не доставало, то відсіювалась у попередніх турах…
— А премія імені Лесі Українки?
— Тут теж я “пролітала”, як фанера над Парижем. Але, дякуючи Богу, публікації на підтримку у Вашій газеті та голосуванню журі, отримала її за книжку поезій для молодших класів “Українчики ідуть” (видавництво “Богдан” — серія “Українські письменники — дітям”) та за книжку “Малюємо, читаємо, пишемо” (видавництво “Букрек”).
— Але ж із премією “Київ” імені Євгена Плужника Ви теж “пролітали” кілька разів — і все-таки отримали її.
— О! Я дуже горджуся цією премією, бо поділяю і часто цитую Плужникове: “Дурень той, хто ще досі поет”. У мене свого часу вийшли дві книжки про Київ: “Етюди рідного міста” та “Київ ліричний”. На жаль, їх не зауважили. Аж 2015 року помітили мою збірку “Радість висоти”, яка принесла мені радість і біду…
— Невже книжка з такою назвою може принести біду?
— Після сімдесяти навіть надмірна радість може викликати стрес. Якщо по суті, то я сама винна: дуже багато працювала. Кілька проектних книжечок для малят, виступи на радіо й телебаченні, концерти, на яких звучали мої пісні, та записування нових пісень у студіях. А ще — тяжко хворів мій чоловік Георгій Володимирович, потребували допомоги діти… Одне слово: не розрахувала сили і 1 січня 2013 року впала з ішемічним інсультом. Родина, добрі люди й досвідчені лікарі з військового шпиталю врятували, а любов до життя дала сили вижити. Під час реабілітаційного періоду у видавництві “Книжкова хата” вийшло кілька книжечок для малят, у видавництві “Сім кольорів” у серії “Київський підручник” — три навчальні книжечки. Це додало бажання творити далі.
— Та Ви й нині надмірно працюєте, пані Ганно!
— Мені хочеться всю себе доспівати:
“Хоч над обривом виснуть крила,
А я надіюсь: Бог спасе,
Бо я життя не розлюбила
І не зробила ще усе”.
— Ваші дитячі пісні побили всі рекорди. Одна “Черепаха Аха” має до трьох мільйонів скачувань у мережах, її охоче співають діти. Пісню “Не забудь!” виконують 1 вересня на святковій лінійці. А хто створює музику?
— Я в цих піснях і поет, і композитор. Створила їх колись для своїх дітей. А нині їх люблять у різних куточках України. Це велике щастя — чути, як дитячими голосами звучать мелодії твого серця. Мабуть, всю дитячу літературу треба творити так, як для своїх дітей.
— І ліричні пісні Ваші теж популярні…
— Пісні “Хустка тернова”, “Поле, поле…” співають у селах і називають народними. Я не проти — нехай народні, я ж то знаю, що вони мої. Теперішні пісні гарно аранжують, голосно співають, гонорово рекламують — але маю сумнів, що колись назвуть їх народними.
— Яких книжок чекати з друку?
— Скажу про головне: у наш час важко розраховувати на державну підтримку, але я підготувала збірки: “Совість” (видавництво “Пульсари”) , “Реліктові дерева” (видавництво “Букрек”) та видання для дітей: “Золоте курчатко” (видавництво “Країна мрій”), “Веселий дощ і я” (“Букрек”), кілька книжечок для малят (“Книжкова хата”). Бо знаю: тільки не написана книжка не зможе вийти…
— Нині вірші пишуться?
— Так. Мрію видати їх наступного року. Назву збірки не скажу, бо можуть вкрасти.
— Це ж не гроші…
— Це більше. У мене крали не лише назви, а й вірші друкували у своїх книжках.
— Поганого не крадуть.
— Цим і втішаю себе. Згадую рядки Андрія М’ястківського:
“Хотіло моє щастя бути вкраденим,
Але його за гроші продали”.
Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” поезії Ганни Чубач із нової книжки “Реліктові дерева”.
Реліктові дерева
Реліктові дерева, де ви!?
Рубали на будівлі,
На щогли тонкостанні.
Рубали — не питали:
“А може, ви останні?”
У здогадах лукавих
Тривожуся думками:
Хіба не так це сталось
З реліктовими нами?
І війнами вбивали,
І голодом морили.
Жінки не тих кохали
І не від тих родили.
Сильніші — умирали.
А виживали — кволі.
Реліктових — так мало.
А виродків — доволі.
О бідний мій народе,
Важка твоя дорога:
Реліктові дерева
Рубали дуже довго!
Білі лебеді летіли
(Балада)
Білі лебеді летіли —
Чорне пір’я розгубили.
І спиталося село:
“Де вам чорно так було?”
Відказали білі птиці:
“На Майдані у столиці!”
Чорні вoрони летіли —
Сиве пір’я розгубили.
І спиталося село:
“Де вам сиво так було?”
І сказали сиві птиці:
“На Майдані дим куриться!”
Стрепенулося село —
Стало птахом на крило:
Полетіла кожна хата
Дим смолистий розганяти.
Бо від ранку аж до ночі —
Дим повсюди лізе в очі.
Дим на горах і в долинах,
Дим у небі на хмаринах.
І в усі усюди димні
Плачуть душі безневинні.
Білі лебеді летіли…
Ніч лукава
Не спалося, а ніч, як море.
Тарас Шевченко
Якби як море,
То б пливла
Думками тихими
Під зорі…
А то, мов камінь,
Ніч лягла
На ніжну душу
Людським горем.
В зіницях —
Звузились світи.
Сльоза в очу —
Тремтить солона:
Який екран не засвіти,
На всіх —
Хоронять.
І так невтішено болить
Ця ніч тривожна і лукава.
І так оглушено звучить:
“Героям слава!”, “Вічна слава!”
Я піду і впаду…
Я піду і впаду
У шовкову траву
І заплачу, заплачу,
Заплачу…
І шовкова трава,
І журба світова
Мої сльози мені
Не пробачить.
Буде вітер шуміть,
Буде небо — гриміть,
Будуть хлюпати ріки
Водою:
“Годі в трави ридать,
Треба край рятувать —
Стогне рідна земля
Під ордою!”
Підведусь із колін
І, вдихнувши полин,
У світи заволаю
Собою:
“Не умію стрілять —
Буду вбивць проклинать.
А прокльони мої —
Як набої!”
Двоголові лихварі
Дві хижацькі голови
В один герб з’єдналися.
І немов обі живі
Й тільки що кусалися.
Зиркають тепер вони
Хижо в різні сторони —
Так, неначе не орли,
А могильні ворони.
Очі хижі. Пазурі —
Будь-кого подряпають.
Двоголові лихварі
Цілий світ залякують.
Світ не може зрозуміть,
Що воно за птиця:
Не співає, не летить
І небес — боїться.
Не Русь!
Серед імперських подвигів-понять
І це поняття — як душа злодійська:
Колись “Полтаву” Пушкін написав,
Для шовіністів ця земля — російська.
До волі шлях і довгий, і важкий
Крізь грізні битви і віки буремні.
І дотепер полтавські галушки
Комусь лише нагадують пельмені.
І мудрий Гоголь ще “хохол” комусь,
Що душу віддавав російській мові.
Прости, Росіє, ти таки не Русь,
А тільки назва вкрадена чудова!
Совість
Совість — моя релігія.
Совість — моє свято.
Сама того не відає,
Як її багато.
Є при вірі, й при правді,
І при душі відкритій.
Ніхто тільки не підкаже,
Як мені з нею жити.
Передчуття
Така зима в моєму краї —
Померзли яблуні в саду.
Тривога груди розриває,
Передчуваючи біду.
Жива вода візьметься льодом,
В снігах потонуть береги.
Тоді від заходу до сходу
Втече дорога з-під ноги.
І як молитися іконі
В безлюдній церкві — на стіні,
Якщо зима (уже в законі)
Приватизує наші дні?..
До ровесників
Ровесники, народжені давно,
Хоча б тепер
Признаймося відверто:
Нам долею нікому не дано
Щасливо жити
І спокійно вмерти.
Бо як звільнити серце від жури,
Коли твій вік міняє прапори,
А ти зневірено й пропащо
Вже не надієшся на краще?..
І я стояла на Майдані
І я стояла на Майдані —
Хотіла кращого життя.
І світлі мрії на світанні
Будили щирі почуття.
Не відректись і не забути:
Єднання, музика і сніг…
Важка думками, легко взута —
Я так надіялась на всіх.
Народ ішов на запах волі,
Нових обожнював героїв.
Але ходу звели по колу
Взамін надійної прямої.
І чесну відповідь по суті
Ніхто не каже — кожен знає:
Усіх, хто був погано взутий,
Тепер “нахабники” взувають.
Але забути вже не вдасться
Того, що душі наші гріє:
Єднає нас не стільки щастя,
Як марно втрачена надія.
Казали люди…
Колись ой недаремно
Казали добрі люди:
“Відріжеш палець хоч який —
Усе боліти буде”.
Ой, різали — одрізали!
Загоїться коли ж?
Мій Кримчику-мізинчику,
Болиш мені, болиш…
Хто знає: чи загоїться,
Чи буде вік боліть?
Таж різаний-відрізаний
Нелегко доточить.
У військовому шпиталі
Медсестрі Ірі Василенко
Мені сьогодні у шпиталі
Каштани смутку нашептали:
“В Дніпрі вода уже холодна.
До власних бід – біда народна…”
А ще: сьогодні у шпиталі
Мене медсестри привітали —
Відкрили пляшечку “Боржому”
І мовили: “Ідіть додому!”
А по дорозі, Боже милий,
Я стільки молоді зустріла:
В усіх пов’язки і бинти…
Занило серце — важко йти…
Всиновлені небом
Пам’яті Небесної Сотні
Всиновленим небом
Нічого не треба:
Їм сонце — хлібина,
А хмара — вода.
Хіба що дізнатись,
Що вже в Україні
Навіки пощезла
Московська орда.
Всиновленим небом
Нічого не треба.
І ти не жалійся
На долю гірку:
Щоб цвинтарні свічі
Не плакали в вічність,
А ясно світили
У пам’ять людську.
У холодному морі життя
Я вже пройшла свою дорогу
Крізь біль, і втрати, й застороги,
Й жорстокі зради без жалю.
Тепер надіятись на кого,
Якщо давно уже нікого
Так, як раніше, не люблю?
Я умудрилась в плині літ
Так затуманити свій світ,
Як пізня осінь у негоду.
І, не спитавши в річки броду,
Ввійшла в життя холодну воду,
Й сказала іншим: “Так ідіть!”
Ідуть… Не можна зупинити…
Хтось навіть хвалить: “Вміє жити!”
Якби ж то так воно було!
А то: кружляє сніг холодний,
Який спинити вже не годна
Ані рукою, ні крилом…
Світ — великий
І нового нам не зупинити,
І старе вже вік свій віджило.
Та куди? Куди мені подіти
На вітрах пошарпане крило?
Може, добрим людям показати?
Пожалітись — стануть лікувать.
Чи змиритись: “Не усім літати!
Ним і сіни можна підмітать”.
А воно, на горе, ще й тендітне,
Вдень ще якось, а вночі — болить.
Ну, куди? Куди його подіти?
Як із ним життя своє дожить?
У новому — пустота і вітер,
А старе — не варто повертать.
Світ — великий. Болю не помітить,
Не збагне, як хочеться літать.
Почута
Шепотіла у палаті:
“Я не хочу помирати…”
Добрі ангели почули —
Душу з неба повернули.
От живу тепер, співаю,
Добрих ангелів питаю:
“За що мені така милість —
Я ж шептала, не молилась?”
Чую голос із блакиті:
“Щира просьба — теж молитва”.
Дощі
Ідуть дощі на наші душі,
На наші голови ідуть…
Такі холодні та бездушні,
Такі важкі, неначе ртуть.
Їх неможливо припинити,
Від них не можна утекти —
Вони і завтра будуть лити
І по душі моїй текти.
Стежки — усі уже розмиті,
Вода — вихлюпується з рік.
А нам потрібно якось жити
Не день, не два, а цілий вік.
Куди ви, жінко, спішите?
Т. Мельник
Куди ви, жінко, спішите?
В обох руках важкі валізи.
Після дощу повітря свіже
І сонце в небі — золоте.
Куди ви, жінко, спішите?
Звільніть хоч трохи свої руки.
Погляньте — голуб йде по бруку
І квітка в скверику — цвіте.
Куди ви, жінко, спішите?
Кого ви хочете догнати?
Та вам би мріяти, кохати
І Богу дякувать за те.
Куди ви, жінко, спішите?
Таж зупиніться на хвилинку!
Життя — така мала зупинка.
І ту снігами замете…
А ви завжди так спішите!
Родинна балада
Вийшли бабця мої з хати,
Постояли і пішли…
Мама вийшли їх шукати,
Але сліду — не знайшли.
Вийшла мати моя з хати,
Постояла і пішла…
Вслід я кинулась — шукати,
Але сліду не знайшла.
Доня журиться, сумує,
В хату квіти принесла…
День і ніч мене пантрує,
Щоб я з хати не пішла.
Небезпечно і ганебно
Небезпечно жити мріями
І ганебно жити в борг.
І тому ми жито сіємо,
Урожай везем на торг.
Торгувати не уміємо,
Кажем: “Жито — не горох!”
Небезпечно довго мріємо
І укотре лізем в борг.
Поети
О, ми буваємо зухвалі
Рядком відвертим і слізьми!
Тому не хочем, щоб всі знали,
Що відчуваєм тільки ми.
І живемо не так, як інші,
І біжимо, де варто йти,
І романтичні пишем вірші
Серед людської суєти.
Самі себе за все караєм,
Троянди сієм на воді.
Коли й хоронять — не вмираєм,
Коли й старієм — молоді.
Даремно голови зривати,
Вести в кайданах до тюрми —
Ми будем завжди виживати
Лиш тим, що знаєм тільки ми.
Останнє прохання
Помирать не хочу
Не тому, що рано,
А тому, що вишня
В білу сукню вбрана.
На стіні годинник
Дням хвилини лічить.
Знаю, добре знаю:
Це життя — не вічне.
Але, Боже милий,
Світ такий прекрасний,
Що обриви долі
І в сто літ — невчасні.
Нахилилась низько —
Почала тужити.
І благаю в Бога
Дати долюбити:
Усмішку дитячу,
І вуста медові,
І слова пісенні
В материнській мові.
Ну, і ще, мій Боже,
Я благаю вперто:
Не легкої долі.
А легкої смерті.
Так рано прокидаються вокзали
О. Бакуменку
Так рано прокидаються вокзали
І всі дороги кличуть кожну мить…
Колись мені досвідчені казали,
Що за далеким серце не болить.
Той чоловік, якого я не знала,
Той чоловік, якого не любила,
Минув усі дороги і вокзали,
Втопив у морі весла і вітрила,
Та щоб мені жилося неспокійно,
Приніс в дарунок лебедині крила.
А я до зір ніколи не літала
(Хоч як любила піднебесну даль!)
Ті білі крила ворону віддала,
Щоб він не каркав на мою печаль.
І він не кряче, тільки роки лічить
І гасить зорі чорними крильми.
А за тобою, добрий чоловіче,
Неспокій мій — гарячими слізьми.
Акрополь мій, Акрополь…
Акрополь мій, Акрополь —
Колони золоті.
Як муха у окропі,
Крутилась я в житті.
І віршами молилась,
І вірою клялась —
Аж доки не втомилась
Надіятись на час.
Тепер: сльозою крoплю
Свої осінні дні.
Акрополь мій, Акрополь —
Руйновища одні.
Але душі не вдасться
Забути щось в житті —
І сняться, сняться, сняться
Колони золоті…
До весни!
По важкому життю
Як босоніж по кризі.
Я іду, я іду…
Всі дороги — донизу.
Просить вітер: “Спинись!”
Плаче пташка: “Не треба!
Ти зі мною колись
Піднімалась у небо!”
Ой пташино моя,
Не журися так мною:
Я у зиму іду,
Щоб зустрітись з весною.
Світ не має вини,
Що не встигла нагрітись.
До весни! До весни!
Бо куди мені дітись?..
