Дмитро ЛОМАЧУК,
кінорежисер, сценарист, лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, доктор культурології
Так склалося, що ми, звертаючи погляд на свою історію, знаходили переважно події сумні. Пам’ять наша міцно зафіксувала такі сторінки, як зруйнування золотоглавого Києва, битву під Берестечком, драматизм Полтавського бою, підступне нищення Січової Запорізької республіки, Емський указ і Валуєвський циркуляр про заборону української мови. А з недавніх історичних подій — муравйовські погроми, розстріляне Відродження, Голодомор тридцять третього, чорна наруга тридцять сьомого, чорнобильська трагедія. Називаючи важкі сторінки нашої історії, ми зовсім не хочемо закреслити те велике і світле, яке підносить наш народ до вершин цивілізації, визначає його заслуги перед людством. Адже на нашому славному історичному шляху були і могутня Київська держава Ярослава Мудрого, і перша демократична республіка в Європі — Запорізька Січ, і відчайдушний порив до свободи часів мудрого будівничого й політика, відданого ідеї української незалежності Івана Мазепи, великого у звершеннях, у любові до землі предків і трагічного у помилках своїх Богдана Хмельницького, грізного вояка, оборонця вольностей козачих Івана Сірка, творця першої української Конституції Пилипа Орлика.
На превеликий жаль, історію українського козацтва не завжди сприймають правильно. Іще з часів Московської імперії, а згодом і Радянського Союзу офіційна пропаганда цілком свідомо і навмисно паплюжила або замовчувала роль українського козацтва в становленні державного мислення української нації і зводила усі відомості про нього до ганебних вчинків, які начебто носили бандитську мотивацію, а українська мова, мова козацької нації, взагалі багато років була або просто заборонена, або принижувалася. Завдяки радянській пропаганді, що мала на меті створити нову формацію — “совєцький народ”, ми стали людьми, силоміць вирваними з історичних процесів, і такими, що не маємо власної системи цінностей. Уявлення про майбутнє і зараз нав’язують та задають іззовні, зокрема розвинуті країни. Звідси виникає проблема створення власної національної ідеологічної концепції виховної та культурно-просвітницької роботи, яка б ґрунтувалася на українських історичних традиціях. Нас у часи тоталітаризму відлучали від історичних джерел, від правдивої історії, накидаючи лжеісторію, сконструйовану в Санкт-Петербурзі і в Москві, аби ми не могли розгледіти навіть свого завтрашнього, яке нам нав’язувалось як щось “спільне” і “навіки разом”. Сьогодні історичні джерела відкриті, тож украй необхідно звертатися до славної минувшини, привертаючи особливу увагу до його найкращих традицій в історії становлення України як незалежної держави. І в цьому визначну роль має грати документальне кіно. Саме документальне, оскільки воно створене на реальних подіях і опирається на достовірні й правдиві факти. Цю ідею втілює у життя протягом двох останніх років кіностудія Об’єднання кінематографістів “Кінологос” та Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (голова Павло Мовчан) за сприяння очільника партії “Патріот” Миколи Голомші. Проект має назву “Героїчне минуле: Від Святослава до Небесної сотні” і має на меті охопити героїчні сторінки історії боротьби, які значною мірою сприяли здобуттю сьогодні незалежності України. Дуже жаль, що цей надзвичайно важливий проект не знайшов державної підтримки. Наші звернення до різних владних інституцій завершувалися лише обіцянками та відписками. Але попри відверте ігнорування владою вкрай потрібного сьогодні проекту з патріотичного виховання молоді на прикладах героїчного минулого українського народу, ми все ж спромоглися створити фільми, які зацікавили глядачів Центрального телевізійного каналу та парламентського телеканалу “Рада”. Це нариси-портрети, в яких висвітлюються ключові події багатовікового українського героїзму, що його виявляли знакові історичні постаті нашого народу. Тут не тільки про наше ратне минуле, а передусім вічні уроки вибору мети, приклади боротьби за перспективу, особливо сьогодні, коли точиться битва не на життя, а на смерть, битва за саме існування Незалежної України. Підступного ворога не подолати самою лише зброєю, якщо державницька думка не оволодіє нацією і не сформується у монолітне переконання вищої вартості — незламний дух волелюбства, прагнення соборної незалежності, освяченої довгими віками постійної боротьби за місце під сонцем для окраденої ворогами матері-Вітчизни.
Фільм перший: “Святослав”. Ще задовго до появи Запорізької Січі втіленням загальнонаціональної слави, здобутої у перемогах над нашими вічними ворогами, став великий князь Київський Святослав, який дав поштовх до боротьби за свою свободу. Нестор Літописець писав: “Він ходив на ворога зі стрімкістю барса; в походах не возив із собою ні казанів, ні обозів; харчувався кониною або м’ясом диких звірів, яке пік на вугіллі; не боявся ні холоду, ні непогоди; спав у походах без шатра під відкритим небом, підстеливши під себе кінський пітник, а під голову — сідло; якщо ж ішов на ворога, то ніколи не нападав на нього зненацька, а завжди заздалегідь попереджав: “Іду на ви!”. Його життєвий чин, його подвиги цементують нашу історичну пам’ять, пробуджують національні чесноти і гордість за наших пращурів. І це особливо актуально сьогодні, в часи наших чергових історичних випробувань. Його сміливістю, відвагою, лицарським духом і вмілістю захоплювалися навіть вороги… Грізне ім’я князя звучало багатьма мовами. Його вимовляли то з тривогою і ненавистю, то захоплено і з надією. Але ніколи байдуже. Князь Святослав був живим втіленням могутньої сили, яка рознесла вщент занепалу будівлю Хазарського каганату. Багато перемог Святослава над аварами, ясами і косогами… Він завоював суміжну землю з Хазарією — Джідан, увійшов у місто — фортецю Семендер. Але найвизначальнішим було знищення ним гнійника — Хазарського каганату, що безупинно спустошував своїми набігами наші землі, наводнюючи невільниками Візантію і все Середземномор’я… Та головний похід князя Святослава був направлений на Візантійську імперію. Цей похід повинен був захистити межі Київської держави від його останнього великого супротивника. Святослав усвідомлював це і йшов у бій з єдиною метою — повністю зруйнувати здатність імперської армії здійснювати походи на Київські землі. І це йому вдалося…
Фільм другий: “Петро Сагайдачний”. Добою героїчних походів, що мали загальноєвропейське значення, назвали історики часи морських козацьких експедицій Петра Сагайдачного у ХVII столітті. Але Сагайдачний у нашій свідомості передовсім асоціюється з тим героєм, про якого співають у піснях і в думах і який “проміняв жінку на тютюн і люльку”. Адже відомо, що думка, як і слово, є першоджерелом світогляду. Спотворена думка, як і спотворене слово, спотворюють світ і саму людину. І цю думку про недолугість українського Гетьмана нам багато років намагалися нав’язати “історики” й “пропагандисти”. І перетворили його зі звитяжця на такого собі гульвісу, а його гучні перемоги — на прогулянки “долиною широкою, гей!” Але найвичерпнішу характеристику Петру Сагайдачному склав польський мемуарист Якоб Собеський у латиномовній праці “Історія Хотинської війни”, що побачила світ у Гданську 1646 року: “Цей Петро Конашевич настільки підносився над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим розумом, визначною зрілістю суджень, надзвичайним дотепом у словах і ділах, що з усією справедливістю мусить бути зарахований для нащадків серед найвизначніших людей… Хоч скільки керував він запорозьким військом, усюди, вкритий славою своїх подвигів на суші й морі, він користувався незмінною ласкою фортуни… Він зробив своє ім’я пострахом для всієї Московщини… не менш прославили ім’я Конашевича й морські походи… Кілька зруйнованих визначних торговельних міст Європи і Азії, попалені околиці Константинополя, нарешті, рідкісна повороткість, виявлена ним у Хотинській війні… Саме з цього часу варто було б починати відлік українського морського флоту, прив’язавши дату святкування до одного з морських походів. Але чи знають про це можновладці!? Загалом це був чоловік великого духу… Обряд і релігію грецьку він оточив незвичайно гарячим культом”.
Фільм третій: “Іван Виговський”. Єдиний український гетьман, що не підписав жодних статей, і єдиний, кого тричі козацька старшина підтверджувала на посаді гетьмана України. Після смерті Богдана Хмельницького Україна перебуває в страшній руїні. Перед козацькою старшиною постає вибір: хто зможе далі повести Україну самостійницьким державним курсом. Булаву вручають генеральному писарю Івану Виговському. Так він став гетьманом. Але самостійницький напрям політики Виговського не подобається московському цареві, який вважав, що козацька старшина повинна була просити в нього дозволу на вибори нового гетьмана. Виговський на козацькій раді зробив заяву, що не хоче зверхності над Україною й складає булаву, але йому її повертають. Гетьманування Виговського не дає спокою московському цареві. Він вирішує добитися зверхності над Україною шляхом розколу козацької старшини. На час гетьманства Виговського випала чорна смуга в долі України — військовий занепад і економічна скрута. Царські воєводи перетворили країну на свою провінцію. Тривалі внутрішні війни невдовзі переросли у спротив Москві. Іван Виговський розгромлює стотисячне московське військо під Конотопом. Перемога збентежила московський уряд. Історик
С. Соловйов писав: “У жалобному вбранні вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву”. Ударити на Москву завадила вітчизняна опозиція, організована московськими наставниками. Починалася Руїна.
Фільм четвертий: “Петро Дорошенко”. “Сонцем Руїни” він назвав український народ, який завжди високо цінував честь, звитягу і мудрість своїх героїв. Він став символом боротьби за єдність та окремішність своєї держави. На тлі Руїни, коли країну очолювали то слабкодухий Юрасик Хмельницький, то відверті кар’єристи Павло Тетеря та Іван Брюховецький (один із них називав Україну польською провінцією, а другий — московського царя її володарем) “цілість отчизни” та прагнення того, “щоб в одній раді, а не в розбитті Україна перебувала” були визначальними в його політиці. Він постійно наполягав: “Українські землі мають простягатися від Перемишля і Ярослава по Сівськ та Путивль”, бо саме туди сягало колись “князівство руське і ці кордони повинна теж осягнути козацька держава”. Його любили за ставлення до простого народу. Часто, скликаючи загальні ради, питав думку населення щодо важливих політичних рішень. Писав від власного імені та від імені всіх козаків, що вони “не бажають бути ні рабами, ні данниками, а хочуть залишатись вільними…” Після Івана Виговського немає трагічнішої постаті в українській історії XVII сторіччя, аніж постать Петра Дорошенка. Дитинство та юність майбутнього гетьмана проходили у часи боротьби українського козацтва за свої права і привілеї з магнатами та шляхтою Речі Посполитої. Він із молодих років долучається до жорстокої боротьби, яку сприймає як нагальну справу відродження української держави, як єдиний історичний шанс, аби повернути українській нації її права.
Фільм п’ятий: “Іван Мазепа”. Ще за життя його ім’я було оповите міфами. А по смерті і досі навіть із амвонів церкви, яку він будував і яка у своєму найменуванні має слово Українська, все ще лунають анафеми. Нам століттями намагались втовкмачити теорію про плідність співпраці українців і росіян у побудові Російської імперії. Але він будував аж ніяк не Російську імперію, а незалежну Українську державу і мислив її суб’єктом міжнародних відносин, потуга якого спиралася би на найважливіші геополітичні чинники. Саме тому московська церква і держава так його не люблять. Він був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Його доба створила власний стиль, що виявився в образотворчому мистецтві, літературі, культурному і духовному житті гетьманської України. Це було українське бароко — глибоко національний стиль. Був поліглотом — прекрасно володів польською, російською, татарською, французькою, латинською, італійською та німецькою мовами. Йому дають сьогодні найрізноманітніші оцінки: “зрадник російського царя”, “зрадник і ворог українського народу”, “польський шляхтич”, “романтичний герой”, “видатний патріот України”… І тільки за те, що він вирішив шукати інших, надійніших політичних союзників, за те, що творив незалежну європейську країну, сприяв розвитку української культури і духовності, за побудовані ним храми й навчальні заклади. Але головною метою його життя було служіння рідній Україні, українському народу… То що ж зрадив Іван Мазепа? Російського царя?! Можливо. Але не Україну! Саме тому, передбачаючи такі неймовірні сюжети для українців і України, які реалізовувались через сторіччя, він намагався змінити хід історії, рецидиви якого ми відчуваємо і нині на окупованій московитами українській землі…
Фільм шостий: “Іван Богун”. Однією з головних проблем сучасної вітчизняної історіографії є недостатнє вивчення біографій окремих осіб козацької доби. Протягом багатьох десятиліть, зважаючи на різні обставини, українські науковці не зверталися до висвітлення життя та діяльності одного із сподвижників Богдана Хмельницького, видатного представника козацької старшини періоду Визвольної війни середини ХVІІ ст. Івана Богуна. Він був одним із найвідоміших козацьких полководців в Україні середини XVII століття, слава про якого гучно лунала не лише на українських землях, а й далеко за їх межами. Палко любив свою Україну і боляче реагував на кроки українських гетьманів, що утискали права козацької вольності. В політичному спектрі Української козацької держави займав місце постійного опозиціонера. Рішуче виступав проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерківського договору 1651 року, засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. Також Іван Богун був серед противників курсу Хмельницького на союз із Москвою, так і не склавши присяги російському цареві. Згодом очолив антимосковську старшинську опозицію. Він став легендою ще за життя. Польський історик середини XVII століття Веспасіян Коховський писав: “Сміливий, розумний, надзвичайно популярний, вміє, як ніхто інший, вдало діяти; сильний і хитрий, як лис; людина відважна і завзята”. На початку червня 1651 р. війська зійшлися під Берестечком. Козацьке військо зазнало поразки. 30 червня 1651 р. в найтрагічніший для козаків час, в оточеному з трьох боків поляками козацькому таборі гетьманом обрали
І. Богуна. (Б. Хмельницького по-зрадницьки затримав хан). Український романіст М. Старицький свідчить, як обирали Богуна: “Роздались кругом крики пробудженої товпи — вибрати нового гетьмана, да такого, щоб не продав нас ляхам.
— Богун, Богун, — роздались з усіх сторін вигуки.
— Богун! — заревіла, як одна людина, вся товпа і шапки полетіли догори. Богун поривався говорити, але голос його губився у реві товпи.
— Богун — гетьман! Слава гетьману!
Вся товпа оголила свої голови…”
Фільм сьомий: “Небесна сотня”. Фільм створено за участю людей, які вийшли на Майдан і повстали проти беззаконня. Вони дадуть відповідь на запитання, які чомусь не ставили раніше. Ці питання хвилюють учасників революції. Їх уникають її вороги. Їх ігнорує влада. Але відповіді на них потрібні — і нам, і тим, хто був по інший бік барикад. А найбільше вони потрібні тим, хто вірить, що брехня про Майдан — це правда…
Потреба зазирнути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі й надихаючі цінності, створені нашими предками. Історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, забувати або нехтувати ними — означає визнавати себе людьми, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.
Тож уважно вивчаючи історичне минуле, можна знайти багато того, що надихає сучасну людину до прагнення вірно і віддано служити українському народу. Звільняючись від фальшивих знань про себе, від сфальшованої історії, ми змінюємося самі й змінюємо наше завтрашнє, тобто змінюємо і наших нащадків.
