Галина ПАГУТЯК,
лауреат Національної премії
ім. Т. Г. Шевченка
Щоб зрозуміти українську інтелігенцію, варто прочитати хоча б ці дві книги: “Талант” Степана Васильченка і “Хмари” Івана Нечуя-Левицького. Йдеться, певна річ, про ту інтелігенцію, яка перебуває у вічному конфлікті з колоніальною владою і зросійщеною інтелігенцією. Перебуває і зараз, і дуже часто стає предметом публічних насмішок і приватних нападів на задвірках, що не менш боляче. За те, що у ХХІ столітті, епоху глобалізації, займає безкомпромісну позицію: тільки національна держава дасть змогу Україні відродитись. Уточнюю: національні бізнес, дипломатія, освіта й культура. А оскільки Україна перебуває у стані війни, то озброєна до зубів національна армія. Все це мусить статись неодмінно, але невідомо скільки кіл пекла ще доведеться пройти. Усвідомлення цього заспокоює серце і спонукає розум до дій. Але неминуче настає момент, коли опановує почуття безвиході. Внаслідок століть приниження і терору недовго захворіти на маніакально-депресивний психоз, коли після інтенсивної праці слабнуть руки і людина шепоче: “Куди ж його, та куди ж його проти ночі?”. Вона починає пити, накладає на себе руки, влаштовує публічне самоспалення, або з якось мазохістською насолодою переходить у стан ворога: стає сексотом або професійним патріотом. І тавро падає на все це нечисленне військо стійких олив’яних солдатиків: продажні, пасивні, залякані.
Ми розуміємо, що не побачимо омріяної України у цьому житті, бо то війна на кілька фронтів із неодмінними Крутами і Фермопілами. І головне зараз не дати себе приспати, а виконувати свою чорну роботу в завошивлених холодних окопах, по коліно у воді. Мій родич, лікар Григорій Квятківський, застрелився під Вінницею, не витримавши депресії, 1918 року. Мій дід Григорій Басараб повернувся звідти і прожив чесне життя, але його травма перейшла на дітей, бо все, здавалось, пішло намарно. Однак світло любові до України не згасло навіть у його правнуках. Навчати дітей любити українську книгу, дотримуватися клятви Гіпократа, захищати пам’ятки старовини, проводити історичні та краєзнавчі дослідження, підтримувати чесними грошима національну культуру, відстоювати громадське, популяризувати історію — це і є та чорна робота, якої цураються амбітні люди із завищеною самооцінкою. Робота непомітна, важка, невдячна, але вона виправдовує себе лише тоді, коли ти передаєш її учням, які продовжать твою справу. Бо собака на сіні — це великий ґандж, що так часто трапляється. Як і комплекс Титанії, коли людина тягне все на собі.
Є й біла робота — філософів, митців, вчених, які працюють на майбутнє суто в одній сфері, але і їм потрібно час від часу доказувати чином, що вони працюють для свого народу, а не лише для людства. Працювати для блага свого народу — це і є робота на благо людства, і за це воздасться колись, коли закінчаться ці шалені глобалізаційні перегони маніпуляцій та технологій, і людство нарешті зрозуміє, що ми люди, доки ми різні й доки нам належить сад, який посадив і плекав наш рід. Бо коли серце і розум не встигають за перегонами, вони завмирають. Адже буває і так, що чорна робота стає білою, і навпаки. Це залежить від стану душі того, хто її виконує.
…Гурток творчої сільської молоді, охоплений бажанням єднатися, йде до панського будинку, бо там зараз гостюють такі свідомі молоді люди, що навчаються в Петербурзі, з якими вони вчора співали разом українських пісень, мріяли про падіння режиму. Вони хочуть поділитися з ними майбутнім проектом. Натомість їх приймають неохоче, слуги зневажливо дивляться на бідну одіж, а ліберальні панянки і паничі намагаються їх позбутися, гостячи схололим чаєм. І ті йдуть, розуміючи, що насправді нічого спільного між ними немає, що “Ода до радості” Шиллера у фіналі не прозвучить. А лише виття вітру, який жене опале листя кудись проти ночі.
Світло треба шукати. Якщо ваші діти чи прадіди не зуміли його зберегти для вас, то треба заново викресати, бо є з чого. Справді, є з чого.
Біла і чорна робота інтелігенції
