Смола О. М. Вітрильник у Божих долонях: / Оксана Смола. — Миколаїв: Літопис, 2016. — 368 с., іл.
Оксана Смола, письменниця, член НСПУ, лауреат літературної премії ім. Ірини Вільде, лауреат премії ім. Романа Федоріва, лауреат обласної культурно-мистецької премії ім. Миколи Аркаса, лауреат Міжнародного конкурсу “Коронація слова”. У творчому арсеналі письменниці чотири видані книжки: прозова збірка “Першотвори”; роман-мозаїка “Рух назустріч Світлу”, оповідання “Білий рояль” і книга “Вітрильник у Божих долонях”, подана літературно-мистецьким журналом “Дзвін” на Національну премію України ім. Т. Шевченка.
Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з Оксаною Смолою, яке провів журналіст Василь Гонта, редактор газети “Голос Баштанщини”.
— Пані Оксано, що для Вас художнє слово, яким воно має бути?
— У Рембрандта є картина “Анатомія лікаря Тульпа”, там розтинають тіло, трапляється, що дистильовані естети часто відвертають погляд. Психологічна література — це теж розтин, іноді безжалісний, бо демонструє “вміст” душі, який не завжди буває привабливим… Назагал мистецтво і література зокрема, намагаються розгадати найбільшу таємницю життя — саме життя… Що є людина, звідки ми і куди йдемо, які наші орієнтири, що є добро і зло, — сьогодні, на жаль, розмиті ці межі, насамперед у суспільній свідомості. Основний матеріал для художнього дослідження — це невидима матерія душі! Звісно, психологічна проза не карамелька, не заспокійливе зілля для летаргійного сну, вона спонукає читача до співпраці, до мислення, до самоаналізу, — а це праця, неспокій серця, трапляється, що у рецепціях головного героя читач іноді впізнає себе або порівнює із собою, і таким чином вчиться мислити, віднаходити відповіді на важливі питання. І мають бути, звісно, естетичні критерії, за їх відсутності або неуваги до естетики слова, до майстерності письма, художня література перестає бути мистецтвом. І всетаки, творчість — це не жонглювання словом, хай навіть майстерне, творчість — це надмір любові, поклик серця, почуття відповідальності — перед Богом, читачем, власною совістю, обов’язково має бути присутній внутрішній цензор. Для мене художнє слово — це рух до світла. Творчість, окрім інших чинників, — це ще і унікальна здатність відчувати чужий біль. Слово має лікувати, а не завдавати невидимого радіоактивного опромінення.
— Відкриває збірку “Вітрильник у Божих долонях” досить потужна новела “Море…”, цей твір мені особливо припав до душі. Та й тема війни на сході, тема посттравматичного синдрому — актуальна і складна, а вам вдалося правдиво показати сутність війни. Знаю, що спілкувалися з учасниками АТО.
— Посттравматичний синдром характерний не лише для бійців, які пройшли крізь катаклізми воєнних буднів, утрат, поразок, навіть — перемог, на жаль, під час війни усе суспільство зазнає травмування свідомості. “Війна — це апоплексичний удар на голову цілої нації”, — це цитата з внутрішнього монологу головного героя. Всі війни рано чи пізно закінчуються, сподіваюся, близький той час, коли українські захисники не будуть мішенню для снайперівнайманців, але після всіх військових конфліктів потрібні будуть роки, десятиліття, щоб, урешті, впала “берлінська” стіна, і настав справжній, а не номінальний, мир. Старий рибалка в оповіданні Ернеста Гемінгвея намагається приборкати акулу, що женеться за ним, а головного героя у новелі “Море…”, вже на мирній території, все ще переслідує війна, і він намагається звільнитися від внутрішнього мінотавра. Пара цитат, власне, моя думка: “Війна — це рубці на все життя. Ви думаєте, що я про себе тільки кажу, ні, я про всіх нас…”. “Війна — це хаос, коли порвані струни і розбиті арфи і довкола — не тільки розбомблені будинки, а розтрощене життя…”.
— Мені імпонує, що новела закінчується обнадійливо, оптимістично, головний герой сповнений віри в Україну і готовий її захищати, “мовби маленьку дівчинку з янгольськими очима”. Характери персонажів у Ваших творах часто розкриваються в екстремальних життєвих ситуаціях або ця екстремальність якщо не зовнішня, то внутрішня. Ви вмієте віднаходити цікаві теми, тримати увагу читача в напрузі: а чим там усе закінчиться? Та й розв’язка у творах часто буває неочікуваною. Навіть, здавалося б, звичайні життєві випадки Ви досліджуєте з іншого ракурсу. Приміром, у досить лаконічній новелі “Вибух” йдеться вже не про вибух артснаряду, не про події на сході України, як можна помилково подумати з назви, а про неочікуваний напад агресії з боку водія маршрутного таксі у ставленні до дівчинистудентки.
— Цей неочікуваний вибух теж руйнівний… Внутрішнє психологічне тло студенткипершокурсниці раптово змінюється з радості на здивування, страх, безпомічність, відчуття приниження…
— Надзвичайно драматичне, глибоке за підтекстом оповідання “Білий рояль”. Трагічна історія музиканта. Захопливий сюжет і паралельно — “тема душі” у внутрішніх монологах головного героя, твір прочитується на одному подиху!
— Сьогодні в літературі і в суспільній свідомості панує культ сильного успішного індивіда, без комплексів, без усвідомлення своєї гріховності. Головному героєві Михайлу, із загостреним почуттям болю, справедливості, потягом до краси, вельми непросто жити, а тим паче, бути успішним у сучасному світі абсурду. Тут конфлікт уже в тому, що Люся прагне матеріального, а Михайло — духовного… У них різні життєві орієнтири й потреби. Зі своїми моральними законами і християнським всепрощенням музикант у глобалізованому світі бездуховності й грошолюбства приречений на поразку, але це, може, той випадок, коли поразка здатна перетворитися на перемогу…
— До збірки увійшли також етюди “Тиша кольору індиго”.
— Написані “з натури” під час відпочинку в Будинку творчості письменників. Тиша — це те, чого не вистачає сучасній людині, і не тільки в мегаполісі… “На сході — війна. Війна. Це слово — ніби темна, без кольорів і навіть відтінків ніч. Війна… Її відгомін чути в Ірпені, та й по всій Україні. А липа цвіте. Неповторно. Непохитно. Може, навіть стоїчно, ясносонячно!” Ірпінська липа не просто цвіте, як тисячі, мільйони інших лип, вона пробиває крицю вічності! У пухнастих легких квіточок — сила ломикаменю!
— Завершує збірку новела “Віват, життя!”. Була надрукована і в “Літературній Україні”, і в нашій баштанській районці. Головна героїня опиняється на реанімаційному ліжку… Тут уже інша тиша. “Така відточена, ніби лазером — надзвичайно гостра”. Ви вмієте зачепити читача за живе, бо темипитання у Ваших творах — актуальні для кожного. “Такими очевидними стають звичайні речі. Кожна людина приходить у цей світ без нічого і йде, не взявши нічого. Але все життя — це складання копиць сіна чи, радше — мотлоху, чи хай навіть матеріальних статків… Безкінечний ланцюг речей, бажань, мрій, компромісів… Оого скількома принципами доводиться жертвувати, щоб наскладати всілякого майна, домогтися посади, а потім на ній утриматися…” І, попри важкі й драматичні теми, навіть із трагічним фіналом, як у “Білому роялі”, все одно лишається світле відчуття перемоги, душевного підйому.
— У сучасному соціумі й свідомості людини уживаються і поєднуються речі несумісні, більше того, люди вважають, що все у цьому світі відносне: і теорія відносності Ейнштейна, і правда, і брехня, і доброчесність, і зло. І те, що нам видається перемогою, насправді може бути поразкою… Старозавітний пророк Ісая за мірками сучасного світу — невдаха. (До речі, як і головний герой оповідання “Білий рояль”). Чи мав він успіх? З погляду сучасного світу — ні! Пророк Ісая мав сміливість казати можновладцям правду і за це його часто били камінням… Але у його серці не було ненависті, більше того, в його душі був спокій і радість — це найвище досягнення за будьяких життєвих обставин. Найбільша перемога — перемога над самим собою, над власними слабкостями, ілюзіями, вадами, над ставленням до конкретної людини, до ближнього… Перемога — це ще й довіра Господу, довіра всупереч об’єктивним і несприятливим обставинам, коли з погляду видимих реалій здається, що розраховувати немає на що…
