Леся БІЛИК,
с. Загір’я
На мальовничому хуторі Ліщина, що належить до села Загір’я, жила заможна родина Якима Кучера. Зростали у сім’ї два красенісини — Михайло та Василь.
Батьки виховали їх свідомими українцями, працьовитими та відважними. Хлопці брали активну участь у створенні “Просвіти” в селі, у будівництві хатичитальні, грали в драматичному гуртку.
Під час війни 1939—1945 рр. брати пішли у підпілля. Навесні 1943 року, для поповнення лав УПА на Волині, із Загір’я рушило 10 хлопців, серед них і Михайло Кучер. Він був уже одружений, тож спочатку часто навідувався додому, сумував за донечкою Настунею, яку дуже любив. Та згодом перестав приходити; ніяких звісток від нього не було. Дружина Марія з донькою, а також батьки надіялися, що живий. 1949 року їх разом з іншими патріотичними сім’ями вивезли до Сибіру. Це сталося якраз 12 лютого на свято Трьох Святих. Комусь вдалося попередити – везуть надовго! Три місяці тримали у Чорткові, а в середині травня завантажили у вагони й поетапно відправили на чужину.
Дякувати Богу, рідна сестра Марії, Анастасія Кара (Лукасевич), змогла дещо передати з продуктів та одягу, а щоб більшовики не забрали на потреби колгоспу їхньої хати та мурованого хліва і комори, перебралася з сім’єю на господарку Кучерів.
Страшно уявити, що довелося пережити дорогою! Особливо важко було сім’ям з малими дітьми — не було що їсти (давали солону рибу, сирий горох), не вистачало води, люди хворіли і вмирали. Ті, що витримали каторжну путь, врешті опинились у Томській області. Поселили їх у холодному дерев’яному бараці. Місцевим мешканцям повідомили, що привезли “бандітов”, тому ті вороже зустріли переселенців — не давали води зі своїх криниць, в магазині не хотіли продати хліба.
Робота була дуже важка: сплавляли ліс, прокладали залізничну колію. Якось, на Святвечір, їх залишили в тайзі, у промерзлих вагончиках, без їжі. У найближчому поселенні вони знайшли помешкання священика, заколядували, тож їх впустили погрітися, ще й пригостили.
Працьовиті українці, живучи поруч із засудженими інших національностей (серед яких латиші, німці та ін.), пристосувалися до нових умов і швидко подружилися з сусідами, зацікавили їх своєю культурою і побутом, грали вистави, складали пісні.
Донька Михайла, чорноброва вродлива Настуня, познайомилася зі Степаном Висоцьким, струнким красенем зі Львівщини, невдовзі вони одружилися. 1954 року народилася донька Ярослава.
Сестра Анастасія з України не раз висилала посилки, щоб підтримати рідних у далекім Сибіру. Для Степана, що нездужав, передавала ліки.
1962 року сім’я нарешті повернулася в Україну, але без Степана, який, хворіючи на сухоти, помер. Його могила так і залишилась на чужині.
Внучка Михайла, а дочка Степана Ярослава після закінчення школи аж з четвертої спроби змогла вступити до педінституту, щоб навчатися на фізикоматематичному факультеті (причина попередніх невдалих спроб: місце народження — Сибір).
Коли Ярослава стала під вінець, її цьоця Анастасія склала і заспівала на весіллі віват, який дуже розчулив усіх:
Подивися, Славцю, родини багато!
Згадай собі, Славцю, де твій рідний тато.
На схід за горами, темними лісами
Татова могила поросла травами.
Вітрець повіває, травами гойдає.
Там вже хрест старенький в землю
застрягає.
Тату мої рідні, я вже віддаюся,
Приїдьте до мене, най я вам вклонюся!
Не приїду, доню, дорога далека,
На моїй могилі виросла смерека.
Смерека ночами з вітрами шепоче
І мене до тебе пустити не хоче.
Коб той буйний вітер мав такую силу
Та й заніс хоч слово в татову могилу!
Родина Висоцьких зі Львівщини була дуже вдячна за такий спомин про Ярославиного батька Степана.
Після повернення в рідні краї “сибіряки” підтримували дружні стосунки. Часто були гості з Рівненщини, Львівщини, з якими разом багато пережито. Завжди, коли родина збиралась на Різдвяні свята, колядували “сибірську” коляду.
Серед неправди на землі Христос родився на селі.
Приспів:
Христос родився, славіте! У ясельцях Дитя святе!
Чогось так сумно за столом, порожнє місце під вікном.
Приспів:
А мати плаче, не вгава,
по щоці котиться сльоза.
Приспів:
На батька зоранім чолі неначе хмари розляглись.
Приспів:
Не плач, матусю, не журись, твій син ще вернеться колись.
Приспів:
Там, за ґратованим вікном, співають коляди гуртом.
Приспів.
Про Михайла, який зник безвісти, родина Кучерів так нічого і не довідалась.
Анастасія Кара (Лукасевич) під час національновизвольної боротьби була зв’язковою (псевдо “Барвінок”). Згадувала ті часи, дякувала долі, що ніхто її не видав. Розказувала: неодноразово вночі переносила “штафетки”, які ховала у свої довгі заплетені коси. Була шанованою в селі, їй доручали головні ролі в драмгуртку при Загір’янській “Просвіті”. Спритна й охайна, дівчина мала гарний смак і неабиякі творчі здібності — її одяг та вишивки були найкращими. Багато хлопців хотіли одружитися з нею, але в роки визвольної боротьби вважала – не пора! – і заміж вийшла пізніше, у 27 років.
Кращі її друзі загинули за волю України.
Мала чудовий голос і поетичну душу. Знала дуже багато ліричних і повстанських пісень, часто сама складала пісні й наспівувала їх молоді. Вчила дітей щиро любити рідну землю, рідну пісню, казала: “Діти, робіть усе, що можете і вмієте, для своєї України”. А молитву завжди закінчувала словами: “Дай, Боже, щоб усім людям було добре”.
З проголошенням Незалежності, дуже раділа українському прапору, Тризубу, брала участь у заходах, присвячених героям УПА.
