Микола ЦИМБАЛЮК
Уже не перший рік у військових частинах Збройних сил України активно й ефективно працюють високомобільні групи внутрішніх комунікацій. Вони покликані виконувати завдання з морально-психологічного забезпечення бойових підрозділів і частин насамперед на східному фронті. Ця робота така ж важлива, як і матеріально-технічне чи фінансове забезпечення наших захисників. Форми і методи роботи цих груп, які формує Центр МПЗ ЗСУ, різноманітні: від координації капеланської служби до культурно-мистецьких і просвітницьких заходів, розрахованих на обмежену аудиторію. Тож з огляду на специфічність завдання, цього разу в нашій групі “Браво” крім військових було лише двоє просвітян.
Фронт як фронт
Наша команда була нечисленна — лише четверо, хоча мало бути на одного більше. Бандуристка, яка мала їхати з нами, в останній момент просто злякалась і відмовилася. За день перед цим вона допитувалася, в яких готелях ми зупинятимемося, чи заплатять їй добові і т. ін. Напевно, моя відповідь її розчарувала. Кажу це без осуду. Забезпечити належний “сервіс” на фронті — річ неможлива. Та й небезпека з ворожого боку лінії розмежування, попри так зване перемир’я — річ не віртуальна. У цьому пересвідчуєшся щоразу, коли прибуваєш до наших захисників.
Так було і цього разу. Після майже дводенного марш-кидка із заїздом у Волноваху ми дісталися до наміченого пункту. Командно-спостережний пункт одного з батальйонів 28 ОМБР розмістився у покинутому будинку. Його власник, як розповіли бійці, втік до Москви. Нашвидку повечерявши, ми, я і Сергій, наш водій, попрямували на нічліг, а командир і Марина Соченко, художниця, залишилися в розташуванні КСП.
До нашого прихистку йшли в густій темряві, петляючи якимись вуличками-провулками покинутої, безлюдної околиці селища. Обабіч ледь проступали темні силуети покинутих хат. Нас одразу застерегли: на узбіччя не сходити — можна втрапити на розтяжку чи міну; ліхтариком не користуватися.
Наше житло — вціліла серед руїн звичайна селянська хата на добротному фундаменті: три кімнати без внутрішніх дверей. В одній — старенька облуплена плита. У просторих сінях бійці поставили ванну і самотужки провели воду. При вході, на стіні, імпровізований стенд наочної агітації — роздруковані з Інтернету карикатури Путлєра, російських “іхтамнєт” з дотепними підписами.
За звичкою піднявся о пів на шосту. Саме піднявся, а не прокинувся. Бо всю ніч провів у напівдрімоті: опівночі знялася стрілянина, у сусідній кімнаті чулися нестихаючі переговори по радіостанції опорних пунктів із КСП, заходили і виходили в наряд бійці, а під боком на мулькому дерев’яному тапчані до ранку не затихало богатирське хропіння вкрай стомленого Сергія. На безлюдній вулиці вже сіріло. Можна було розгледіти руїни будинків, по яких немилосердно ще недавно гатили з гармат і “градів” російські й проросійські “асвабадітєлі”. Неозброєним оком вдалині на донецькій трасі вже проглядався КПП, з обох боків якого вишикувалась вервечка автомашин.
“Тримаймося, брате”!
Наш перший ротний опорний пункт розкинувся на уступі гори. Дорога до нього розбита гусеничною технікою, з глибокою колією та баюрами, заповненими глиняною ропою, ґрунтовка. В. о. ротного з позивним “Хімік”, коли прибули на місце, провів мене по вогневих точках, неглибоких окопах, виритих у гірській породі. Показуючи на бовваніючі з протилежного боку чи то терикони, чи то природні високі горби, кинув: сепарські позиції від нас за 800-900 метрів. Мою необережну спробу вилізти з окопу тут же відсік, смикнувши за руку. Навкруги — розкидані старі стріляні гільзи, хвостовики, осколки гранат. Одна застрягла в осокорі — під час обстрілів дерева ще беззахисніші, ніж люди, їм не сховатись у бліндажі чи окопі. А тим часом, поки я оглядав позиції і спілкувався з бійцями, Марина почала працювати.
Наш приїзд на передову був для хлопців повною несподіванкою. Вони не звикли бачити тут ні митців, ні журналістів, а тут — художниця! Хоча ні, журналісти зрідка бувають.
— Ви, журналісти, правду не розповідаєте, — гарячкував роздратований заступник ротного по МПЗ, колишній міліціонер і банківський працівник з Одеси, — все вишукуєте якісь негаразди, замість того, щоб показувати наших героїв, справжнє солдатське життя, без прикрас, домислів і вигадок!
Ось чому, подумав, нас сприйняли спочатку насторожено, як якусь чергову комісію чи інспекцію зі штабу. Але слово за словом, і ми вже — приятелі: триває невимушена, відверта і щира розмова з солдатами. Суворість і замкнутість заступає теплота споріднених душ. Хтось згадує Майдан, хтось — родину і рідне село чи місто, одружені — дітей і дружин. Земляк із Києва, головний сержант взводу Сергій Недосєка, терпеливо позуючи Марині, захоплено розповідає про доню-першокласницю, якій позавчора виповнилося сім рочків. Журиться, що не зміг особисто її привітати. Обіцяю, що зроблю це замість нього, коли повернуся у Київ…
Задощило. Хлопці, що заглядають через плече художниці, наввипередки намагаються потримати парасолю над нею. В якусь мить із того боку, де окопався ворог, чути кулеметні черги. А слідом, за хвилину-другу двічі бахнув міномет. На обличчях наших друзів — ані тіні тривоги.
— Ми до цього уже звикли, — відповідає на моє німе запитання ротний.
— У нас це звична річ, — усміхається боєць з позивним “Шах”, крізь відворот куртки якого видніється тільняшка. — “Орки” прокидаються вранці з “бодуна”, а ввечері, — насмоктавшись чи накурившись, — починають розважатися. Путінська “гуманітарка” надходить до них регулярно, так що патронів не шкодують. Ми ж відкриваємо вогонь тільки тоді, коли бачимо реальну небезпеку — розвідувально-диверсійні групи зрідка “промацують” нашу пильність.
День хилиться до вечора. Попереду ще багато справ. На прощання фотографуємося з хлопцями, які ще не заступили на пости. Обмінюємося номерами телефонів. Останні мужні, по-справжньому чоловічі рукостискання: “Тримаймося, брате!.. Ми переможемо!”
Амазонки
Сьогодні жінка на фронті — не рідкість. У тій же 28 бригаді, на іншому взводно-опорному пункті, зустріли нашу майданівку, Наталю Трофімчук. Про неї почув теплі відгуки ще в батальйоні. Коли знайомилися, звернув увагу на її охайний манікюр, виконаний у блакитно-жовтих кольорах. Українська жінка навіть у спартанських умовах фронту не просто воїн, а жінка-берегиня, красуня.
До війни вона жила в Криму. На Майдані ще стояли барикади, ще відспівували Небесну сотню, коли почула тривожні звістки про появу зелених чоловічків на півострові. Негайно повернулася додому. Намагалася разом з іншими кримськими патріотами організувати спротив російсько-окупаційним військам. Але сили були нерівні, допомоги від Києва так і не дочекалися. А згодом розпочалися події на східному фронті. Одразу, 2014 року, записалася добровольцем, стала санінструктором. Вивозила з передової і супроводжувала до тилового госпіталю поранених.
Нині тут, на передовій, зі своїм взводом. Нерідко, як розповідають бійці, за відсутності командира бере ініціативу в свої руки — і її слухають! І річ не лише в її поважному віці. Для них вона як мати — коли треба, сувора і вимоглива, але завжди турботлива, справедлива. В її землянці тепло і затишно. На обшитих грубими дошками стінах тісно від картин, вишитих рушників, у кутку — образки.
Історія іншої, з тої ж таки 28 бригади, 27-річної Каті Гончар з Золотоніського району, що на Черкащині, не менш зворушлива. Вдома у неї залишилася одна мама, батько нещодавно помер. Після закінчення технікуму, коли почалася війна, разом із сестрою подали заяви до військкомату. Сестра за станом здоров’я не пройшла. Катя з липня до вересня 2014 р. чекала повістку з військкомату. І лише в січні 2015-го вона одягнула камуфляж. Вчилася на помічника гранатометника, а довелося стати зв’язківцем. Запитую красиву, з уважно-вдумливим поглядом черкащанку: “Що спонукало тебе кинути батьківську хату, непогану роботу і піти на фронт?”
Без награного пафосу чую:
— Не хочу, щоб ця московська мерзота прийшла на мою рідну землю…
А з рештою наших амазонок ми зустрілися у 65-му військово-мобільному госпіталі, що дислокується у Часовому Яру. Вони, лікарі, медичні сестри, становлять переважну більшість персоналу. І доля кожної з них по-своєму цікава і може служити зразком того, як можна без гучних слів і награного патріотизму любити життя і свою країну…
Серед них Аліна Кулібаба, операційна сестра. На неї, невеличкого зросту тиху дівчинку, звернув увагу одразу, як тільки-но заїхали в госпіталь. Вона того дня чергувала у відділенні. А я подумав, що вона дитина котрогось із лікарів. Коли Марина малювала, вона зрідка, не проронивши і півслова, підходила, сором’язливо заглядаючи на ватман. Потім із нею розговорилися. Виявилося, вона родом із Житомира. Мами не пам’ятає — вона померла після пологів. Виховувалася у прийомній сім’ї, де їх було дванадцятеро. А батько знайшов її, коли вона вже вчилася у Новоград-Волинському медучилищі. Зі своєї сирітської пенсії давала на його непутяще життя. А потім військкомат, контракт. Нещодавно зустріла свою половинку, Макса. Він сапер, з родини військового. Прийомні батьки справили їм весілля, а за якийсь час хочуть зробити і в молодого, в Кам’янці-Подільському. Мріють, що війна незабаром закінчиться.
А я, гортаючи в пам’яті фронтові зустрічі, повсякчас згадую слова Павла Загребельного: “Військо можна перемогти, але жінку (нашу жінку!) — ніколи”.
Пастелі мужності
До таких пасіонарних особистостей належить і Марина. Завжди, скільки пам’ятаю наше знайомство, був високої думки про неї як про людину і як про обдарованого митця. Вона учениця В. Зарецького, і це вже багато про що говорить. Її ранні картини — це українська, ніжна, чиста і поетична душа. На Майдані побачив уже іншу її іпостась. Вона разом із сотнями тисяч українців була на Майдані, не боялася стати віч-на-віч із беркутівцями, розривалася між Академією і родиною, малювала героїв Революції в мороз і негоду. З початком російської агресії серія портретів героїв Майдану почала поповнюватися героями війни. За неповних три роки вона провела більше двадцяти персональних виставок! Вони, як пересувна виставка, безперестанку мандрують з одного музею в інший, школи, виші, різні аудиторії. Нинішню творчість Марини Соченко з мистецького погляду, а ще більше — національно-патріотичного, важко переоцінити.
Торік, напередодні ювілею Української революції, запропонував Марині зробити галерею портретів “радян”-просвітян (співробітників газети “Рада”) — будителів української нації і творців Української держави. Знав, що краще за неї ніхто з художників не зробить. Попри переобтяженість різними обов’язками, вона написала портрети В. Леонтовича, Є. Чикаленка, С. Єфремова. Решта, ще півтора десятка образів, чекають свого втілення.
Тож коли постало питання нових, креативних форм національно-просвітницької роботи у співпраці з Центром МПЗ ЗСУ, з вибором не вагався: Марина Соченко! І жодної миті не пожалкував. Бо працювати у воєнно-польових умовах, на передовій, без “готелю, кави з молоком і добових” погодився б навіть не кожен митець-чоловік. А Марина не просто працювала, вона писала неперевершені за своєю духовною силою і красою пастелі української мужності й слави. І тому хочу, щоб портрети наших захисників обійшли всю Україну. За своєю духовною енергетикою, мистецьким рівнем, громадянським звучанням вони не залишать байдужим нікого. Країна мусить знати своїх героїв.
“Ми робимо свою справу”
Поки Марина малювала, а командир, Володимир Потапов, вирішував якісь організаційні питання, я спілкувався з солдатами. Переважна більшість хотіла чути про нашу українську історію. Розповідав про Українську революцію 1917 року і перші російсько-українські війни, які так неймовірно перегукуються з нинішньою. Хоча між ними — 100 років. Попри це, сутність нашого споконвічного ворога, так званого “старшого брата”, не змінилася. Так само мало змінилася, попри уроки історії, і наша анемічна, нерідко продажна і непатріотична політична “еліта”. Підміна назви нинішньої російсько-української війни на “АТО”, і фактично, і з юридично-правової точки зору не відповідає дійсності. Звідси облудно вживані терміни: “кордон між ОРДЛО і Україною” замість “лінія фронту”; “заручники” замість “полонені”, “сепаратисти” замість “колабораціоністи” і т. ін. Про це, і не тільки про це говорили мені не в київських коридорах влади, а прості солдати-контрактники, які ще недавно працювали “на гражданці”.
Але це були не найгостріші моменти в наших бесідах. Щоразу мій монолог наприкінці переходив в інтерактивне спілкування. І як у тому анекдоті: хоч що б починав складати, а в кінці виходив автомат. Розмова повсякчас поверталася до нинішніх справ у країні. Попри інформаційний вакуум на передовій (українського радіо і телебачення нема не лише там, а й у переважній більшості прифронтової зони), бійці чудово знають, що відбувається в Києві і на місцях. Мені часто бракувало слів, щоб відповісти на їхні оголені, як нерв, запитання. Не раз доводилося чути: “Ми робимо свою справу, а що робите ви — там, у тилу”? Як і чим можна пояснити хлопцям, які щомиті стають на межу життя і смерті, ще більший сплеск корупції в державі, ніж за часів зека-президента? А масовий виїзд молоді за кордон у пошуках кращого шматка хліба? А доведення до крайнього зубожіння мільйонів пенсіонерів? А продажність “реформованої” поліції і судів? А бездарність чи злий умисел Генпрокуратури у справі розкриття розстрілу Майдану чи інших резонансних злочинів?
Зрештою, пояснити і назвати все своїми іменами можна, хоча армія — не місце для політичних дебатів. Але це не вирішить суть справи. Мусить, нарешті, запрацювати громадянське суспільство. У нас є прекрасні приклади там, на фронті, як самовіддано можна і треба захищати право на свою, українську Україну.
