Маргарита ДОВГАНЬ
Фото Стефанії ДОВГАНЬ
Пораділа я, як і всі, успіхам наших АТОвців на спортивних змаганнях у Торонто. Але в бочці меду як завжди ложка дьогтю. Не одразу по тому змогла озватися до Сергійка Ільницького. Це один із наших перших героїв. У 19 років, 2014-го, добровольцем пішов захищати Україну, коли ще ні надійної зброї, ні харчів, фактично й армії не було. Він безстрашно став на оборону Батьківщини. І був тоді дуже потрібний цей сильний і мужній юнак…
Сталося тяжке поранення. Лишився Сергій без ноги, яку вирвало разом зі стегном. Та сильний духом хлопець із Миколаївщини достойно пережив складнощі перших місяців після поранення. Тепер він успішно вчиться на юридичному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Освоїв складний (для його випадку) протез. Активно займається плаванням. На поважних змаганнях в Україні завоював срібло. Продовжує і далі покращувати свої показники. Не було сумніву — поїде на змагання до Канади. Та не сталося.
Зателефонувала Сергію 9 жовтня. Голос людини сильної звучав спокійно. Ніяких емоцій. А я переживала. Допитувалася. Тоді припустив: взяли хоча й інвалідів, але з ногами. З тих чотирьох, яких узяли, трьох він перемагав. Може, вирішили, що в напружених умовах міжнародних змагань надійніше мати двоногих, бо хочеться більше медалей. На тому цю тему закрили.
Нині він інтенсивно готується до зимової сесії. Приїде до Києва — зустрінемося. А після сесії поїде на чемпіонат України серед параолімпійців у місті Кам’янське (біля м. Дніпра). Вірю — скоро матимемо порядного, принципового юриста і ще тішитимемось спортивними перемогами славного сина України Сергія Ільницького. А чиновникам від спорту говорю: медаль — це важливо, але гуманізм, мораль — важливіше.
Шукач абсолютної істини
Олег Мошаровський у мирний час був тренером-педагогом. Він — знавець східного єдиноборства кіокушинкай. У перекладі — спілка шукачів абсолютної істини.
А істину про сержанта спецбатальйону Мошаровського я почула, коли Олег на кілька хвилин вийшов з палати, від його сусіда поважного воїна — ветерана пана Олександра.
— Олег дуже скромний. Не скаже. А я розповім про його військовий подвиг. Навесні до промзони під Авдіївкою запустив ворог страшні міни — просто до складу з боєприпасами. Почалась пожежа. Вибухи. Вибухова хвиля контузила Олега. І ледве живий, долаючи біль, знемогу, він почав гасити пожежу і разом зі своїми солдатами повиносив зі складу ящики з боєприпасами, врятувавши життя багатьом побратимам.
А тоді вже впав. Його, непритомного, хлопці винесли до безпечного місця.
Днями Олег переніс другу операцію на хребті. Рука ще не надто рухається. Але він випромінює віру в життя.
Водій Чорноусько
Старший солдат окремої автомобільно-евакуаційної роти А-3085 Роман Чорноусько з Переяслава-Хмельницького — водій-ас. Може, тому, що з родини тракториста. А тато знає, що таке мотор і рух. Знає і син. І знає, як у фронтових умовах вести машину так, аби зберегти життя побратимів.
…З 25 вересня Роман у шпиталі. Постійна надмірна напруга на ногу, удари, які в гарячій атмосфері не завжди помічаєш і, врешті, — від болю знепритомнів. Уже була перша операція. Сподівається, що після лікування знов поїде на фронт. “А як війна закінчиться — тоді додому! Виховуватиму двох своїх маленьких донечок — шести і трьох рочків. Дуже сумую за ними!”
Старший сержант
Галина Верхолончук
— Дві вищі освіти. Педагог і юрист. Працювала у рідній Попасній на Луганщині старшим слідчим у міліції. Коли почалася АТО, вирішила захищати Батьківщину…
Друга палата травматології. Старший сержант, санінструктор Галина Верхолончук тримається стійко. Її кілька хвилин тому привезли з операційної, де вже вкотре прооперувала ногу хірург Ніна Джамалівна Лазарук. Галина ще не зовсім відійшла від наркозу, а вже долучилася до веселої бесіди із сусідкою по палаті та її гостями.
Журналістам охоче розповідає, як через два місяці навчання на полігоні “Десна” стала санітаром-інструктором першої роти першого батальйону у 53 бригаді. Говорить, що для війська на передовій конче потрібна медична аеромобільна техніка. Скільки життів додатково можна було б рятувати!
Запам’яталися Галині жорстокі бої під Зайцевим, де порятувала своїх перших п’ятьох важкопоранених хлопців і серед них — Колю Мельника.
— А тепер стоїмо на Світлодарській дузі. Переходили з одного поста на другий. Ворог почав стрілянину, отримала поранення у ліву ногу…
Коло сержанта-медика Галини Верхолончук постійно є національний прапорець. А ще з гордістю сказала, що за кожної можливості там, на передовій, вони вмикають Гімн України.
Завтра у Галі восьма операція. Надію і волю до оздоровлення підтримує чоловік, сержант першого взводу І роти першого механізованого батальйону 53 бригади Руслан Брульков.
Життя людські — дорожчі!
Усе та сама гнійна, найскладніша хірургія. Чекаю на свого героя, який на перев’язці. Йде коридором спортивної статури хірург, з яким давно знайомі. Тепло вітається. Майнула думка — він же тут майже денно і нощно, за ці роки стількох хлопців до життя повернув, а я… тільки вітаюся. Зайшов до свого кабінету. Хвилька минула, і я зайшла до нього поговорити. Вручаю йому останнє число “Слова Просвіти”, де надруковано черговий репортаж зі шпиталю. Сергій Анатолійович Сапа — начальник відділення гнійної хірургії. Він — організатор, взірець у своїй унікальній справі. Ще молодий, та сивий. Кожна сивинка — за хлопців, які щодня, ніякі, лежать перед ним, а він повертає їх із прірви до життя.
Із Полтавського краю, з села Засулля на Лубенщині цей світлий чоловік. Лікарем був тато. Син продовжує його справу. Закінчив Ленінградську військову академію. Сергій Анатолійович зауважив, що викладали там переважно українці, і серед студентів було чимало земляків, які дружили між собою.
Після навчання — на Батьківщину. І ось останні три роки — напружена праця. Понад 100 операцій на рік. Розповів Сергій Анатолійович про воїна з Кам’янця-Подільського Едуарда Панченка, якого не вдалося врятувати. Царство йому небесне. Трагічно звучить фраза: “Лікар помирає і народжується з кожним своїм пацієнтом”. Ось звідки рання сивина!
Але є лікарська вдача, якась внутрішня сила, яка, попри майже безнадійну ситуацію, буквально витягає людину з того світу. І коли перемагаєш смерть, ти такий щасливий! Так півроку тому був у нас Руслан Судник із Рівненщини. Здавалося — безнадія. 10 % тіла скалічено, інфіковано, гнійні метастази пішли в мозок, селезінку, дихав лише через апарат. Узялися за хлопця травматологи, абдомінальники, хірурги, неврологи. Словом, це був колективний подвиг. Очистили організм від анаеробної (безкисневої) інфекції, зберегли ліву кінцівку і… відправили Руслана додому на своїх ногах.
— Подивіться!
І я бачу на планшеті доктора Сапи спершу спотворене смертоносною силою тіло юнака, а тоді — портрет усміхненого здорового Руслана! Сергій Анатолійович показує мені врятованих ним наших захисників. Вдивіться, шановні, в обличчя довірливі й радісні.
Лікар висловлює слушні думки, які б мали взяти до уваги представники влади. Треба, аби в медицині було більше однодумців. Необхідно більше уваги приділяти молодим медикам. Уже три роки триває війна, а у нас дотепер немає ні санітарних літаків, ні санітарних потягів з оперативним обладнанням, аби можна було швидше, оперативніше рятувати поранених.
Вісімнадцятирічний доброволець
— Мама порадила, і я пішов учитися до Старобільського аграрного університету. Мені — 18. Уже дорослий. Одразу зрозумів — треба йти на фронт. Пішов добровольцем у 24-ту бригаду першого батальйону. Було те 2014 року. Вивчився на гранатометника. Спершу було страшно. А потім загартувався. Боліло тільки, коли гинули побратими. Саша з позивним “Кіпіш”, Коля Плохотник, Коля з позивним “Учитель”. Наша рота в бою, під стрілянину, Гімн України співала. Силу давало. А як хвилини тиші — згадували дім…
Я з хвилюванням слухаю Ярослава Логвинова з Луганщини і спостерігаю за його майже дитячим обличчям. Він такий сонячний, розумний і з гумором. Не скажеш, що пройшов пекло війни. А таки пройшов!
— Був кінець 2016 року. В Новозванівці почався бій із диверсійною групою сєпарів. Ми їм добряче дали! Почали тікати. Ми гнали їх далі і далі. Десь заговорили стрілецька зброя, ворожий великокаліберний кулемет. Я впав…
Об’їздив чимало шпиталів. Три місяці не вставав. Взяли на спиці ногу — в апарат Єлізарова. У Харкові лікарі 11 годин збирали докупи мою ногу. У Львові витягли кулю з-під колінної ямки…
Хлопець непогано ходить. Правда, ледь-ледь на ногу припадає… У шпиталі діагностують його стан, підліковують, але до військової служби непридатний. А Ярослав має свою думку: хочу додому, а коли треба буде — піду і воюватиму!
