Українозневажання в культурній пам’яті

Арсен ЗІНЧЕНКО,
доктор історичних наук, професор
Однією з соціяльно-психологічних проблем сучасного українського суспільства є українозневажання. Це тільки на перший погляд є парадоксом: українозневажання в незалежній Україні як масове явище. Проте факт залишається фактом: значна частина українців — пересічних і тих, що належать до впливової інтелігенції чи правлячих верств, з недовірою ставляться до креативних можливостей української культури, її творчих набутків.
Тут ми говоримо про українську культуру в широкому сенсі цього слова, починаючи від естетично-виражальних здобутків народної культури аж до сучасних виявів технологічної й міської культури. Звичайно, після Революції гідности ситуація почала змінюватися, про що свідчать не­абиякі позитивні бонуси, які здобуло останніми роками національне молодіжне (що само по собі дуже важливо!) музикування з десятками талановитих імен, посилення й поглиблення зацікавленості народною піснею, здобутки українського кінематографа (згадаймо хоча б фільми “Той, хто пройшов крізь вогонь”, “Хайтарма”, “Гніздо горлиці”, “Сторожова застава” та ин.), численні набутки українського книжкового й кіноперекладацтва тощо.
Однак попри ці очевидні здобутки, багато явищ української культури все ще залишаються в тіні колоніяльного самозневаження й байдужости людей, які працюють у закладах культури, не кажучи вже про лінивого обивателя і чиновника. А тим часом цілком очевидним є факт, що агресія Росії проти України є результатом тривалої ідеологічної експансії, яка виявлялася в нав’язаній імперською пропагандою тезою про малоросійство, про велику визвольну місію Росії, про те, що великі російські вчителі Добролюбов, Чернишевський і навіть Бєлінський були вчителями Тараса Шевченка, про те, що русский язык есть средством приобщения к мировой культуре, про український буржуазний націоналізм як ворог українського народу (причому — найлютіший). Усе це мільйонами отруйних колючок осідало в свідомості багатьох українців через мережі телебачення й друкованих ЗМІ, радіомовлення тощо.
Про ці тенденції написано поважні дослідження, проведено сотні соціологічних замірів, які вказували на історичне коріння та руйнівний характер чужого проникнення в ідейно-культурний простір України. Варто згадати блискучі праці Миколи Рябчука “Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення” (2000), “У ліжку зі слоном — українсько-російські асиметричні відносини: культурний аспект” (2006) чи книжку Еви Томпсон “Трубадури імперії: російська література і колоніалізм” (2006) та десятки инших. Для багатьох тепер цілком зрозуміло, що нинішня війна в Донецькому краї має корінною причиною не лише агресивність мислення кремлівських політиків, складовою якої є ідейно-гуманітарна експансія й пропаганда, а й майже цілковита відсутність власне української гуманітарної політики більшости українських урядів, точніше, урядів, які правили Україною, починаючи з середини 1990-х.
Відсутність цієї політики й породжує фахову безвідповідальність осіб, які безпосередньо відповідають за організацію культурної політики. З цим зустрічаєшся раз по раз у конкретних ситуаціях, які виявляють не просто некомпетентність, а й те, що ми назвали в заголовку нашого матеріялу — українозневажання. Під цим поняттям ми розуміємо цілий комплекс (а таки — комплекс!) ментальних самонастанов та бездіяльности (а иноді й зумисної бездіяльности), які виявляються в розмитості національної ідентичності, байдужості до набутків української культури, споживання переважно чужого культурного та інформаційного продукту, послугування чужими мітологемами щодо історичного процесу, у сприйманні українського як недолугого й нездалого, його подання в шаржовано-гумористичному ключі. Зазначимо відразу, що на культурному подвір’ї залишилося й часом видаються за культурний продукт і квазітворива, і щодо них немає ради: попри українські маркери — їхнє місце у сміттєвому кошику! Однак у цьому випадку йдеться про инше — про загальний підхід, незнання й нерозпорядливість у використанні національного багатства.
Воно може набувати особливого соціяльно негативного значення в разі, коли його носієм виступають працівники освіти й закладів культури. Як приклад із власного досвіду згадаю минулорічну подорож до Сум і Лебедина, на батьківщину видатного українського дослідника й пам’яткознавця Стефана Таранушенка (1889—1976), першого в Україні доктора мистецтвознавства. Стефан Таранушенко об’їздив усю Україну, вивчаючи народне будівниче мистецтво, передовсім церковне будівництво. За допомогою тодішніх недосконалих фототехнік й інструментарію 1920-х
років він обміряв і склав плани й кресленики сотень церков, які знищили більшовицькі варвари, але збереглися для нащадків у безцінних його описах і світлинах. Показовою й трагічною є історія підготування до друку його книжки “Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України”, яка, хоча й в обтятому вигляді, але все-таки була видана в Києві у 1976 р. 2014 р. це безцінне дослідження вийшло в повному авторському варіянті завдяки праці невтомного харківського видавця Олександра Савчука (“Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України”). Це видання можна з певністю вважати важливим набутком української культури нашого часу.
Завдяки фондам, зібраним С. Таранушенком, та пошукам в архівних фондах, я підготував дослідження про нашого видатного будівничого, який походить із Нової Водолаги на Слобожанщині, Якима Погрібняка (“Храми Якима Погрібняка”). До слова сказати, не раз доводилося потрапляти в ситуацію, коли згадуєш про цього видатного будівничого в колі навіть докторів наук-гуманітаріїв чи навіть академіків, їм важко пригадати, а хто це. І лише тоді, коли нагадуєш, що це ж будівничий того знаменитого Свято-Троїцького храму в Новоселиці, про який Олесь Гончар написав роман “Собор”, тоді вже розуміють, якого масштабу ця постать.
Отже ж, минулої осени я й представляв цю книжку в Сумах і Лебедині. І розраховуючи, що знайду матеріял про Стефана Таранушенка як знаменитого краянина, можливо, довідаюся щось мені невідоме в обласному краєзнавчому музеї, відвідав цей заклад. Однак, на мій жаль, в його експозиції не знайшов і згадки про Стефана Таранушенка. Працівники музею хоча й намагалися пояснити й розповідати, чому така світла й значуща постать не представлена в краєзнавчій експозиції, їхні “пояснення” мене не переконали. Порекомендували відвідати обласний художній музей. Але й там — нічогісінько. Для мене це було ще одним показовим синдромом українозневажання, що виявляється в ігноруванні необхідності гідного представлення української культури та її пропагування.
Днями переглянув кілька матеріялів, підготованих журналістами української редакції “Радіо Свобода” Іриною Костенко та Мариною Остапенко, які відвідали кілька екскурсій у столичних, київських музеях. На жаль, синдром українозневажання проявився в усій своїй прикрості й там. Вони засвідчили, що “екскурсійний супровід Національного музею дотепер складається із заїжджених малоросійських тез, які принижують художню колекцію (включно з правдивими шедеврами) до відповідного — провінційного — рівня сприйняття”. Так, під час розповіді про Олександра Мурашка йдеться про те, що художник навчався у Петербурзі, зате жодного слова про навчання в Мюнхені і в Парижі, і про величезний успіх та славу, які здобув український художник в Европі на початку ХХ століття. Екскурсанти не чують оцінки експертів-мистецтвознавців про те, що Мурашко був “першим і справжнім европейцем в українському мистецтві ХХ століття, що підносив нашу мистецьку культуру на дуже високий щабель” (Федір Ернст). Як і про те, що на виставках у Венеції, Відні, Берліні, Амстердамі, Кельні, Дюссельдорфі митця супроводжував неймовірний успіх. І про те, що чужоземні колекціонери охоче закуповували його картини, і сьогодні вони є окрасою іменитих художніх збірок Амстердама, Нью-Йорка, Берліна, Будапешта та Женеви. Як і про те, що “гучна слава Мурашка котилася тогочасною Европою від виставки до виставки”, — пишуть історики мистецтва.
Та сама прикра неповнота екскурсійних характеристик і в поданні творчості одного з фундаторів мистецтва нової доби Анатоля Петрицького, одного з кращих майстрів художнього верстата та кращих театральних художників початку ХХ століття.
Екскурсанти не чують жодної інформації про успіх і високу оцінку робіт Федора Кричевського на виставках у Варшаві, Чикаго, у Нью-Йорку, про мистецько-художнє значення творчости Всеволода Максимовича. Екскурсоводи дозволяють собі мовчки пройти повз роботи Олександра Архипенка. А тим часом мистецтвознавець Федір Ернст 1929 року писав: “Архипенка знає кожна освічена людина Европи та Америки. І не знають його лише на його батьківщині — в Україні і зокрема в Києві”.
І ще: “Необізнаністю щодо своїх мистців — не тільки маси, а й так зване культурне громадянство України — може сміливо побити світовий рекорд”.
Питання “як вилучити малоросійський канон з українського простору НХМУ” залишається актуальним не тільки для цього головного художнього музею України, а й щодо инших. Переказувати зміст публікацій згаданих дослідниць щодо инших художніх музеїв Києва недоцільно, відсилаємо читача до їхніх ґрунтовних текстів: “Яка національність Національного музею “Київська картинна галерея” (колишнього Музею російського мистецтва)?” (https://www.radiosvoboda.org/a/28656974.html). Маємо при цьому певні зауваження щодо загалом правильної постановки питання в статті “Київські князі розмовляли українською. Музейники це замовчують” (https://www.radiosvoboda.org/a/28382399.html). Ірина Костенко, Марина Остапенко посилаються в ній на досвід наукового вивчення текстів графіті (прорисів) і фресок на стінах Софійського собору світлої пам’яті Сергія Висоцького (1923—1998), який, без сумніву, є дуже цінним. Нині вивчення написів-графіті у музеї-заповіднику Софія Київська продовжує доктор історичних наук В’ячеслав Корнієнко, автор фундаментальних праць на цю тему.
Проте тема графіті на стінах давнього київського собору не є справою тільки цього музею-заповідника чи навіть кількох дослідників. Це тема вивчення пракоренів української мови й української культури загалом, а таму її масштаби вказують на потребу формування засягової національної програми “Графіті Софії Київської і Пракорені української культури”. А для цього необхідне розуміння значущості її проблематики. Відсутність такої програми вказує на живучість названого тут синдрому. З иншого боку, ця відсутність поставлення на науковий ґрунт теми про українську мову як розмовну мову Руської держави заохочує російських шовіністів (істориків, “языковедов”, церковників та культурологічних і політичних шарлатанів на чолі з Путіним) до привласнення русько-української культурної спадщини, що є частиною гібридної війни з Україною.
Для нас вияви синдрому українозневажання і його особливо агресивного прояву малоросійського синдрому є промовистими прикладами загальної постколоніяльної соціяльно-психологічної травмованости, яка проявляється по-різному в різних середовищах. Її подолання в середовищі інтелігенції, зайнятої в наданні освітніх послуг, а також у плеканні історико-культурної пам’яті, має особливо важливе значення.