2 грудня у віці 65 років відійшов від нас у вічність Ігор Мельник — ініціатор та один із творців Товариства рідної мови — Товариства української мови ім. Тараса Шевченка — Товариства “Просвіта”, журналіст, краєзнавець, громадський і політичний діяч, інтелігент, львовознавець і просто чуйна й добра людина. З 1970х років Ігор Мельник був невід’ємним учасником культурного та громадського життя Львова, спочатку неформального, а з кінця 1980х уже й інституалізованого. Він став ініціатором створення Товариства рідної мови (тепер Всеукраїнське об’єднання “Просвіта”), одним із засновників Народного руху України. Обирався депутатом до Львівської обласної та (двічі) міської рад. 2012 року став засновником Української Галицької партії, а після реєстрації — її першим головою.
Любив історію, багато писав. Опублікував 10 книг з історії львівських вулиць, низку нарисів про галицькі містечка (проект журналу “Ї” “Галичина — країна міст”), брав активну участь у виданні низки енциклопедичних видань, зокрема УСЕ, “Енциклопедія Львова”, “Довіднику з історії України”, “Історії Львова”. Працював у газеті “Поступ” та “Галицькій брамі”, публікувався на Zbruci.
На спомин про пана Ігоря просимо опублікувати його спогади, написані 2009 року й тоді уперше надруковані в часописі “Річ”.
Львівське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка
7 травня 1989 року в приміщенні Будинку архітектора у Львові (Порохова вежа) відбулись установчі збори Львівської крайової організації “Народного Руху України за перебудову”. Для конспірації вони навіть називалися “зборами інтелігенції”. Вели ці збори Ростислав Братунь і Всеволод Іськів, який згодом очолив виконавчу структуру організації. Це сталося в результаті майже річної діяльності національнодемократичних сил краю, зокрема й Товариства української мови ім. Т. Шевченка.
На початку 1988 року в Україні вже діяли нечисленні організації, що постали на ґрунті українського національного відродження: Український культурологічний клуб (Київ), Товариство Лева (Львів), клуб “Рідне слово” (Полтава), Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції (ЛьвівКиїв), поширювали самвидавчі часописи, проводили вечори поезії, дискусійні клуби, неофіційні мистецькі заходи. Однак ця діяльність охоплювала невелику кількість активістів. Відчувалася потреба створення масової організації, яка б охопила тисячі людей.
Тоді вже мало вірилося в задекларовану згори “перестройку”, але магічно подіяв приклад польської “Солідарності”, перші спроби створити незалежні масові громадські організації в балтійських країнах… Потрібно було зачепитись за котрусь із тем, які тоді хвилювали людей, а серед них були й екологічні проблеми, підсилені недавньою Чорнобильською катастрофою, і спроби викриття злочинів комуністичного режиму, і питання про виживання української мови та культури.
Узимку 1988 року потрапило мені на очі коротеньке повідомлення в популярній тоді “Літературній Україні” про те, що директор Інституту мовознавства АН УРСР В. Русанівський запропонував створити “товариство шанувальників рідної мови”. Вирішив я підтримати ініціативу академіка. Склав відповідного листа, зібрав під ним кількасот підписів — і послав до редакції, наївно вірячи у те, що письменники з академіками, спираючись на підтримку трудящих, створять відповідну організацію. 14 квітня 1988 року “Літературна Україна” надрукувала мого листа разом з іншими матеріалами, які стосувалися проблеми української мови. Я склав коротеньке звернення, додав до нього вирізки з “ЛУ” і розіслав до львівських газет, університету, Спілки письменників та інших громадських організацій, розраховуючи на підтримку моєї ініціативи, але ніхто не поспішав із відповіддю. Письменник Юрій Винничук порадив не чекати на сторонню допомогу, а самому взятися за організацію товариства, що й було здійснено протягом травнячервня 1988 року за допомогою Львівського відділення Фонду культури (Еммануїл Мисько, Ростислав Братунь, Наталя Чавага, Орест Шейка).
З чого починати? Потрібно було зробити установчі документи, спробував сформулювати їх сам, взявши за зразок Статут “Всесоюзного добровольного общества борьбы за трезвость” — дуже модної в ті часи організації, яка мала досить непоганий з юридичного боку статут. Спочатку все доводилося робити самому, бо дехто зі знайомих хоч і підтримував мене на словах, але не поспішав із практичною допомогою, очікуючи, що в мене вийде з цієї, як вони думали, “авантюри”.
Першою людиною, яка відгукнулася на розіслані мною звернення, була відповідальний секретар Львівського відділення Фонду культури Наталя Чавага. Вона замовила зал у Будинку культури будівельників для установчих зборів, познайомила мене з Емануїлом Миськом і Ростиславом Братунем, які підтримали мене на засіданні правління Фонду культури, де я провів успішну апробацію складеного мною проекту Статуту Товариства рідної мови ім. Тараса Шевченка.
Потрібно було знайти солідну й шановану в місті людину на пост голови майбутнього товариства. Через Володимира Олейка познайомився я з Романом Іваничуком, який без довгих церемоній погодився на мою пропозицію очолити організацію, яку ще треба було створити.
Отже, наприкінці травня все було готове: установчі документи, майбутні вожді, оголошення, приміщення, Іванка Крип’якевич позичила оригінальний портрет Шевченка для оформлення сцени. Бракувало лише майбутніх членів. Хоч я весь час посилався на якийсь ініціативний комітет, він складався з однієї особи, бо навіть Винничук, втягнувши мене в цю авантюру, сам відійшов від справи, зайнявшись організацією театру “Не журись!”. Люди радо брали запрошення, обіцяли прийти, але ніхто не поспішав задекларувати свою підтримку, — мабуть, приглядалися до мене, не дуже довіряючи. Лише десь на початку червня почали приєднуватись: Василь Репетило, Марія Базелюк, Богдан Вовк, Марія Бабій, Ярослав Рибак, Олександра Бик та інші, в останній вечір приєдналася група науковців Інституту суспільних наук: Ольга Кровицька, Євген Жеребецький, Ганна Войтів, Всеволод Іськів, Петро Мавко. І аж тоді я й сам повірив, що процес, як то кажуть, пішов.
Нарешті настав понеділок 13 червня 1988 року. Близько 4ї години пополудні підійшов до Будинку культури будівельників, що на вулиці Стефаника, щоби заздалегідь підготувати сцену для запланованих установчих зборів. Директор закладу повідомила, що їй подзвонив секретар міськкому КПРС А. Мартинюк і заборонив проводити збори. Я побіг у міськком, але “товаріща” Мартинюка вже там не застав, не з’являвся він у своєму кабінеті і до кінця дня, щоби уникнути пояснення свого вчинку. Мені здається, що рішення Мартинюку продиктували згори, а він був лише виконавцем, а згодом уже його зробили “стрілочником”.
Повернувшись десь о пів на сьому на вулицю Стефаника, я застав під зачиненою брамою Будинку культури кількасот обурених львів’ян. Хтось запропонував скласти телеграми з протестом на ім’я Горбачова, а також на адресу XIX партконференції та в редакцію “Літературної України”… До речі, відповіді на жодну з них ніхто так і не надіслав, прийшли лише підтвердження про отримання. Не пам’ятаю хто (здається, що Ярослав Путько чи Іван Макар), кинули заклик: усім піти до пам’ятника Іванові Франку і там провести наші збори. Усі погодилися. За якихось десять хвилин ми вже були під пам’ятником.
А що далі? Всі дивляться на мене, а я не знаю, з чого починати, та й переляк починає потрохи закрадатись у душу, бо одна справа — відкривати збори в залі, інша — несанкціонований мітинг, перший за багато десятків років. Та робити нічого: “Назвався грибом — лізь у борщ!”. Уже добре не пам’ятаю всього, що тоді говорив, бо диктофон з’явився у руках Михайла Гориня вже пізніше. Здається, спочатку постарався заспокоїти людей і закликав до організованості й порядку, бо деякі відчайдухи вже були готові йти бити вікна до міськкому партії. Потім усе пішло легко, надавав слово виступаючим, читав проекти статуту та ухвал, словом, усе — як на звичайних зборах.
Хоча через деякий час з’явилося кілька міліціонерів, заклацали фотоапарати, став відчувати на собі об’єктиви відеокамер. Знову закрався сумнів, чи доведеться мені сьогодні ночувати вдома чи, може, десь у казенному місці? Декотрі з людей почали відходити від пам’ятника й прогулюватись на безпечній відстані, вдаючи, що не мають стосунку до цієї події, тим паче, що слабенький дощик давав можливість з чистою совістю залишити збори. Але водночас надходили нові люди. Тож загальна кількість присутніх уже перевищувала тисячу осіб.
Постараюся назвати всіх, хто виступав тоді на мітингу: Ярослав Путько, Василь Репетило, Роман Крип’якевич, Павло Шеремета, Євген Гринів, Михайло Горинь, Ірина Калинець, Іван Макар, Віталій Процюк, Марія Бабій, Анатолій Косинчук, Назар Новосад, Наталя Дідчук, Ганна Іваницька, Юрій Волощак…
Говорили не лише про створення та майбутню діяльність Товариства рідної мови, а й про все, що хвилювало на той час людей. Найбільший резонанс мав короткий виступ Івана Макара, особливо такі його слова: “Треба чітко собі уяснити, що то були за виступи у 1944—1952 роках. Щоби нас не обзивали бандитами і бандерівцями, коли ми їдемо десь за межі нашої України. Нам потрібно уяснити, що то був рух проти сталінізму, що то були єдині, перші й організовані виступи проти сталінізму. Треба знати, що сталінізм і фашизм — то речі ідентичні. Нам треба ставити пам’ятники тим, які загинули в боротьбі зі сталінізмом”. Згодом на цих словах спекулювала компартійна преса, лякаючи обивателів.
Зібрання обрало раду Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка, до якої увійшли: П. Шеремета, В. Репетило, Р. Іваничук, М. Косів, Я. Путько, Ір. Калинець, А. Косинчук, С. Сокуров, І. Литвин, Є. Гринів, Г. Войтів, О. Бик, Р. Тертула, Р. Крип’якевич, В. Процюк. Мене обрали головою Товариства до конференції, яку вирішили провести наступного понеділка, 20 червня, в Будинку культури будівельників. Одночасно створили ініціативну групу, яку очолили Іван Макар та Ірина Калинець. Вони закликали громаду провести наступний мітинг 16 червня на тому ж місці.
Повернувшись після зібрання додому та розпивши з друзями пляшку вина, я нарешті зрозумів, що все нібито обійшлось і спатиму сьогодні у своєму ліжку. Донині дивує мене, чому тодішня влада не відреагувала належним чином на цей стихійний мітинг. Адже навіть через дрібніші інциденти застосовувалися негайні репресії. Про те, що соціалізм уже тоді “набув людського обличчя”, теж не доводиться говорити, бо криваві розправи у Тбілісі, Баку, Вільнюсі чи пізніші розгони львівських мітингів свідчать про протилежне. Здається, влада того вечора була шокована і не готова до рішучих дій. Підлеглі не мали чітких інструкцій, як поводитися, дрібні керівники не відважилися виявити ініціативу та взяти на себе відповідальність, а начальство вже покинуло свої робочі кабінети, бо, заборонивши збори, було певне — перелякана інтелігенція, побачивши на брамі замок, спокійно розійдеться по домівках.
У зв’язку з тим пригадалася мені розмова з Євгеном Жеребецьким, який, прощаючись зі мною увечері напередодні, побажав: “Нашому теляті та й вовка б з’їсти!”. На що я йому відповів: “Вовка не вовка, а щура — то вже точно з’їмо”. І справді, багатьом із нас вдалося 13 червня 1988 року таки проковтнути, хоча б частково, оте огидне почуття вічного страху, добре відоме всім, хто жив у ті роки, та нарешті зробити перший крок до громадянського суспільства, до Незалежної України.
Але я був свідомий, що це лише початок, адже багато людей, які брали участь у крамольній акції і навіть відважилися на хвилі загального піднесення виступити з імпровізованої трибуни, якийсь час будуть тихенько вичікувати, чим усе це закінчиться. Це й підтвердили мої телефонні дзвінки наступного дня. А в середу, 15 червня, я був викликаний на засідання правління Фонду культури. Разом із членами правління там був присутній також А. Мартинюк та представники обкому КПРС. Але мушу віддати належне членам правління Е. Миську, Р. Братуню, О. Шейці, В. Овсійчуку, які висловили обурення забороною установчих зборів і підтримали вимогу мітингу провести 20 червня установчу конференцію Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка у тому ж БК будівельників.
А 20 червня 1988 року у Будинку культури будівельників у Львові відбулась установча конференція Товариства рідної мови ім. Т. Шевченка. Хоча саме Товариство було вже утворене тижнем раніше на першому львівському мітингу.
Установча конференція обрала письменника Романа Іваничука головою Товариства рідної мови імені Т. Шевченка. Заступниками його стали науковий працівник історичного музею у Львові Михайло Косів та інженерконструктор ВО “Кінескоп” Ігор Мельник (автор цих рядків), відповідальним секретарем — науковий працівник фізикомеханічного інституту Юрій Зима. Крім того, до першого складу Ради Товариства також увійшли Марія Байко, Олександра Бик, Ростислав Братунь, Богдан Вовк, Ганна Войтів, Микола Голярчук, Богдан Горинь, Олександра Захарків, Роксоляна Зорівчак, Ігор Кархут, Микола Кацал, Микола Колесса, Ігор Кудин, Іван Литвин, Іван Макар, Микола Петренко, Павло Романюк, Павло Скочій, Василь Репетило, Роман Тертула, Марія Чумарна, Марія Шунь, о. Іван Швець зі Самбора… Головою ревізійної комісії став Всеволод Іськів…
