Рівненській «Просвіті» — 100 років
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
директор Інституту літератури
ім. Т.Г. Шевченка НАН України, академік НАН України
1989 рік. Я і мої колегиписьменники Іван Дзюба, Раїса Іванченко та Ігор Римарук перебуваємо в гостях у глави Української Православної Автокефальної Церкви митрополита Мстислава в Саут БаундБруку (штат НьюДжерсі, США). Із подивом і захопленням вслухаємося в оповіді цього 91річного, бадьорого духом, легендарного політичного і релігійного діяча, славетного волинського просвітянина Степана Скрипника, якого далекого 1930 року обрали послом польського сейму.
Надворі шалена злива, але митрополит запрошує нас до автомобіля і везе до побудованих ним на території БаундБруку приміщень Консисторії, бібліотеки і друкарні, духовної семінарії Святої Софії, до церквипам’ятника мученикам за свободу України, до історичного музею. Оглядаючи невеликий за площею, але багатий на рідкісні історичні документи музей, я зауважив, що очільник УАПУ у США та діаспорі в Європі й Австралії доволі скромно представлений в експозиції, хоча є документальні свідчення його діяльності як посла польського сейму.
Перебуваючи в ранзі посла, Степан Скрипник непоступливо тримав україноцентричну позицію, захищаючи національні права українців у Польщі. Дізнавшись, що я волинянин, родом із Рівненщини, митрополит Мстислав почав енергійно розповідати про своє відвідування мого рідного села Новосілки, Боремля, Горохова, Берестечка і Козацьких Могил…
Я тоді, 1989 року, ще мало знав про його надзвичайно активну працю на ниві просвітянства, зокрема про те, що він, Степан Скрипник, ініціював створення і був обраний першим головою товариства “Рідна школа” в Рівному, керував педагогічним товариством “Українська школа”, яке було зареєстроване 13 листопада 1929 р.
Посол Степан Скрипник також входив до управи українського спортивного клубу “Горинь”, який популяризував здоровий спосіб життя і всебічне фізичне виховання. Всі ці громадські організації, назвімо ще товариство “Рівненський Боян”, Товариство прихильників православної освіти та охорони традицій православної віри імені Петра Могили чи Рівненську українську приватну гімназію, поставали передусім завдяки Рівненській повітовій “Просвіті”, яка відновила свою роботу в Рівному 10 квітня 1920 р.1
Перші просвітяни — українські інтелігенти, творці перших осередків культурноосвітнього товариства “Просвіта” після розвалу Російської імперії 1917 року усвідомили, що без піднесення національної свідомості шляхом упровадження національної освіти важко сподіватися на державне самоздійснення українського народу, віками розчленованого між різними імперіями. Необхідно було підносити національнопатріотичний дух, плекати і вводити в освіту рідну мову, сповідувати рідну віру, творити культ знань, фізично і морально здорового тіла, виробляти в молодому поколінні, як наголошував видатний громадський і церковний діяч Іван Огієнко, “національно сильний характер” (“Національно сильний характер виробляється тільки глибокою, систематичною й послідовно національною освітою”…)
У надзвичайно складних умовах розпочала свою подвижницьку культурноосвітню місію “Просвіта” на Західній Волині, яку внаслідок польськоукраїнської війни 1918—1919 рр. захопили поляки. У 1921 р. Друга Річ Посполита створює Волинське воєводство з центром у Луцьку, до якого входять території нинішніх Рівненської, Волинської та частини Тернопільської областей. Українці були на території воєводства — на своїй етнічній території найчисленнішою групою населення: їх проживало тут близько 1020 (71%), тоді як поляків нараховувалося близько 186 тис. (13%). У 1926 р. Міністерство віросповідань і народної освіти Польщі, яке в 1922 р. створило на Західній Волині Волинський шкільний округ (кураторія) із центром у Рівному, сформувало списки дітей, народжених у 1913—1925 рр. “Так, у Волинському воєводстві українську мову рідною визнавали батьки 70,4 % дітей, польську — 15,1%, єврейську — 9,0 %, німецьку — 2,5 %, чеську — 1,6%, російську — 0,9 %”.2
Але польська освітня політика, згідно з ухваленим польським сеймом 31 липня 1924 р. так званим “законом Ст. Грабського” — міністра віросповідань і народної освіти, була спрямована на поступову ліквідацію одномовних українських шкіл (їх на Волині нараховувалася на початку 20х років ХХ століття 360) та утворення двомовних (утраквістичних) польськоукраїнських навчальних закладів. Та хіба свідомі українціпатріоти могли змиритися з тим, що на своїй етнічній території українське населення отримало в Другій Речі Посполитій політичний статус національної меншини, що навіть назва українець буде заборонена, і натомість запроваджений термін русин, що через систему державної освіти польська влада розпочне свідому, цілеспрямовану політику асиміляції української молоді?
Промовляючи в польському сеймі, український посол Володимир Целевич гаряче обстоював українську школу, українську освіту, обґрунтовуючи шкідливість для українського населення запровадження утраквістичних шкіл. Посол наводив такі дані: наприкінці 1920х років у Волинському воєводстві діяло 1144 школи, з них 390 утраквістичних, 750 польських і лише 4 школи з українською мовою навчання. На захист українського шкільництва виступали активно й інші українські посли Степан Скрипник, Павло Васильчук, Максим Чучмай…
До речі, інші національні меншини, які проживали на Волині, перебували в значно кращому становищі, ніж корінні українці: чехи мали 13 національних шкіл, німці — 66, євреї — 57…3
Чільні діячі рівненської “Просвіти”, як і просвітяни Галичини, розуміли, що така державна політика Другої Речі Посполитої суперечить життєвим інтересам українського люду і неминуче призведе до повної асиміляції українців. Адже напередодні Другої світової війни у Волинському воєводстві зпоміж 1934 чинних навчальних закладів 853 школи були з польською мовою навчання, в яких українська мова була лише обов’язковим предметом. Тому головною метою у своїй просвітянській діяльності такі діячі, як Степан Скрипник і його однодумці вважали за вкрай необхідне формувати на основі національної духовної культури національну свідомість, творити, за словами Івана Франка, з великої етнічної маси українського народу українську націю, культурний і політичний організм, здібний до самостійного культурного, політичного та державного життя.
Національна освіта була головним пріоритетом у діяльності “Просвіти”. Адже на 1939 рік було на Волині 316 тис. неписьменного і 160 тис. малописьменного населення. Це майже половина (47,8%) всього волинського люду була, по суті, неосвічена. Так, у Волинській області 26 тис. дітей у віці 8—13 років не ходили до школи, 25 тис. підлітків взагалі не навчались. Тож боротьба за українську мову, за українську освіту, за національну школу визначала зміст і програмні цілі Рівненської “Просвіти”.
Тому не дивно, що у Волинському воєводстві польська влада чотири рази ліквідовувала “Просвіту”. Перший — у 1928 р., коли закрили 318 осередків, які нараховували 7244 члени, другий — 1929 року (49 осередків із 2380 членами), втретє — 1932го, коли зліквідували 216 осередків із 6109 членами і, нарешті, в 1936 р. заборонили діяльність 47 осередків, в яких було 1907 членів4. У Рівному і Луцьку “Просвіти” закрили за особистим розпорядженням волинського воєводи Генрика Юзевського, який, до речі, намагаючись поліпшити українськопольські відносини через “взаємне пізнання, проникнення культур”, хоча й ініціював запровадження української мови як предмета в польських школах. Проте його так званий “волинський експеримент”, який був спрямований на досягнення мирного співіснування та співпраці українців і поляків, в практичному плані реалізувався в руслі виконання державної програми асиміляції національних меншин, передусім українців.
Рівненська “Просвіта” змушена була діяти підпільно. Так, у моєму Дубнівському повіті в 1929—1930 рр. свою діяльність продовжувало 112 філій “Просвіти”, членами якої було 3200 осіб. Очолював її роботу посол польського сейму Максим Чучмай5.
…Мій батько Григорій Жулинський, мій дядько Клим Воляник, багато моїх односельців були активними членами “Просвіти”, відвідуючи нелегальні просвітянські гуртки в сусідніх селах Боремлі, Вичавках, Золочівці… Збиралися в хатахчитальнях, грали в самодіяльних народних театрах, були учасниками хорів, аматорських акторських гуртків…
Згадую, як я, підліток, повзав поміж могилами на нашому сільському кладовищі — грали у “війну” і вчитувався у надписи на цементових пам’ятникаххрестах. І ніяк не міг зрозуміти та ніхто з дорослих не пояснював — мовчали, чому молоді хлопці Дмитро Сич, Михайло Цибульський, Степан Кулик померли 1941 року. Лише згодом я довідався, що їх вбили енкаведисти. Були вони членами Організації Українських Націоналістів, активними просвітянами. Не знаю, чи належав хтось із них до національної підпільної організації Українське Вільне Козацтво, яку очолював мешканець мого рідного села Новосілки (тепер Набережне) Демидівського району, учасник визвольних змагань 1917—1922 рр. Денис Матвійович Кримусь. Ця організація діяла, звісно, нелегально й на території Демидівщини. Окружний центр Українського вільного козацтва містився в Луцьку. В моєму селі був кущ вільного козацтва на чолі з отаманом Петром Михайловичем Сичем. І Українське вільне козацтво, і Організація Українських Націоналістів співпрацювали між собою, бо завдання перед цими організаціями стояло одне: відновлення Української Держави. Вільне козацтво зосереджувало свою діяльність на функції “народної міліції” — територіальної самооборони, хоча вело активну роботу разом із місцевими “просвітянами”, допомагаючи поширювати літературу, видавати газети і журнали, організовувати концерти, читання, ставити п’єси, боротися з пияцтвом, тютюнопалінням, дбати про спортивний гарт молоді… Цим, розповідали односельці, також займається мешканець села Новосілок Михайло Цибульський, який керував на Демидівщині нелегальною мережею ОУН. Діяв він під псевдо “Чорний”. Навчався в Луцькій українській гімназії, часто приїздив у село до батьків, які тягнулися з останніх сил, щоб вивчити сина. Мав наречену Нілу Кучер. Де і як загинув Михайло, достеменно не було відомо та й мовчали, боялися розповідати. Лише після здобуття незалежності заговорили люди, розповідаючи, що Михайло Цибульський поліг у нерівному бою із загоном НКВС у лісі біля сусіднього села Боремля разом із Дмитром Сичем — своїм побратимом. Існує й інша версія загибелі цього українського патріота, випускника Луцької української гімназії, вчителя в селі Боремель. Начебто Михайло на Святий вечір прийшов до своєї дівчини Ніли, але хтось навів енкаведистів… Важкопораненого Михайла енкаведисти відвезли до районного центру Демидівка. Чи був він ще живий, чи ні — невідомо. Не стало такого молодого українського патріота, загинули від рук окупантів його друзі Дмитро Сич, Степан Кулик…
Каральні органи радянської влади з перших же днів вступу Червоної Армії на західноукраїнські землі почали очищати міста і села від “ворожих елементів” — українських націоналістів, служителів культу, працівників польської державної адміністрації, осадників, місцевої національно свідомої та демократичної інтелігенції. Багатьох просвітян репресували особливо наприкінці 1940—на початку 1941 р. Тоді енкаведисти провели масові арешти національнопатріотичної молоді Демидівщини. Були заарештовані 24 члени ОУН і члени Українського вільного козацтва, яких завезли до в’язниці № 1 НКВС м. Рівного. І за кілька днів до початку війни, а саме 13—14 червня 1941го, у Рівному відбувся закритий суд, за рішенням якого жоден український патріот не вийшов із підвалів НКВС. Більшість із них потрапили до Сибіру.
Та хоч як старалися більшовицькі каральні органи в 1939—1941 роках фізично знищити або ж заслати на Північ активних діячів ОУН, Українського вільного козацтва, “Просвіти”, сотні українців на теренах Рівненщини почали вже з перших місяців німецької окупації відроджувати культурномистецьке і освітнє життя. І хоча лише 29 січня 1942 р. газета “Волинь”, головним редактором якої став відомий український письменник Улас Самчук, повідомила, що є нарешті дозвіл гебітскомісара на діяльність рівненської “Просвіти”, активні її члени самостійно, з власної ініціативи почали відновлювати роботу філій. Правда, саме оформлення філій було надзвичайно ускладнене. Німецька влада всіляко гальмувала цю справу, та й встановлювала жорсткий контроль за їхньою діяльністю. Це не зупиняло українських патріотів. Філії почали швидко народжуватися, точніше, відроджуватися. Для цього слід було об’єднати бодай 10 людей, завірити цей список у старости села або в голови районної управи, а головне, назбирати багатенько дозволів, довідок, без яких неможливо було отримати дозвіл окупаційної влади. Та поки ці матеріали “варилися” в бюрократичному казані педантичних німецьких чиновників, по селах і містечках люди вже гуртувалися самостійно, особливо молодь, об’єднуючись за рекомендацією окружної “Просвіти” в гуртки молоді при сільській чи міській “Просвіті”.
…У розмові з митрополитом Мстиславом уже в Києві зразу ж після обрання його 5 червня 1990 р. першим патріархом Київським і всієї України Української Автокефальної Православної Церкви, я згадав про те, що малим хлопцем 1012 років, бігав через дорогу до сусідашевця Яшка Котила читати йому газети. Сам він не міг читати — був майже сліпий, от і кликав мене. Мені запам’яталося, що дядько Яшко затуляв рядном вікно, витягав обережно десь із запічка вчетверо складену газету і казав: “Берино, читай”. Я брав цю газету, яка вже розлазилася, букви стерлися на перегинах і вкотре читав одні й ті самі повідомлення, статті… Запам’ятав назву газети — “Волинь”.
— Та це ж наша газета! Ми її друкували під час війни в Рівному. Редагував її мій друг Улас Самчук. Я був коротко тоді в Рівному разом із Уласом. Та німці мене заарештували. Півроку відсидів у тюрмах Чернігова і Прилук.
Завдяки цій газеті “Волинь”, яку не побоявся ховати в себе Яків Котило, і я тоді, після війни, долучився до просвітянської діяльності. До тієї патріотичної, національно відповідальної культурноосвітньої справи, яку здійснювала Рівненська “Просвіта” протягом ста років, освітлюючи промінням освіти, науки, культури нашу рідну Волинь.
—————————
1 Доброчинська Валентина. Рівненська українська гімназія (1923—1939 рр.): культурноосвітній феномен на тлі доби. Рівне, 2016. С. — 29.
2 Доброчинська Валентина. Рівненська українська гімназія (1923—1939 рр.): Культурноосвітній феномен на тлі доби. — С. 21—22.
3 Україна—Польща: важкі питання: Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків “Українськопольські відносини в 1918—1947 роках. — Варшава, 22—24 травня 1997”. Варшава, 1998. — С. 20—21.
4 Україна—Польща: важкі питання. — С. 62—63.
5 Бухало Г. Просвіта сіяла світло. — Рівне: Державне РВП, 1994. — С. 30.
