Чи може привести до нового стану старе мислення?

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,
член НСЖУ

Історичні взаємини між українським та польським народами належать до складних. Того, здається, ніхто не стане заперечувати. Причина — різні, часто далекі від реальності, міфи, які, передаючись з покоління у покоління, стали часткою національного менталітету. З огляду на брак газетного місця не стану на них тут зосереджуватися.
Була велика надія, що загострені останнім часом стосунки між Польщею й Україною суттєво згладить робочий візит президента Польщі Анджея Дуди в Україну, який відбувся 13 грудня 2017 року. Готувався він у непростій атмосфері. З одного боку, нинішній керівник польської дипломатії не раз заявляв, що не рекомендуватиме Президенту їхати в Україну, бо Україна, за його визначенням, не виконує зобов’язань перед Польщею у сфері історичної пам’яті. З іншого боку, чинилися різні провокації, спрямовані на зрив цього візиту. Тут передусім треба сказати про підрив польського автобуса на одній із автостоянок під Львовом. Цій події у Польщі було відведено чимало інформаційного часу. Попри все, візит відбувся. І Україна, в особі Президента Петра Порошенка, під час його візиту пішла на низку кроків, яких домагалася Польща. Насамперед у процесі польськоукраїнського діалогу відсунули “на бічну колію” особу Володимира В’ятровича, на якого нині мають “алергію” польські політики з табору влади та історики, котрі цей табір обслуговують.
Тепер з українського боку за історичний сегмент українськопольських стосунків відповідатиме особа, яка в Україні нині займається справами соціальної політики, — віцепрем’єр Павло Розенко. У Польщі за цей сегмент відповідатиме Піотр Ґліньскі, який дозволив собі з екранів польського телебачення заявити, що в Україні “відповідальні за історичні стосунки з поляками люди на різні історичні заходи одягають мундири СС Галичина”.
Президент України, виступаючи на спільному з Президентом Польщі брифінгу, сказав, що у побудові відносин треба орієнтуватися на постаті, які об’єднують. Такою постаттю він назвав Юзефа Пілсудського, чим багатьох здивував. Проте ця постать невдало обрана. Це за наказом Пілсудського від 16 листопада 1918 року розпочалася окупація ЗУНР. Це при Пілсудському в 1930х роках проводилися жорстокі пацифікації Галичини і Волині.
А можливо, це своєрідний жест полякам, який мав би демонструвати готовність України до нових компромісів?
Звичайно, що питання історичних стосунків у ході візиту в Україну Президента Польщі було одним із багатьох. Для України головними були питання безпеки та економічного співробітництва.
А в коментарі польського телебачення про візит Президента Польщі в Україну (цей матеріал був поставлений останнім у випуску) питання безпеки та економічного співробітництва віднесли до розряду “та інші”. Головна увага була зосереджена на питаннях розкопок старих могил, над якими, правду кажучи, замість розкопувати, мала б лунати молитва. “Після візиту Президента Польщі в Україну, — сказали в головному випуску польських теленовин, — з’явилася іскорка надії, що українці всетаки дозволять нам розкопувати старі могили”.
Чи можна при такому мислені, яке нині у Польщі є частиною державної політики, говорити про нову якість відносин?
Старе польське мислення з новою активністю проявилося, а відтак розпочався новий виток, скажу делікатно, критичної інформації про Україну, після 15 жовтня 2017 року, коли на Верецькому перевалі відкрили меморіал на честь стрільців Карпатської Січі, яких розстріляло польське військо після їх передачі угорцями Польщі як громадян цієї держави.
Нинішнім польським політикам дуже не сподобалися і слова на новому українському пам’ятнику про польських окупантів і те, що в урочистому відкритті цього меморіалу взяла участь віцепрем’єрміністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна КлимпушЦинцадзе. Не сподобалася їм і участь у заході Почесної варти Збройних сил України. Тому вже 17 жовтня до МЗС Польщі викликали посла України Андрія Дещицю, де йому заступник міністра закордонних справ Польщі Бартош Ціхоцький (ініціатор виклику) висловив здивування і з приводу участі віцепрем’єра у тому заході, і з приводу використання слів “польські окупанти”.
Що відповів на ці польські закиди посол України? Можливо, щойно з його мемуарів про це дізнаємося.
Від себе хочу сказати, що з приводу слів “польська окупація”, які нині так дратують правителів Польщі, існує наукова література, яка обґрунтовує вживання тих слів. Поляки у своєму трактуванні цієї проблеми посилаються на рішення Ради Антанти про включення західноукраїнських земель до польського державного організму. Проте вони ані словом не згадують, що перед тим рішенням тодішні польські дипломати голосно клялися, що польська держава надасть українцям широку національнокультурну автономію. Але замість гарантованої автономії розпочалася жорстока денаціоналізація з пацифікаціями.
Українці в ході версальського процесу доводили, що Польща окупувала ЗУНР. А рішення Ради Антанти на історичному, жорстоко розігнаному у Львові українському вічі, яке відбулося у перший же день після “гарантованої автономії”, назвали узаконенням польської окупації західноукраїнських земель. І відтоді цей термін є головним у тогочасних українських політичних документах.
А щодо здивування віцеміністра Бартоша Ціхоцького з приводу відкриття пам’ятника на Верецькому перевалі, то саме він здивував Україну і світ, звинувативши 11 листопада Україну ще й у Катинській трагедії… Ця деталь, за всіма даними — обмовка, показує рівень антиукраїнських емоцій, які нині панують у владному середовищі Польщі.
Їх добряче підігрів колишній президент України Віктор Ющенко. Хоч, правду кажучи, нічого особливого він не зробив для вибуху емоцій. Лише поставив в один ряд УПА та АК — як військові формування, які боролися за державну незалежність своїх націй. У Польщі учинився крик: це неприпустиме, це гідне кари… На польському телебаченні пішли коментарі про Україну в стилі “кращих” путінських зразків.
У щоденнику з цього приводу я записав: “Нині, 2 листопада, в “TVP Wiadomoúci” був жахливий і досить довгий як для новин коментар про Україну. Устами і журналістів, і сенаторапровокатора Яна Жарина було названо Україну державою, яка йде курсом “фашизму”, що становить загрозу для “польського майбутнього”!!! Ці слова були сказані на тлі участі Президента України у якійсь конференції чи міжнародному форумі!!!
Час пливе, а мислення мало змінюється. Адже терміни “український фашизм” і “антисемітизм” — були головними “аргументами”, які використовувала польська дипломатія (як свідчать наукові праці), аби схилити Захід до того, щоб 1923 року Рада Амбасадорів країнпереможців у першій світовій війні передала Західну Україну полякам. І це таки сталося — попри те, що в “австрійській частині” співвідношення поляків та українців було 800 тис. до 3,3 мільйона, себто українців було учетверо більше! У “російській частині” Західної України, себто на Волині, це співвідношення було ще більшим на українську користь.
Цікаво, що “заяви” про український “фашизм” роблять тоді, коли тверезі західні аналітики кажуть про антиєвропейський націоналізм Качинського і Орбана (в Угорщині), який межує з нацизмом. Настільки антиукраїнського матеріалу в “TVP Wiadomoúci” я давно не бачив. Боюся, що ця дикість добром не закінчиться!!!”
Яким же було моє здивування, коли 4 листопада я дізнався, що на тлі такої інформаційної атаки з “офіційним візитом” (за версією низки українських ЗМІ) прибуває в Україну міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський. Мене трохи здивував факт, що головним пунктом поїздки керівника польської дипломатії до Львова була його зустріч з польськими консулами в Україні. Тому я вирішив перевірити інформацію про цю подію на офіційному сайті МЗС Польщі. Там жодного разу не було вжито словосполучення “офіційний візит”. Лише раз було сказано про візит в Україну. А переважно писалося про візит до Львова…
З інформації МЗС Польщі дізнаємося, що Варшава зараховує Україну до країн зі складним рівнем безпеки для праці дипломатів. Міністр подякував консулам, що вони активно відповідають на зацікавлення українців працею, навчанням і життям у Польщі. Тими короткими словами було сказане те, що давно кажуть аналітики і зазвичай уникають говорити дипломати. З подяки міністра виразно випливає, що нині українці потрібні Польщі як кваліфікована і водночас відносно дешева робоча сила… І це питання заслуговує окремого аналізу.
Оскільки приїзд керівника польської дипломатії до Львова, особливо другий день його перебування, був дуже емоційним і відійшов від запланованої програми, тому покажу цю подію крізь призму її трактування головними дійовими особами. Тим паче, що ще до поїздки у Львів В. Ващиковський у явно повчальному стилі встиг відреагувати на коментар МЗС України від 3 листопада 2017 року про те, що в Україні немає антипольських настроїв.
Цитую слова міністра Ващиковського за відеозаписом з польського телебачення від 4 листопада: “МЗС України досить niefrasobliwie (безвідповідально, безтурботно, — ред.) копіює певну дорогу, яку, колись запропонували польські єпископи німецькій стороні…” (У коментарі до цих слів було сказано, що йдеться про історичні слова “вибачаємо й просимо вибачення”, які не один раз, починаючи від 1987 року, звучали також у заявах українських церковних ієрархів, а згодом стали основою спільної заяви президентів Польщі та України, яку команда Качинського нині явно ігнорує). Слова ці є також у документах, які підписували нинішні президенти обох держав. Отже, ніяк не є це “безвідповідальним” нововведенням МЗС України, як виникає зі слів Ващиковського, якого у Польщі нині називають головним кандидатом на звільнення з уряду.
Після миті роздумів Ващиковський продовжив монолог: “Але навіть якщо відкласти, що це теж досить невластиве тлумачення, то де ці зустрічі істориків? З нашого боку, напевно, є повна відкритість…”.
Тут виникає запитання, чи слова про “повну відкритість” з польського боку — це свідома дезінформація польського міністра, чи він є жертвою маніпуляцій безвідповідальних середовищ. Річ у тім, що під час вересневого перебування у Львові я мав коротку розмову з директором Інституту українознавства НАНУ професором Миколою Литвином. Він твердив, що за ініціативою польської сторони припинилися всі контакти істориків. І пояснив це “явище”. Нині українські історики мають документи, зокрема й німецькі, які засвідчують, що справжні причини конфлікту 1943 року на Волині були зовсім іншими, ніж це дає пропаганда Качинського. І кількість жертв уп’ятеро менша, ніж та, яку з подачі будівельниці Єви Сємашко називають нині польські історики та політики…
5 листопада міністр закордонних справ Польщі В. Ващиковський ставив перед польськими журналістами на Личаківському цвинтарі у давньоукраїнському княжому Львові у ході його “wizji lokalnej” (перевірка на місці, — ред.), як він сам назвав приїзд до Львова, кілька риторичних запитань, на які, як відповідальний українець, спробую дати зовсім не риторичні відповіді.
“Навіщо штучно починаються польськоукраїнські проблеми, коли тут люди живуть нормальним, мирним способом”? — запитував польський міністр. Ця стилістично дещо неоковирна фраза — прямий переклад його запитання.
Мене у ній вразили слова “wszczynaã problemy” (починати проблеми). Старі словники, якими користуються (нові часто дають переклади, далекі від реальності) показали, що слово “wszczynaã” зазвичай йде у парі зі словами сварка, бійка, війна. Важко збагнути, чому польського міністра потягнуло на воєнні емоції… Польська опозиція вже не раз доводила, що цей міністр не належить до людей великого польоту і все, що тільки можна, провалює. І з її ініціативи вже ставилося питання про його відставку. Але без успіху. А ось в анонсованій на найближчий час ротації польського уряду особу В. Ващиковського навіть провладні аналітики називають головною кандидатурою на виведення з уряду.
Далі “воєнні емоції” польського міністра про “вщинання проблем” розвинули польські журналісти, вкотре за останні кілька днів покладаючи всю відповідальність за проблеми у двосторонніх відносинах на українську сторону, роблячи особливий наголос на “небажанні Українського інституту національної пам’яті до діалогу, на блокуванні ним польських ініціатив”…
“Кому заважають люди, які лежать тут у могилах?” — запитував польський дипломат журналістів на Личаківському цвинтарі. Правду кажучи, це питання не таке вже й риторичне. Нікому з душевно здорових людей мертві не заважають. А щодо живих, то це окреме питання. Після розповіді мого приятеляобразотворця Олександра Мельника з Києва про погрози офіцера ОБСЄ з Польщі (принаймні співрозмовник приятеля таким себе назвав) що пролунали навесні 2016 року в Маріуполі, про те, що польська держава вже незабаром прийде помститися за волинські жертви, мені не такими вже смішними здаються розмови, які чуємо у Львові від екскурсійних груп з Польщі про “utracone miasto polskiej chwaùy, úwiadectwem której test ten cmentarz” (втрачене місто польської слави, свідченням якої є це кладовище).
Враховуючи, що після офіційних заяв Ярослава Качинського про те, що Польща не допустить до Європи Україну з Бандерою, у Польщі різко зросла не лише вербальна, а й фізична (випадки побиття) нетерпимість до українців, усі розмови про “utracone miasto” насторожують. Ніхто ж бо не може бути впевнений, що на ностальгічних розмовах усе скінчиться. Річ у тім, що польські дипломати прямим текстом кажуть про 41 польський костел до 1939 року, які були у Львові й не повернуті полякам…

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment