Петро Зикунов — член НСХУ, заслужений художник України. Був заступником голови Київської організації НСХУ та НСХУ, нині на творчій роботі. Основні галузі його творчості — станковий і монументальний живопис. Створює пейзажі Житомирщини, Київщини, Полтавщини, Криму, а також сюжетні композиції і портрети. Брав участь у розписах Михайлівського Золотоверхого собору та Трьохсвятительської церкви в Києві. Учасник всеукраїнських і зарубіжних художніх виставок. Окремі полотна зберігаються в Національному художньому музеї України, Севастопольському художньому музеї, Вінницькому і Чернігівському краєзнавчих музеях. Нещодавно митець відзначив своє 70-річчя.
Сьогодні Петро Олександрович — гість “СП”.
— Захоплення живописом розпочалося ще в дитинстві?
— Я народився на Житомирщині. Мої батьки були вчителями. Батько — директор школи, викладав російську мову та літературу і малювання, грав на кількох музичних інструментах, малював, писав вірші. Напевне, від нього мені й передалася любов до мистецтва. Ніколи не забуду, як він замовив справжні фарби, які у селі були рідкістю. У сусідньому селі жив самодіяльний художник Луценко, імені його, на жаль, не пам’ятаю. Він мене теж багато чого навчив.
Був час, коли я мріяв стати музикантом, грав на баяні, а ще хотів стати кіномеханіком. Та все ж живопис переміг.
Коли навчався у сьомому класі, наша сім’я переїхала до Києва. Спочатку відвідував дитячу художню школу, вдячний своєму педагогові Миколі Шевченку. Потім навчався у Республіканській художній школі ім. Тараса Шевченка, а згодом — у Київському художньому інституті (нині Національна художня академія України). Відтоді все має життя пов’язане з мистецтвом.
В армії теж займався живописом. А коли повернувся додому, то став членом молодіжного об’єднання, згодом кандидатом у члени, членом Спілки художників. У 70—80 роках керував молодіжним творчим об’єднанням Спілки.
Назавжди запам’яталася підготовка і проведення мистецького свята на Андріївському узвозі столиці 1981 року. Я до цього вже не раз їздив за кордон: побував у Белграді, Ризі, Парижі, Празі. Хотілося весь набутий під час поїздок досвід втілити у цьому проекті. Ідею підтримало керівництво Спілки, вдалося отримати дозвіл партійного керівництва. Вийшло таке мистецьке свято, якому міг би позаздрити і французький Монмартр. Наступного року на свято завітали керівники України. Мрію його відновити.
Часто зустрічався з прекрасними митцями. Під час пленерів на творчій базі у Седневі працював із художниками Миколою Глущенком і Віктором Шаталіним. Якщо під час навчання у Художньому інституті ми вчили живопис за чорно-білими посібниками, то М. Глущенко привіз із Франції до Седнева кольорові слайди. Це тоді було щось надзвичайне. Спілкувався з Олександром Сиротенком, Анатолієм Пламеницьким, Тетяною Яблонською.
Вдячний долі за знайомство з багатьма видатними особистостями, — і не лише художниками. З теплотою згадую часи, коли мав можливість спілкуватися з Анатолієм Авдієвським, Богданом Ступкою, Мирославом Вантухом та багатьма іншими.
— Коли відбулася Ваша перша персональна виставка?
— Це був 1967 рік. Я ще навчався у Київському художньому інституті. Представив добірку портретів, серед яких був портрет мого батька. Після цього було багато колективних і персональних виставок в Україні і за кордоном.
Особливо запам’яталася виставка, яка відбулася два роки тому в столичній галереї “Митець”. На відкритті було багато гостей. Поприїжджали люди з областей, прийшли мої друзі — художники, композитори, актори, письменники, а також ті, з ким навчався у школі та інституті. Вдалося представити багато своїх робіт.
У липні-серпні цьогоріч у Музеї історії міста Києва відбулася колективна виставка чотирьох митців-ювілярів. Крім мене тут експонували свої твори Валерій Губенко, Валерій Вітер і Семен Равський. Я на цій виставці представив портрет Миколи Гоголя, а також види Києва — Софію Київську, Києво-Печерську лавру, Андріївський узвіз; кримські пейзажі, види Карпат, свою малу батьківщину — село Заремля Баранівського району Житомирської області. Крім цього представив по 2-3 роботи з інших областей, де мені вдалося побувати.
Я часто бував у Седневі, Карпатах. З теплотою згадую минулорічний пленер у Житомирі. Його організувала Житомирська обласна організація НСХУ. Особливо вдячний її голові — Василю Кондратюку.
— Кілька слів про тематику Вашої творчості.
— Тематика моєї творчості дуже широка: від портретів до пейзажів і тематичних картин. Неодноразово малював портрети Тараса Шевченка і Лесі Українки. Для проекту “Великі українці” я створив 24 портрети.
Малювати портрети непросто. Потрібно відчути людину, яку малюєш. Одна справа, коли її малюєш з натури, зовсім інша — якщо з фото. У різні періоди творчості малював себе, створив 5 автопортретів. Зараз малюю пейзажі, адже сьогодні це затребуваний жанр.
— Ви брали участь у відновленні Михайлівського Золотоверхого собору?
— Коли відбудовували цей собор, “Укрреставрація” взялася створювати розписи. Я зміг долучитися до цієї шляхетної справи. Це була серйозна школа. Ми ходили в Софію Київську, вивчали техніку, стиль. Пишаюся, що в цьому храмі є роботи, які я створив. Також реставрував ікони Видубицького монастиря, інших храмів Києва.
— Чи були у Вашому житті смішні випадки?
— У мене з виставки вкрали дві роботи. А художник Василь Лопата побачив їх в одній із приватних галерей США. “Бачиш, Петре, твої роботи в Америці. — сказав В. Лопата, — Я думав, що їх просто викинули. А їх же треба було не лише забрати з виставки, а й перевезти через океан”. Значить, моє мистецтво цінують. І це прекрасно.
— Поєднуєте творчість із викладацькою діяльністю?
— Викладав у Київському університеті культури, Київському університеті ім. Бориса Грінченка, зараз — у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв. Викладаю живопис і малюнок.
Головне — не відбити у студента бажання навчатися. Що таке навчити малювати? Так, можна взяти олівець і показувати — води праворуч, води ліворуч. Ніколи не прагну зруйнувати самобутність, лише намагаюся спрямувати творчість моїх вихованців у правильне русло. Це так само, як у музикантів, потрібно дати лише школу, але щоб стати справжнім митцем, має бути порив до цього.
Зараз у студентів багато часу забирає комп’ютерний дизайн. Розповідаю їм, як важливо вміти працювати саме олівцем і пензлем. Але і в комп’ютерний дизайн треба вкладати щось своє, щоб була не лише техніка, а й творчість.
Свого часу викладав підготовчі курси у себе в майстерні. Багато моїх вихованців потім вступили в художню школу і в Національну академію мистецтв України.
— Також займалися адміністративною діяльністю?
— Очолював молодіжне об’єднання, був заступником голови Київської організації Спілки художників, згодом — заступником голови НСХУ. Брав участь у відкритті виставок, допомагав художником вирішувати побутові питання. Намагаюся й зараз бути присутнім на відкритті художніх виставок, адже дуже велике значення має спілкування з колегами.
— Як Ви оцінюєте сучасний стан образотворчого мистецтва в Україні?
— Як складний. У селах і невеликих містах багато талановитих дітей, але їм треба створити умови для навчання. Не може сьогодні мама чи тато, що мають невеликі зарплати, оплачувати навчання талановитій дитині, яка хоче займатися живописом чи музикою. І це трагедія.
Сьогодні вже не такі великі конкурси на творчі спеціальності, які були раніше, інколи навіть бувають недобори. Бо ці професії не підтримує держава. А куди зникли книгарні й виставкові зали з центру Києва? Що зробили з Національними музеями Тараса Шевченка у Києві та Каневі? Чому знищили частину кінотеатрів і мистецьких центрів по всій Україні? І таких питань безліч.
Міністерство культури України запропонувало у Національній академії мистецтв викладати живопис лише по чотири години на тиждень. Це те саме, що музиканту ходити зі смичком, але без скрипки.
Художники платять дуже велику орендну плату за свої майстерні, а це ж їхнє робоче місце, і своєю творчістю художники прославляють Україну. Як і письменники, актори.
Я багато разів бував за кордоном, там цінують наше мистецтво. Така мистецька школа, як в Україні, мало де залишилася. Але про збереження культурної спадщини, про належне фінансування закладів культури повинно турбуватися Міністерство культури України. Державні мужі мають підтримати образотворче мистецтво, літературу, театри. Мистецтво має бути державною політикою, навіть державною ідеологією, бо якщо не підтримати талант сьогодні, то завтра вже не буде що підтримувати.
— Маєте творчі плани?
— Уже багато років працюю над темою — “Шевченко і Канів”. Хочу її продовжити. Був знайомий із багатьма видатними діячами української культури. Думаю створити їхні портрети, почну із земляка Анатолія Пашкевича. Також хотілося, щоб моя і моїх колег творчість була затребувана. Українці — працьовитий і талановитий народ, який заслуговує на кращу долю. Хочу, щоб наша молодь могла здобувати повноцінну освіту, щоб люди мали хорошу роботу в себе вдома і належну зарплату, а не шукали кращої долі за кордоном.
Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
