Новий і праведний

Олександра ПОПЕЛЮК,
почесна голова Чернівецького відділу Союзу Українок

На 27му році Незалежності Верховна Рада України ухвалила, а Президент Петро Порошенко підписав Закон “Про освіту”, згідно з яким мовою освітнього процесу в навчальних закладах України є українська.

Хоч як дивно, цей закон обурив наших найближчих сусідів і спонукав до неадекватних кроків. Президент Румунії скасував поїздку в Україну на знак протесту проти цього Закону. А президент Молдови назвав Закон “Про освіту” “соромом і зневагою до національних меншин”. Державна дума Росії турбується, що такий Закон може витіснити російську мову з України.
Хочеться нагадати шановним керівникам Молдови і Румунії, що коли українці Буковини 22 роки (1918—1940) жили під румунською окупацією, з ними ніхто не церемонився. В людних місцях повісили табличку “Ворбіцьнумайроманишти!”, тобто говори тільки румунською. Є ще живі свідки, як діти українців ішли до румунської школи, не знаючи жодного румунського слова. А вчила їх учителька, котра не знала української мови. За українську мову, пісню, книжку, одяг румунські поліцаї (вахмани) били. А тих українців, котрі намагалися відстоювати своє, українське, арештовували, піддавали тортурам, судили.
Краще б нашим братамсусідам подивитись на себе та порахувати, скільки в них державних шкіл для української меншини. Міністр освіти та науки України Лілія Гриневич заявила: “У жодній з країн, які стурбовані новим законом про освіту, немає української школи”. Українцям у Росії, Румунії створювали і створили такі умови, що вони самі відмовлялися і відмовляються навіть від уроків української мови в школах. Триває суцільна асиміляція українців.
У совєтський час у румунськомовних школах Чернівецької області викладали російську мову, реалізуючи політику суцільної русифікації. І після сталінських репресій, після страшної трагедії 1 квітня 1941 року в урочищі Варниця, поблизу села Біла Криниця, коли прикордонники розстріляли мирну процесію обманутих людей, яких спровокували з хоругвами й іконами іти до Румунії, румуни охоче послуговуються російською навіть у своїх домівках, хоч там і нема табличок “Ворбіцьнумаймосковишти”. Достеменно невідомо, скількох убитих і поранених засипали в наспіх викопаних могилах землею, котра ще довго “дихала”, бо під нею були живі люди. Одні пишуть сотні, інші — тисячі, хоч уже давно слід було провести розкопки. Та встановити правду, мабуть, нікому не вигідно, оскільки звузить простір для політичних спекуляцій.
Отже, не обурюватись треба, а дякувати Україні за справедливий, гуманний Закон, який не дасть національним меншинам забути свою рідну мову, культуру і забезпечить знання державної української мови. Якби подібний Закон ухвалили раніше, хоч 10 років тому, то сьогодні не було б війни в Україні, не гинули б люди через те, що Росія зі своїм неадекватним президентом кинулися “защіщатьрусскоязичноєнасєлєніє”.
В Інституті української мови Національної академії наук України зберігається унікальна мапа (1871 р.), яка вказує, що українці зі своєю рідною мовою населяли території значно більші, ніж тепер: від Воронежчини і Кубані до Мармарощини та Підляшшя, від Берестейщини до Бессарабії й Таврії. Українська мова там, у наших сусідів, і досі звучить у побуті. Та не тому, що хтось її насаджував, займався українізацією, а тільки тому, що наша мова — одна з найдавніших мов світу. Вона дана Богом. Але бездержавність спричинила міф про українськоросійську двомовність на території України. За триста років російської окупації українська мова зазнала таких утисків і заборон, як жодна інша мова світу. Чого вартий сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 р. про заборону української мови, якої “нє било, нєт і бить нє должно”.
Валуєвщина успішно діє і сьогодні в Росії. Там 10 млн українців не мають жодної української школи. Була в Москві одна українська бібліотека. Її закрили, книги вивезли, персонал звільнили, а ексдиректорці Наталії Шоріній присудили 4 роки умовно. Була одна церква Київського Патріархату, СвятоТроїцька, в підмосковному місті Ногінськ. Але суд виніс вирок знести цю церкву.
Внаслідок усієї цієї антиукраїнської істерії в Україні вивелась особлива “русскоязичная”, себто російськомовна, національність, яку захищає Росія Путіна, розв’язавши війну, котрій кінцякраю не видно. Путінські кулі, снаряди та міни не розбирають, хто є хто. Від них гинуть і російськомовні. Шановним нашим російськомовним хочеться нагадати рядки поезії сучасного російського поета Андрія Орлова (Орлуші):
А после Донбасса и наших в Крыму
Я мысль оголяю до сути:
Я русский забыл бы уже потому,
Что им разговаривал Путин.
А новий Закон про освіту державною мовою треба не забалакувати, а строго шанобливо виконувати. Допоможи всім нам, Боже.
Ця війна мала би переконати русифікованих українців, що в нас є свій мир, тобто світ, український, своя земля, своє сонце, своя давня милозвучна мова, свої ліси, ріки, озера, своя мрія, своя релігія, яку теж крадуть, своя Церква. Тож бережімо український світ. Уже спробували на Донбасі “русского міра”, який приніс тільки розруху, смерті та каліцтва, сльози, переселенців, бездомних, вдів і сиріт — незчисленні біди. Хай сусідам буде “русский мир” і “руський язик”, а нам — український світ і українська мова, захищена новим і праведним Законом!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment