Василь МАРУСИК,
заслужений журналіст України
Роботи Василя Пилип’юка
“…Я свою душу пустив у душу народу…” Ці слова Василя Стефаника навіть через сто років співзвучні з життєписом його краянина фотожурналіста Василя Пилип’юка, який відійшов на вічний спочинок 18 листопада ц. р., на 68-му році життя. Феномен видатного українського митця Василя Пилип’юка — майстра фотосправи — ще вивчатимуть досконало, бо його творча спадщина всеохопна і об’ємна: це понад 2000 оприлюднених художніх фотографій, значна частина з них уже стала надбанням вітчизняної та світової мистецької скарбниці. Світ Василя Пилип’юка, пізнаний ним і зафіксований через об’єктив фотоапарата, завжди пульсуватиме зупиненими миттєвостями та енергією творчої фантазії, якій фотомитець віддав усе своє життя. Літературний герой Й. Гете Фауст прагнув зупинити живу мить, маючи на це талант відваги, а сам поет закликав митців до самовідданих вчинків: “Використовуйте кожну хвилину, здійснюйте свою мрію. Відвага — це талант, сила, магія”. Слова, ніби сказані для самого Василя.
Творчий чин лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України Василя Пилип’юка — це понад 80 персональних виставок в Україні та за її межами: у Франції, Канаді, США, Китаї та інших країнах світу. Роботи, що засвідчили “талант, силу, магію та відвагу” автора, зберігаються у багатьох галереях, відображені у мистецьких виданнях та широковідомих альбомах. Автор та видавець понад ста книг-фоліантів, мистецьких шедеврів, найрізноманітніших композицій опублікував також 45 наукових та навчально-методичних праць як професор Львівської національної академії мистецтв, а в останній свій рік — завідувач кафедри фотомистецтва Київського національного університету культури і мистецтв. Така статистика творчих здобутків фотомайстра. Щойно, після відвідання Китаю професор В. Пилип’юк підготував свою останню виставку “Світопис душі” у приміщенні Національної академії мистецтв України. 28 листопада пам’ять митця і педагога вшанували численні відвідувачі презентації його творів. Президент академії Андрій Чебикін вручив дружині В. Пилип’юка Ганні та його синові Володимиру диплом та членський квиток Почесного академіка, які він мав намір вручити особисто митцеві. На виставці — світлини різних років. Це — природа Карпат, історична архітектура Львова, образи наших сучасників усіх поколінь. Виставлені фотоальбоми, де відтворені миттєвості людського і природного середовища України і світу. У найновішому альбомі 2016 року “Долею даровані зустрічі” — портрети подвижників української державності та культури. Серед них учасники презентації, герої Пилип’юкових світлин письменники Дмитро Павличко та Ярема Гоян, художник Андрій Чебикін, мистецтвознавець Олександр Федорук, літературознавець Сергій Гальченко, музеєзнавець і дипломат Ігор Ліховий, артисти Лариса Кадирова та Богдан Бенюк…
Гортаючи дев’яносто дев’ятий фотоальбом “Світлопис душі” (Львів, 2015), вкотре зачаровуюсь українськими знаменитостями, кольоровими краєвидами, зафіксованими миттєвостями нашого часу. Дивовижні тут етюди про людей, рослин і тварин. Недаремно автор передмови “І побачив Бог світло, що воно добре” мистецтвознавець, доктор філософії Дмитро Степовик підкреслив, що “його альбоми — це немовби велична епічна поема з продовженням, написана дарованим промінням світла. Тільки той, хто може осягнути життєдайну силу світла — джерела усіх виявів життя, — може повестися з ним у мистецтві витончено і талановито”… Історичними визнані фотоальбоми про службові візити Президента України Леоніда Кравчука, міністра закордонних справ України Анатолія Зленка та інших сучасних державників.
Василь творив натхненно, з фантазією, прагнучи охопити довколишній та увесь світ. Він вічно поспішав на ранкові та надвечірні етюди, щоб упіймати неповторні миттєвості гри світла і тіні. З великої любові до Львова створив справжній пеан цьому вічному місту, Карпатам, Покуттю та Гуцульщині. Його часто називали “митцем національної світлини”. І це правда. Ще на початку 90-х він відновив уславлений часопис “Світло і тінь”, давши йому нове життя, створив однойменне видавництво. Завдяки цьому Україна здобулася на справжній фотолітопис епохи: “Завжди вчитель” (І. Франко), “Лицар нації” (М. Колесса), “Світи Святослава Гординського”, “Погоня” (Д. Павличко), “Володар кам’яного персня” (Б. Возницький), “Чудотворча самобутність” (Г. Кирпа), “Світ моєї любові” (М. Поплавський)… Культурологічними пам’ятками вже стали видання “Це — моя Україна”, “Для тебе, Львове, я живу!”, “Земле Франкова, вклоняюсь тобі. Львівщина”, “Україно, ти для мене диво!” Перегук епох бачимо у фоліантах: “Львів”, “Пієта в камені” (Личаківський цвинтар), “Львів соборний”, “Львів. Пори року”, “Львів з Високого замку”, “Львівщина”, “Ровенщина”, “Древній Галич”, “Золота підкова України”, “В краю Черемоша й Прута, Снятинщина”, “Мій Снятин” (до 850-річчя міста), “Івано-Франківськ”, “Івано-Франківщина”, “Львівська опера”, “Українська ікона”…
Співавторами великого маестро були відомі мистецтвознавці — Василь Откович, Оксана Паламарчук, Ігор Ліховий, поети — Дмитро Павличко, Роман Лубківський, композитор Богдан Янівський.
До творчих здобутків митця належить і власна школа фотомистецтва в Українській академії друкарства та Будинок-фотогалерея Василя Пилип’юка у Львові, а також Снятинський районний музей Василя Пилип’юка в рідному селі Новоселиця.
Мистецтвознавці називають Василя Васильовича поетом фотографії, а його етюди — новелами, порівнюючи їх із творами Василя Стефаника. Краянин, поет Петро Осадчук стверджував: “У творі мистецтва є душа, за умови, що митець вклав свою душу в твір”. Це повною мірою стосується й творчості Василя Пилип’юка, бо в кожній його світлині відчувається краплина його любові, захоплення чи жалю. Ще Ірина Вільде, передбачаючи велике майбутнє юного митця, зазначила: “В його творах — душа народу і душа самого автора”. Василь відкрив себе Україні, а Україну — світові.
Знаю творчість Василя Пилип’юка з юності, з верховинської районки, з молодіжної газети в Івано-Франківську, з редакції газети “Львівський залізничник”, як власкора журналу “Україна”. Ми співпрацювали з Василем для телепередач журналу “Палітра” Львівського телебачення (була така форма — фотосюжети на телебаченні), згодом він був частим моїм гостем на Українському радіо (канал “Культура”), бо був чудовим оповідачем, мав що розповісти про свої подорожі світом, зокрема, й про українську діаспору. Я мав щастя бути його своєрідним консультантом Шевченківськими місцями в Києві, коли він працював над фотоальбомом про Великого Кобзаря. Цей альбом “Шевченкова посвята” він присвятив 200-річчю поета.
Василь дивував усіх нестримною жагою, бажанням до нових відкриттів, не любив ледачих, бо був справжнім журналістом, сповідуючи латинський вислів: “Nulla dies sine linea” (Жодного дня без рядка). Студентам розповідав про ті чи ті фотокомпозиції, про моменти їх фіксації, стоячи на коліні, на бігу, у швидкісному авто, у потязі, в гелікоптері, фотографуючи з висотних будинків чи просто лежачи на траві, або в терпеливому очікуванні миттєвості чи непередбаченого видовища. Жив і творив у постійній круговерті, ніби у безкінечному, шаленому гуцульському танці “Аркан” з усіма паузами і ритмами… Зупинився “жайворонок” вдосвіта на дорозі у прямому і переносному значенні. Похований у почестях на Личаківському цвинтарі, де живих вражає “пієта в камені”: на вічний спочинок віддані землі львівські таланти.
Останній автограф подарованого мені фотоальбому він написав так: “Тут частина мого життя…Тішуся дружбою”.
Десь там, поблизу львівського озера Наварії, навесні розквітнуть бузки, посаджені Василем власноруч, дбайливо дібрані з Київського ботанічного саду, черешні й вишні з-під Русова, Белелуї та Стецеви. Милуватимуться ними люди, і знайдеться, можливо, новий юний фотомайстер, що оспіває і цю Василеву красу.
