Дмитро ПОНАМАРЧУК
24 грудня 2017 року Україна відзначатиме 80-річчя видатного політичного й громадського діяча, багаторічного лідера Народного руху України, Героя України В’ячеслава Чорновола.
З проханням поділитися спогадами про Чорновола ми звернулися до Дмитра Понамарчука, який був беззмінним прес-секретарем В’ячеслава Максимовича у Народному русі. Із вересня 1999 року очолює Фонд вільних журналістів імені В’ячеслава Чорновола.
В’ячеслав Максимович вирізнявся дивовижною пам’яттю, знав усі дати, хто, коли народився й коли загинув. Це стосується насамперед соратників-борців, поетів і подій. На своє 60-ліття блискуче декламував Володимира Сосюру — вступ до поеми “Мазепа”:
Я ж син твій, син, що йшов за тебе
На смерть і реготи не раз,
Той, що прокляв і Бога, й небо,
Аби тобі був слушний час.
Я дивувався, як можна надбати такий інтелект, відбувши 15 років у таборах радянського ГУЛАГу! В’ячеслав Максимович сприймав вітчизняну історію як своє життя — складалося враження, що за свої 60 літ він прожив 300 років української історії.
Додам до рідкісної здатності дошукуватися всього самотужки ще й здібності журналіста — власне, все це й породило діяча-дисидента, видавця самвидавівського “Українського вісника” та автора не менш знаменитого “Лиха з розуму”, відзначених низкою премій на Заході та Шевченківською премією 1996 року. На Заході “Лихо” виходило під назвою “The Chornovil Papers” (“Записи Чорновола”).
У 90-ті роки я чув, як В’ячеслав Максимович докладно розповідав прем’єрці Польщі Ганні Сухоцькій, де саме в Тарнуві (ми якраз ішли цим містом) працював УНРівський уряд Петлюри в екзилі і чому варто відкрити там меморіяльну дошку. То був час взаємної довіри.
В’ячеслав Чорновіл був апологетом примирення. Формулу “Пробачаємо і просимо вибачення!” перебрали собі поляки, але підвалини взаємопорозуміння закладав саме В’ячеслав Чорновіл, іще коли став головою Львівської облради 1990 року. Клаус Кінкель, коли був міністром закордонних справ Німеччини й цікавився Україною, казав: “Мене передусім цікавить, що каже пан Чорновіл, а потім — те, що пишуть про Україну газети”.
Коли пан Кінкель приїздив до Києва, то запросив до відведеної йому резиденції в Києві В’ячеслава Максимовича й світлої пам’яті Михайла Бойчишина (якого після викрадення в січні 1994 року досі не знайшли). У мене залишилися чорно-білі фотографії з тієї зустрічі. В’ячеслава Чорновола радо запрошували і Рональд Рейґан, і Марґарет Тетчер.
Чому не став президентом
На світанку Незалежності В’ячеслав Чорновіл мав шанс стати президентом України. Може, тоді б всі наступні президенти були б зовсім іншими людьми… Цікаво порівняти: у Чехії став президентом дисидент Гавел і повів країну шляхом реформ, а Україна, кращі представники якої іноді складали до 70 % в’язнів радянського ГУЛАГу, так і не знайшла свого Гавела. Як думаєте, чому?
Відповім.
В’ячеслав Максимович належав до ідеалістів, і влада сама по собі його цікавила не так, як незалежна демократична Україна. Поняття “незалежна” і “демократична” він не роз’єднував. Опонентам, які казали, що нехай Україна буде червона чи коричнева, аби незалежна, давав жорстку відповідь: демократична насамперед! Бо демократія, на його переконання, ніколи не дозволить комусь торгувати Україною.
1991 року за В’ячеслава Чорновола проголосували майже 24 %
виборців. Тоді ж, того ж дня — 1 грудня, відбувався й референдум, і для В’ячеслава Чорновола важливішим був результат голосування щодо Незалежності.
Окрім В’ячеслава Чорновола були й інші кандидати у президенти від демократів, які розпорошували голоси. Часом траплялися жахливі випадки: в одному районі Одеської області більшість проголосувала за В’ячеслава Чорновола, а не за Кравчука, то їхні результати номенклатура поміняла місцями. Якби В’ячеслав Чорновіл голосно виступив проти підтасовок свого результату, то поставив би під сумнів результати референдуму. Ось у чому нюанс, але тоді Незалежність була понад усе!
Про 1 грудня 1991 року свідчить очевидець зі сходу Ілля Шутов: “Я працював юристом у Київському райвиконкомі міста Донецька. Відразу після виборів підходить до мене відставник (“підсніжник”), який працював у виконкомі на громадських засадах, і пропонує, щоб я виліз на дах і поміняв прапор на будівлі. Я відверто сказав, що червоно-лазурову ганчірку можу поміняти тільки на жовто-блакитний прапор, та він знову наполегливо запропонував проявити ініціативу і все-таки оновити старий. Така наполегливість мене заінтригувала, і я погодився… Виліз з новим прапором на горище. Горище було заповнене бюлетенями за В’ячеслава Чорновола. (Аналогічно і в Сіверськодонецьку, потім там рухівець став головою міста). Подзвонив до Руху. В’ячеслав Максимович відмовився оскаржувати результати, мотивуючи тим, що не хоче ставити під сумнів результати референдуму про Незалежність України, адже вибори відбувались того ж дня”.
Голоси, подані за Левка Лук’яненка, Ігоря Юхновського, Леопольда Табурянського, — це все голоси за В’ячеслава Чорновола у другому турі. Перемога була цілком реальною, тим паче, що після референдуму народилася нова країна. Тому партапаратники розуміли, що все треба вирішувати за один день. Я вже не кажу, що В’ячеслава Чорновола комуністична пропаганда подавала як радикального діяча, який, коли прийде до влади, то все розгромить-поламає. До речі, мало хто пам’ятає, що у кандидата в президенти Ігоря Юхновського довіреною особою на тих перших виборах був Леонід Кучма! А пізніше, коли Леонід Данилович став прем’єром, то зробив академіка Юхновського першим віце-прем’єром.
Україна могла би знайти свого Гавела — саме з в’язнів сумління, які пройшли не чеські тюрми, що проти радянських майже як курорти, а жахливий ГУЛАГ. Однак треба взяти до уваги сотні тисяч кращих людей, які загинули, замордовані голодом та війнами. У підсумку знекровленість нації виявилася катастрофічною — обрати свого Гавела Україні не вистачило сил.
З усім тим офіційні результати В’ячеслава Чорновола у всілякі способи нахабно занижувалися. Попередні підрахунки вказували на те, що наш кандидат набирав більше 30 %, а це означало, що за два тижні після 1 грудня мав би відбутися другий тур. Якби він стався, ми мали б шанси на успіх, бо в новій країні народ зажадав би нового лідера.
Чому не став прем’єром
В’ячеслав Максимович не склав рук, програвши, бо постала Незалежність. Казав, що Народний рух має стати прикладом демократичної опозиції, що поведе Україну шляхом, яким тодішня влада повести не могла. І Рух на парламентських виборах 1998 року посів друге місце.
Рух став Рухом — політичною силою у грудні 1992 року, коли IV Всеукраїнські збори обрали В’ячеслава Максимовича головою. Хай би що казали про розкол 1999 року, Рух готовий був іти далі й залишався найсоліднішою демократичною силою. Попри втрати й убивства.
На початку 1994 року злочинці схопили надійного соратника В’ячеслава Чорновола — Михайла Бойчишина. Голову секретаріату Руху викрали просто з робочого місця в суботу, передбачаючи, що до понеділка ніхто не схаменеться й не стане розшукувати. Викрадення і зволікання з розслідуванням з боку влади паралізували Рух як партію і якоюсь мірою знеструмили суспільний рух.
Втрата відбилася на результатах парламентських і президентських виборів 1994 року. Народний рух навіть не виставив свого кандидата у президенти.
Під час святкування 60-річчя В’ячеслава Чорновола 1997 року в переповненій залі київського театру імені Івана Франка Іван Драч сказав: “Чорновіл не став президентом, але Чорновіл став Чорноволом”.
Справді, у нас уже шостий президент, а Чорновіл залишається один! Він керував Рухом лише шість років. Дехто керував удвічі більше й мав час, щоб довести, хто кращий. Але чи хтось доріс до В’ячеслава Чорновола?
Останніми роками я чую з різних “демократичних” вуст, що перший президент Леонід Кравчук хотів запропонувати Верховній Раді кандидатуру В’ячеслава Чорновола на посаду прем’єра 1992 року.
Так, Кравчук робив пропозиції. Але на пропозицію стати представником президента у Львівській області В’ячеслав Чорновіл реагував з гумором, адже посів друге місце на президентських виборах — з ідеєю декомунізації України. Було би смішно, казав, стати представником Кравчука, в якого був опонентом на виборах.
Конкретною була також пропозиція поїхати першим послом України у будь-яку країну світу, навіть у Париж. Сьогодні я певен, що Кравчук не зробив пропозицію очолити уряд, бо боявся, що В’ячеслав Чорновіл погодиться. Але міт про прем’єрство гуляє політичними кулуарами, як привид ув опері. Міт живить оточення Кравчука, щоби звинуватити В’ячеслава Чорновола заднім числом у боягузтві. Це було би правдою, якби Кравчук оголосив про свій намір після виборів президента, а так це — просто дурні вигадки.
І про вбивство
Хтось скаже, що це не доведено. А я спитаю: а що доведено за ці роки? ДТП — ні, випадок — ні, падіння метеориту — ні.
Зате, вивчивши справу, стверджую: однозначно це — спланована, добре продумана із залученням фахівців операція з ліквідації В’ячеслава Чорновола. Спланована заздалегідь. Попередні замахи, щонайменше тричі, за моїми підрахунками, не вдалися: змінювався час, маршрут чи обставини. Тодішній міністр внутрішніх справ Кравченко наступного дня заявив, що це звичайна ДТП, але майже за 19 років, які сплинули від дня трагедії, можна було б це довести на фактах. Але не доведено.
Причина вбивства — це те, що В’ячеслав Максимович мав великий вплив. Влада на той час уже не була комуністичною. А над президентськими виборами 1999 року висіла загроза об’єднання реваншистів. Симоненко, Мороз і Ткаченко могли домовитися на висування одного кандидата з-поміж себе. Наприклад, я розумів для себе: якщо Леонід Кучма виграє вибори ціною боротьби В’ячеслава Чорновола з комуно-соціалістами, то В’ячеслав Максимович може претендувати чи не на половину складу Кабміну від національно-демократичних сил. Тож деякі “орли” зрозуміли, що В’ячеслава Чорновола треба ліквідувати, ніж чекати свого кар’єрного кінця.
Щодо шансів розкриття… Перша складність у тому, що будь-хто, включно з генпрокурором, хто забажав би досконально розібратися та знайти замовників і організаторів, потрапляв “під роздачу”.
Один із учасників тієї “ДТП”, лиш як почав говорити, одразу помер… у сорок років. Навіть достеменно не з’ясовано, хто саме з трьох людей сидів за кермом КамАЗу. Один казав, що спав, бо перед тим випив і нічого не бачив. А чи саме Куделя кермував, чи хто? А що за автівка стояла поперед КамАЗу,
коли він чатував на наше авто? Але де міністр транспорту Кирпа, який керував усіма автошляхи країни? Там, де і міністр Кравченко… Цікаво, що всі інші, причетні до так званого розслідування справи загибелі В’ячеслава Чорновола, пішли вгору кар’єрною драбиною.
Я почав працювати з В’ячеславом Чорноволом із 1991 року як прес-секретар Народного Руху, практично завжди під час поїздок В’ячеслав Максимович зазвичай сідав попереду. Сісти на його місце я міг, лише коли В’ячеславові Максимовичу треба було поговорити з кимось, і співрозмовники розташовувалися на задньому сидінні. Загалом я доволі добре відчував В’ячеслава Максимовича, який казав, що зі мною комфортно. 25 березня 1999 року перед поїздкою в Кіровоград В’ячеслав Максимович рано-вранці (о четвертій!) заїхав за мною під самий будинок на Сирці. Активістка Молодого Руху Олена Бондаренко напередодні, 6 березня, народила мені сина. Вранці на з’їзді Руху Лесь Танюк оголосив з трибуни: “У прес-секретаря нашого голови вночі народився син і він назвав його (вся зала завмерла)… В’ячеславом!” Усі довго плескали. Я запросив В’ячеслава Максимовича стати хрещеним батьком. Мабуть, через те вранці 25 березня голова Руху заїхав по мене додому. Ще раніше він передав породіллі конверт із грошима на пелюшки для В’ячека. Завжди В’ячеслав Максимович для мене значитиме набагато більше, ніж хрещений батько мого сина… Днями один добродій висловив думку, а чи раптом не залякали мене, щоб я мовчав про обставини вбивства. Ні, ніхто не лякав, інакше я би вчепився лякальнику в горло, щоби дізнатися правду.
