Зодчі Всесвіту

Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
У Національному культурномистецькому та музейному комплексі “Мистецький арсенал” працює виставка “Бойчукізм. Проект “Великого стилю”. Куратори проекту Ольга Мельник, Вікторія Величко та Ігор Оксаметний.
За словами кураторів, це проект про мрійників, які захотіли змінити світ. Це проект про реформаторів мистецтва, які відмовилися від традиційного формату. Це проект про творців утопії, які самі стали її жертвами…
Назва стилю “бойчукізм” пов’язана з іменем художника Михайла Бойчука, який 1910 року здивував Париж, виставивши свої твори в “Салоні незалежних”. Темпера замість олії, колективна творчість замість індивідуальної, повернення до історичної спадщини замість її заперечення, сконденсованість художньої форми замість реалістичного відтворення.
У Київському художньому інституті в 1920ті роки послідовники Бойчука утворили середньовічний цех, де спільним був процес творення — від виготовлення фарб і пензликів до закінчених творів. Вони називали себе “зодчими Всесвіту”, які творять великий національний стиль.
Певною мірою бойчукізм став останньою спробою здійснити великий національний стиль в Україні. Його засновник Михайло Бойчук спроектував цілісну естетичну модель, яка відображала сутність тогочасної епохи. Адже після Першої світової війни на руїнах імперій поставали молоді політичні нації. Вони завзято бралися розбудовувати нові держави і розвивати власну культуру. Не випадково дивовижною є близькість між творами бойчукістів та мексиканських муралістів, народжена схожими історичними обставинами. Українські інтелектуали, які своєю просвітницькою діяльністю підготували ґрунт для постання Української Народної Республіки, підтримали Бойчука вже на початку його кар’єри. Попри політичну поразку, надалі вони скористалися з офіційно проголошеного Російською компартією “курсу коренізації”. Так бойчукісти долучилися до розбудови української культури 1920х років та взяли участь у більшовицькому соціальному експерименті. Цей вибір став відносною сатисфакцією за політичну незалежність, що не здійснилася.
“Проектування стилю” тривало впродовж майже десяти років — від паризького “Renovation Byzantine” до школи українського монументалізму, започаткованої у грудні 1917 року разом з Українською державною академією мистецтв. Згуртовані довкола Михайла Бойчука, його учні вірили у велику силу монументалізму, що мав втілити спроектовану ідеальну модель гармонійного життя. У 1920ті роки бойчукісти посідали провідні позиції в мистецькому середовищі України. Вони розвивали власні школи: Софія НалепинськаБойчук та Іван Падалка — графічну, Василь Седляр, Оксана Павленко та Сергій Колос — виробничого дизайну, Григорій Комар — монументального розпису.
Водночас амбіції щодо втілення “великого стилю” мали представники більшості авангардних напрямів. На відміну від них бойчукісти вдалися до синтезу мистецької спадщини та оновленої художньої форми. Вони творили авангардне мистецтво, ніби обернене до минулого, проте сповнене новими сенсами. Хлібороб при праці, жінки біля яблуні — повсякденність українського села бойчукісти перетворили на сакральне дійство. Але вже на межі 1920х і 1930х років офіційна пропаганда перетворила українське село на синонім буржуазнокуркульської стихії, а мова бойчукізму почала дедалі більше дратувати владу. Більшовицькі ідеологи швидко поклали край різноманітним формальним пошукам та запровадили власний “великий стиль” на засадах методу соціалістичного реалізму. За “великим стилем” прямував великий терор, а відродження української культури перетворилося на розстріляне.
Монументальні твори бойчукістів знищували навздогін за авторами. Дотепер зі спадщини проектованого ними “великого стилю” вціліли лише окремі ескізи або камерні роботи. Навіть політична реабілітація художників 1958 року не дала підстав переглянути ставлення до бойчукізму. Перша велика ретроспективна виставка творів бойчукістів, підготовлена Оленою Ріпко, відбулася лише 1990 року. Сьогодні, через 27 років, ми знову повертаємося до бойчукізму, аби розглянути його як цілісний феномен на тлі тогочасних історичних обставин і мистецьких прагнень. Аби через його пізнання наблизитися до усвідомлення самодостатності українського мистецтва, аби не сприймати власну історію винятково через призму страждань, аби нарешті позбутися постколоніального комплексу меншовартості, який сто років тому намагалися подолати бойчукісти. Над створенням цієї виставки працювала велика команда — мистецтвознавці, культурологи, історики, музейники, колекціонери і архівісти.
Проект розповідає про історичні віхи бойчукізму. 1909 року на “Осінньому салоні” вперше представили твори групи “Renovation Byzantine”/ “Відродження візантійського мистецтва”. 1910 рік — 18 колективних творів представників групи “Відродження візантійського мистецтва” виставлені в “Салоні незалежних” у Парижі; подорож Михайла Бойчука, Софії Налепінської та Миколи Касперовича до Італії; участь Софії Бодуен де Куртене та Євгена Сагайдачного у виставці “Бубнового валета” в Москві. 1910—1914 роки – Михайло Бойчук та Микола Касперович працювали над реставрацією творів зі збірки Національного музею у Львові; Михайло Бойчук виконував розписи каплиці Дяківської бурси у Львові. 1913й — подорож Михайла та Тимка Бойчуків, Миколи Касперовича до села Лемеші на Чернігівщині для реставрації іконостаса. 1914й — Михайла та Тимка Бойчуків російська влада інтернувала до Уральська. 1917й — Михайло Бойчук очолює майстерню ікони і фрески (пізніше монументального живопису) щойно організованої Української державної академії мистецтв (УДАМ); співпраця Михайла Бойчука з Молодим театром Леся Курбаса. 1919й — участь бойчукістів в оформленні Київського оперного театру до Першого Всеукраїнського з’їзду волосних рад; участь у розписах Луцьких казарм у Києві. 1920й — арешт Михайла Бойчука органами Надзвичайної комісії. 1922й — перший виступ художниківмонументалістів майстерні Михайла Бойчука в УДАМ. 1922—1923 рр. — створення бойчукістами портретів для Київського кооперативного інституту. 1922 р. — Софія НалепинськаБойчук очолила майстерню ксилографії в Київському інституті пластичних мистецтв; створення Київської графічної школи; початок роботи Оксани Павленко та Василя Седляра у Межигірському художньому керамічному технікумі. 1925 р. — створення Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ) на чолі з Михайлом Бойчуком на противагу Асоціації художників революційної Росії (АХРР); Іван Падалка очолив графічну майстерню Харківського художнього технікуму; створення Харківської графічної школи. 1925—1926 рр. — Одеська група бойчукістів Григорія Комара розписує Східну торговельну палату. 1927й — перша виставка АРМУ; Всеукраїнська ювілейна виставка “10 років Жовтня”; участь Софії НалепинськоїБойчук у виставці сучасної графіки у Флоренції та Брюсселі; Микола Рокицький очолив кафедру монументального живопису Київського художнього інституту. 1928 р. — створення бойчукістами фресок у Селянському санаторії ім ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі; участь Михайла Бойчука, Кирила Гвоздика, Костя Єлеви у Венеційських бієнале; зустріч бойчукістів з Дієго Ріверою в Москві. 1929 р. — початок журналістської полеміки та полеміки у пресі проти бойчукізму; початок викладацької роботи Оксани Павленко у Московському вищому художньотехнічному інституті; розпис бойчукістами клубу в селі Каторжани на Одещині. 1929—1930 рр. — розписи будинку преси ім. М. Коцюбинського в Одесі. 1931й — перше видання “Кобзаря” Тараса Шевченка з ілюстраціями Василя Седляра; ліквідація Межигірського художньокерамічного технікуму. 1932 р. — постанова ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературнохудожніх організацій”, уніфікація мистецького життя, ліквідація АРМУ. 1932—1935 рр. — розпис Червонозаводського театру в Харкові. 1937 р. — розстріляли Михайла Бойчука, Василя Седляра, Івана Падалку, Івана Липківського, Софію НалепінськуБойчук; знищили або передали до спецфонду твори Михайла Бойчука. 1945 р. — арешт та заслання Марії Котляревської. 1948 р. — арешт та заслання Ярослави Музики. 1952 р. — знищення творів Михайла Бойчука у Львівському державному музеї українського мистецтва. 1967 р. — перший прецедент публічного експонування творів бойчукістів після їхньої політичної реабілітації. 1984 р. — перший публічний вечір пам’яті Михайла Бойчука та Івана Падалки в Києві. 1990 р. — перша ретроспективна виставка “Бойчук і бойчукісти, бойчукізм” у Львівській картинній галереї та Музеї українського образотворчого мистецтва.
У новій експозиції представлені роботи Михайла Бойчука “Святий Йоан”, “Символ віри”, “Голова ангела”, “Богоматір з дитям”, “Дівчина перед деревом”, “Плач Ярославни”. Поряд твори Антоніни Іванової — “Ярославна”, “Портрет жінки”, “Костюм української містянки”. Селянській тематиці присвячені полотна Євгена Сагайдачного “Провіває зерно”, “Грає на сопілці”, “З волами”, “На подвір’ї”, “Готує їжу”. Тут же картини з українського життя Оксани Павленко “У школі”, “Селянка з дівчиною”, “Дівчата”, “Продає вишні”, “Маже хату”. Духовній тематиці присвячені роботи Ярослави Музики “Голова святого” і “Благовіщення”.
Окремий розділ виставки присвятили Межигірському керамічному технікуму. Тут представлені вироби технікуму початку ХХ століття, лялькиголови Межигірського лялькового театру, шаржі до студентської стінгазети. Також можна переглянути книжки, обкладинки яких проілюстрували Михайло Бойчук, Іван Падалка, Олена Сахновська, Лесь Лозовський і Марія Котляревська. А Кость Єлева створив ескізи до вистав “Свобода” (Перший державний театр ім. Т. Шевченка, м. Київ) та “Б’ють пороги” (Театр Франка, м. Київ).