Українська мова: погляд із Полтави

Леонід ЧОБІТЬКО,
пенсіонер, колишній директор Полтавської обласної бібліотеки для дітей ім. Панаса Мирного

Не розглядатимемо, як забороняла і принижувала українську мову на Полтавщині царська Росія, згадаємо лише, як наш земляк, видатний письменник Панас Якович Рудченко змушений був, працюючи чиновником у Полтавському губернському казначействі, приховувати свій літературний талант, а твори українською мовою видавати під псевдонімом Панас Мирний за кордоном — у Львові, що тоді входив до складу Австро-Угорщини та в Женеві (Швейцарія). Звідти його твори нелегально перевозили у Російську імперію і таємно розповсюджували в Україні.
Антиукраїнська політика Російської імперії і насильницьке насадження російської мови не мали значних наслідків, бо переважна більшість населення була селянами з віковим патріархальним укладом і не піддавалась зросійщенню.
За переписом населення 1897 року в Полтавській губернії налічувалось 2 мільйони 778 тисяч мешканців, з яких 93% визнали рідною мовою малоруську, тобто українську, а в найбільшому місті губернії Полтаві проживали лише 53 тисячі мешканців, з яких назвали рідною мовою українську 30086 осіб (56,7%), російську — 11035 осіб (20,8%), єврейську-ідиш — 10690 осіб (20,1%). З інших мов у Полтаві були найбільш поширеними німецька, татарська і циганська. Разом з тим політика заборони на мову в освіті, мистецтві, книгодрукуванні завдала нищівного удару по духовному і культурному розвитку українського народу. Видатні вчені, письменники, актори нашої землі свій талант несли у російськомовний світ, возвеличували російську державу.
У пору визвольних змагань за нашу державність 1917—1921 рр.
з’явились перспективи відрод­ження української нації, її мови, культури і господарства. Та внутрішні чвари, роз’єднаність патріотичних сил призвели до чергової втрати державності.
Настала радянська доба в історії України. 1923 року постановою Ради Народних Комісарів Української радянської республіки був проголошений курс на українізацію. Відкривали школи, середні й вищі навчальні заклади, безкоштовні курси з вивчення української мови, українською заговорили військові частини, наукові установи, періодична преса, книговидавництво і т. ін.
Українці та кращі представники інших національностей сприйняли українізацію як вияв історичної справедливості, що мав на меті реалізацію національно-мовних прав українського народу.
Українізація викликала лють і злобу україноненависників від чиновників до партійних бонз і навіть видатних письменників, які розповсюджували в суспільстві байки та анекдоти про недолугість і примітивність української мови, відголоски яких і досі чуємо в лексиці сучасних україножерів.
Виправдовуючи українізацію, більшовицький режим мав на меті виявити свідомих, патріотично налаштованих представників національної інтелігенції, щоб репресувати, а то й фізично знищити їх, аби не заважали надалі проводити тотальну русифікацію. Як приклад — розстріл 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії 198-ми найвидатніших українських вчених, письменників, діячів культури і священно­служителів.
Українізація була припинена Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року, в якій зокрема говорилось, що небільшовицька “українізація” легковажна і не випливає з культурних інтере­сів населення, а дає легальну форму боротьби з радянською владою офіцерству, куркулям, вороже налаштованим козакам. Наказувалося негайно перевести діловодство, викладання у школах і навчальних закладах на російську мову та поліпшити склад працівників в “українізованих” районах.
15 грудня 1932 року Й. В. Сталін і В. М. Молотов надіслали телеграму всім місцевим партійним органам з вимогою негайно припинити українізацію в Україні і в усіх районах СРСР, де компактно проживали українці: на Кубані (2 мільйони), у Курській (1, 3
мільйона), Воронезькій (1 мільйон) областях, на Далекому Сході, у Сибіру, у Туркестані (по 600 тисяч).
Після Другої світової війни в Україні розпочався новий етап русифікації — витіснення української мови з усіх сфер життя.
У партійних органах з’їзди, партконференції, партійні збори у первинних організаціях проводили тільки російською мовою, відповідно і документацію вели російською.
З освіти українську мову витісняли поступово, але впевнено: спочатку з університетів, інститутів, потім технікумів, професійно-технічних училищ. Як гриби після дощу, росли російськомовні школи спочатку у великих містах, потім у середніх, а далі й у маленьких. На Полтавщині навіть у Карлівці відкрили російську школу. До того ж реформа освіти 1958 року передбачала право батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна навчатися в Україні і не вивчати української мови. Чимало несвідомих громадян, щоб не обтяжувати своїх чад, почали здавати їх у російські школи і відмовлятися від вивчення рідної мови.
Мої діти навчалися в українській 27-й школі м. Полтави, але і там усі заходи проводили російською мовою, оголошення писали російською і сама директорка розмовляла лише російською — і на святах, і на батьківських зборах.
Якось у відрядженні у Великобагачанському районі, я зайшов у справах в сільську школу, якраз була перерва, і педагоги, зібравшись в учительській, щось жваво обговорювали російською мовою. Я запитав їх, який навчальний заклад вони закінчували. Полтавський педінститут — відповіли. Чи могли такі вчителі виховувати у дітей патріотизм і національну гідність?
Далі — армія. Українців, як правило, відправляли далеко за межі України. Від трьох до п’яти років служби в армії, де панувало російськомовне спілкування при жорстокій дисципліні, робило свою справу — значна частина служивих зросійщувалася назавжди.
Поширеним було “дипломне” переселення людей за межі своїх національних республік. Українців після закінчення вишів і технікумів направляли на роботу в Сибір, на Далекий Схід, Казахстан або на Крайню Північ. Росіян направляли на працю в Україну.
Мене, наприклад, після закінчення Харківського інституту культури направили на роботу в м. Кустанай, що в північному Казахстані.
Радянська пропагандистська машина вичавлювала з душ людей найменший натяк на національну ідентичність, навіювала тези, що все має бути радянським, а отже, російським. У цьому основну роль відігравало кіно і пісенне мистецтво. У фільмах прославляли партійних вождів, змальовували турботу партії про благо народу, розвінчували ворогів народу, ледарів і злодюжок. Як правило, персонаж мерзотника мав українське прізвище або українську вимову.
Згадаємо для прикладу кілька висловів з популярних патріотичних пісень:
— раньше думай о Родине, а потом о себе;
— всюду сердцу близкая, русская земля;
— хороша страна Болгария, а Россия лучше всех;
— мой адрес — Советский Союз.
Людям втовкмачували в голову, що країни, кращої ніж СРСР, немає, що вороги наші — це націоналісти, і обов’язково буржуазні, а російський люд створений для керівництва іншими народами. Про це відверто писали в підручниках і довідниках. Наведемо витяг із радянського енциклопедичного довідника: “Серед соціалістичних націй СРСР російський народ є найбільш видатною нацією, яка заслужила загальне визнання як керівна сила”.
26 років, як проголошено Незалежність України. Та й досі немає ідеологічної доктрини відродження нації, складовими якої є мова, культура, економічні відносини усередині держави і за її межами.
У Конституції України записано, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Проте за 26 років незалежності змін у поширенні й розвитку української мови не відбулося. Навіть від високих посадовців держава не вимагає знан­ня української мови. Засоби масової інформації, які переважно під патронатом олігархів, не спішать українізуватись. Досі немає жодного телеканалу, який би стовідсотково вів мовлення українською мовою. А скільки різних телеконкурсів, розважальних програм іде російською? Досить пригадати: “Україна має талант”, “Голос країни”, “Танці з зірками”, “Ліга сміху”, “95 квартал”.
Майже всі члени журі російськомовні, а діти співають англійською і російською, одиниці пробиваються з українською піснею.
Почали нарешті знімати українські серіали, але чомусь актори українських театрів, які там знімаються, говорять російською мовою, тільки титри пишуть українською.
Лише через 25 років незалежності ухвалили закон, щоб на радіо та в телеефірі звучало 25% української пісні і музики — ось такими досягненнями ми тішимось!
Усе робиться для того, щоб наштовхнути молоду людину на думку, що українська мова другорядна, без неї можна обійтися, а от російська — панівна у спорті, мистецтві, кіно, у бізнесі й мережі інтернет.
Цілі анклави, заселені російськомовними людьми, і далі чинять опір переходу на державну мову. Українські школи там — фікція. Діти відповідають на уроках російською мовою, а вчителі заграють із батьками, спілкуючись з ними російською.
Моя онука, яка відвідувала український дитсадок у Харкові 2003 року, згадує, що вихователька вживала українською лише “Доброго ранку!” і “Смачного”. Відтоді мало що змінилося.
Як і раніше, українці нехтують і знищують усе рідне, а мавпують іноземне.
І далі пишуть власні прізвища на російський кшталт: Вороненков, Ковальов, Лавриненков, Кушніров, Бабенков, Щербаков, Трощилов, Шульгін, Пронін, Чеботков. Дітей називають: Нікіта, Кіріл, Альона, Дар’я, Крістіна. Соромляться свого українського походження?
Коли літнього вихідного дня я йду вулицями села Старі Санжари, з багатьох дворів долинають потужні звуки записів російської попси, а вулицями йдуть молоді мами з дітками, на ходу вчать малечу розмовляти: “Каровка му! Малака каму!”, а старшеньких заохочують бути дисциплінованими: “Дєніс, нє шалі, іначє нє куплю марожіного!” Це приїхали до батьків діти з Полтави і демонструють односельцям, що вони “гарадскіє”.
А що ж Полтава, названа духовною столицею України, Полтава, де сформувався полтавсько-київський діалект літературної української мови, Полтава, з якої вперше на весь світ прозвучав голос українського соловейка І. П. Котляревського?
Місто рясніє вивісками і об’явами російською мовою, в установах і конторах, названих нині офісами, звучить “общєпонятний язик”, в кафе, ресторанах, торговельних центрах і на базарах крутять російську попсу, журналісти беруть інтерв’ю у посадовців і пересічних громадян на вулицях і не дивуються, що більшість із них не володіють розмовною українською мовою.
За назвами кафе можна вивчати географію інших країн: “Палермо”, “Анталія”, “Кошалін”, “Кіото”, “Тіксі”, а за назвами магазинів — подумати, що ми десь у російській глибинці: “Хозяюшка”, “Чистюля”, “Шалунишка”, “Игрушкин дом”, “Дом посуды”, “Оближешь пальчики”, “На посошок”, “Эхо веков” і т. ін.
На центральній частині вулиці Соборності українські назви організацій і магазинів замінено на англійські, іноді без перекладу рідною мовою — від “Versal” до “Aroma kava” — понад 12 назв.
Цікаво, чи ходять полтавські можновладці вулицями рідного міста і чи не виникла у них думка українізувати наше досить популярне серед туристів місто?
Українська безмежна толерантність, бажання всім догодити, зі всіма брататись уже призвела до втрати державності й можливості національного розвитку після визвольних змагань у 1918—1921 рр.
На жаль, і тепер значна частина українців позбавлена почуття національної гідності.
Мова — не тільки засіб спілкування, це код нації, це велика політика. Брак національної гордості, пущене на самоплив мовне питання і військово-патріотичне виховання призвело до анексії Криму і трагедії Донбасу.
Чи можна виправдати людину, яка відмовляється від рідної мови?
Невігластво, нігілізм і байдужість закладаються в сім’ї, в школі, в колі друзів. Сентенція: “А какая разница?” — розхитує суспільну єдність нації, зводить нанівець процес державотворення.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment