Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,
член НСЖУ
Закінчення. Поч. у ч. 51 за 2017 р.
Повертаючись до прав вірян в Україні, про які нині так піклується влада Польщі, зазначу, що у Львові (як і в Києві) в чинних римокатолицьких храмах частину служб відправляють українською мовою. І якщо про права українськомовних римокатоликів нині дуже турбується влада Польщі, то є підстави для сумнівів, чи тут справді йдеться про права вірян, чи, може, маємо справу з таким явищем, як прозелітизм, у якому завжди є багато політики й мало релігії!
А щодо львівського костелу МаріїМагдалини, який викликає багато емоцій серед польських політиків із приводу того, що він у вечірній час є органним залом, то питання не таке вже й однозначне, як здається у Варшаві. Кілька років тому в одному з польських журналів я натрапив на цікаву статтюполеміку про “polskie dziedzictwo we Lwowie” (польську спадщину у Львові), про “польські” палаци та будинки. Автор статті твердить, що вони не меншою мірою належать українцям, ніж полякам, бо постали за рахунок гноблення магнатамиполяками українського народу. Колишній домініканський храм має конкретного фундатора — шляхтянку Пстроконську. І при постановці питання, так, як його ставлять поляки, можна поставити зустрічне питання про відшкодування поляками століття експлуатації ними українського народу та українських надр. І дійти в тому питанні до повного абсурду. Або не політизувати того та багатьох інших питань і нормально жити, як велів Тарас Шевченко у віршіпосланні “Полякам”.
І, звичайно, не з українського боку йде політизація. Це в Польщі 3 листопада 2017 року журналіст Адріян Кляренбах у телепрограмі “Rozmowa Polonii” запитав політиків, чи повинна Україна відшкодовувати за землі, які після 17 вересня 1939 року відійшли до складу УРСР. І хоч політики ухилилися від безпосередньої відповіді, наголошуючи, що це повинність Радянського Союзу, не вважаю це питання закритим. 11 листопада 2017 року Ярослав Качинський, виступаючи на святі Незалежності Польщі, сказав, що Польща домагатиметься того, що їй “історично належить”!..
Поки що на офіційному рівні тривають вимоги воєнних відшкодувань від Німеччини. 13 листопада Посол Німеччини у Польщі заявив, що Німеччина категорично відкидає ці домагання. А на неофіційному рівні вже готується підґрунтя для висунення “кресових домагань”. Не виняток, що вже висунуті публічно польські претензії на 41 католицький храм Львова (переважна більшість нині є грекокатолицькими церквами) — це елемент нових, озвучених Ярославом Качинським, “історичних домагань”. Іншим їх елементом були провокативноревізіоністські транспаранти на польському Марші незалежності 11 листопада. Одним із них був транспарант із гаслом: “Львів і Вільно пам’ятаємо!”. Уже традиційно для таких заходів понівечили, а потім спалили державний прапор України. Усе це викликало стурбованість західних ЗМІ, які не вперше пишуть про сповзання сучасної Польщі до тоталітаризму фашистського типу. Для західних ЗМІ це, можливо, і якась сенсація, “гаряча тема”, а для нас — реальність, з якою мусимо співіснувати, важка форма нині непростого добросусідства.
Вважаю, що вимагає українського коментаря й інша заява директора кабінету Міністра закордонних справ Польщі Яна Париса, який сказав: “Як знаємо, до Другої світової війни на території частини нинішньої України була Польща, отже, там мешкали мільйони поляків”. З’ясуймо, які мільйони. У доступних у відкритих джерелах даних про перепис населення 1931 року не знайшов я відповіді на це запитання. Не дають відповіді й енциклопедії, на які посилаються ті, хто відстоює польськість західноукраїнських земель. Як аргумент використовують той факт, що у колишньому Львівському воєводстві поляки становили більшість. Проте далеко не всі кажуть, що Львів перебував практично на східному краї Львівського воєводства. А західний його край був польськомовним і римокатолицьким, хоч багато топонімів у тій частині колишнього Львівського воєводства має куди більш природне звучання українською, ніж польською мовою. Часто це незграбні кальки з української мови. Для ілюстрації візьму кілька топонімів із краю моїх батьків, звідкіля їх вирвала злочинна операція “Вісла”. Є там, наприклад, Przewodów, Myców, Wasylów, Korczmin. Усе це звучить дивно й неприродно, як для польської мови на відміну від природного українського звучання Переводів, Миців, Василів, Корчмин. І такі перлини зустрічаємо не тільки на Закерзонні, а й за десятки кілометрів углиб терену, який нині вважають етнічно польським.
Над тим мали б задуматися ті, хто любить поширювати міфи про споконвічну польськість тих земель, хто на мітингах, у телестудіях, у сесійній залі парламенту чи з костельних казальниць дорікає Україні, що вона вперто не хоче сприймати “найоб’єктивнішу” у світі польську історичну правду.
Промовистим прикладом такої “найоб’єктивнішої” правди є твердження вже згадуваного Яна Париса про мільйони (цифра робить враження на необізнаного слухача!) поляків, які мешкали на землях, “де була Польща, а нині вони належать Україні”. Виявляється, у 16 східних повітах колишнього Львівського воєводства, що в 1939 р. відійшли до складу УРСР, проживало 1840635 осіб, з них 1036875 українців грекокатоликів — 56,33%, 99140 українців латинників — 5,39%, 13600 польськомовних українців — 0,74%. А чисельність поляків становила тоді 433355 осіб, себто 23,54%, усього населення. Враховуючи, що у колишньому Львівському воєводстві був найбільший відсоток польського населення, то неважко підрахувати, що на теренах, включених до УРСР загалом, проживало до мільйона поляків.
Правда, Енциклопедія українознавства подає трошки більшу цифру — 1,5 мільйона осіб, що становить приблизно 16 % від усього населення Західної України. Розбіжність пояснюється тим, що в Енциклопедії українознавства подані дані, які охоплюють усю українську етнічну територію Західної України, подану в Атласі Володимира Кубійовича. А як відомо, не вся ця територія 1939 року була включена до УРСР, а лише до лінії Керзона, яку в грудні 1919 року тодішній міністр Великобританії пропонував як східний кордон Польщі.
Звідкіля ж тоді взялися “мільйони поляків”, про які говорить польський посадовець? Глянув я на гасло “Населення кресів” у польській Вікіпедії. І там прямо “шедевр”. В українській частині “польських кресів” (за офіційним польським тлумаченням це прикордонна територія) українці становили лише приблизно половину всього населення. І тут є кілька особливостей. Поляки, говорячи нині про мільйони поляків “на колишніх кресах”, не згадують, що це були всі східні прикордонні воєводства Польщі міжвоєнного часу, деякі з яких сягали вглиб польської етнічної території. Не згадується також і те, що в ще одному “кресовому” — Поліському воєводстві українців зарахували до “тутешньої” національності. І там “тутешні”, які у більшості належать до українського мовного і культурного ареалу, становили понад 62 % усього населення воєводства.
Звичайно, що у розмовах про “мільйони поляків на кресах” не згадується й про великий відсоток єврейського населення. Наприклад, у “польському” Львові, у якому, за даними перепису населення 1931 р., нараховувалося 312,2 тисячі мешканців, проживало 99600 євреїв. А польський “живйол” (стихія, — ред.), як полюбляють нині казати політикишовіністи — не дотягував навіть до половини всього населення міста. У багатьох “польських” містах Західної України, таких, як Броди чи Коломия, єврейське населення переважало.
Його ніяк не можна зарахувати до названих Я. Парисом польських “мільйонів”. Не тільки з огляду на релігійну відмінність. Тут є інші — ментальноісторичні проблеми. Польський шовінізм ніяк не міг простити євреям, що у момент проголошення ЗУНР вони виступити на підтримку української держави.
Тому в ноті України на адресу Голови Паризької мирної конференції Жоржа Клемансо, у якій обґрунтовувалося право України (об’єднання УНР та ЗУНР, яка після Акту Злуки звалася Західною областю УНР) на Східну Галичину, було сказано: “Чисельність поляків тут становить 30 %, решта — українці та євреї, останні не бажають вважати себе за поляків, тому що польські військові підрозділи під час захоплення Львова чинили єврейські погроми” (підкреслення ред.). Є й інший документ того часу — Звернення України “До всіх культурних народів і їх правительств” із закликом надіслати до Східної Галичини слідчі комісії, щоб побачити знущання польської армії над українцями і євреями.
Я ще пам’ятаю покоління людей, яке згадувало моторошні історії про жорстокість “галєрчиків”. Це незрозуміле для мене слово означало польських солдатів, які “вибивали” з українських голів їх державницьке прагнення. Походило воно від імені генерала Галлера. Для поляків він герой, відзначений найвищими державними нагородами. А для українців, хоч як крути, він воєнний злочинець, під командуванням якого польська армія чинила страшні злочини в українській (східній) частині Галичини.
Тут наведу приклад польської жорстокості з книжки спогадів Якова Гальчевського “З воєнного щоденника”: “Взимку 1919 року польський відділ захопив у полон кількох українських солдат. За наказом командира українських полонених прив’язали до вбитих у лід паль. Їх при 25градусному морозі поливали водою, доки не стали кригами. Вранці польський поручник милувався, як у променях зимового сонця виблискували заморожені українці…”
Наводжу цей приклад, аби на ньому показати, наскільки цинічними є нині політики у Польщі, котрі проповідують “концепцію” європейського співіснування, відповідно до якої тільки польська історія є благородною, тільки польська нація є історично чистою. Інші нації та їхні історії є “брудними” і повинні каятися перед поляками. Нам це історично належиться, заявляв 11 листопада 2017 року Ярослав Качинський, промовляючи з нагоди Дня незалежності Польщі. Невже у Польщі не розуміють, що це шлях у нікуди?
Отже, із числа названих польським чиновником Яном Парисом “мільйонів поляків”, які проживали “на території частини нинішньої України, де була Польща”, треба виключити євреїв та інші національності. Якщо віднімемо західну частину “східних кресів”, себто ті території, де населення вважало себе етнічними поляками, то вийдемо на цифру “мільйонів”, яку подають українські енциклопедії. Чому в Польщі цього не бачать? Чому часто замість фактів подають різні міфи, включно з міфом про “мільйони”?
Це можна краще зрозуміти, осмисливши інтерв’ю, яке після повернення зі Львова міністр Ващиковський дав третій програмі Польського радіо — популярній у народі “трійці”. Враховуючи, що переважно сприйняття українським Львовом приїзду до того міста з інспекцією польського міністра подавалося польському суспільству, як вияв української невдячності за все добро, яке нині Польща робить Україні, вважаю, що цікаво буде українцям ознайомитися, як у Польщі дивляться на Україну без дипломатичних позліток. Мене шокувала відповідь на останнє із запитань. Є над чим подумати і дипломатам, і тим, хто займається реальним добросусідством.
Питання В. Ващиковському ставила журналістка “трійки” Беата Міхнєвіч.
— Пане міністре, чи історія є цією “кісткою розбрату” в наших двосторонніх відносинах?
— Історія. Деякою мірою освіта. Тут якраз є певний прогрес, оскільки кільканадцять днів тому пані міністр Залевська мала можливість порозмовляти на тему шкільництва польського, шкільництва двомовного. Було підписано певну декларацію. Тепер будемо перевіряти (підкреслення редакції), чи ця декларація буде прописана у новому законі про освіту на Україні. Є, очевидно, історія. Є повернення майна, також церковного. Наприклад, костелів або інших прицерковних будинків, парафіяльних, які колись відібрали. Це, очевидно, не є якоюсь величезною проблемою, яка стосується мільярдів. Але в деяких випадках значних, коли костел перетворений на концертний зал… І ксьондзи можуть інколи (не інколи, щодня, як видно з таблиці розкладу богослужінь і мають вони там більше часу, ніж вільні ксьондзи його відводять службі вірянам у новому величезному костелі на Сихові, де ніяких концертних залів немає, що однозначно показує, що це не проблема співчування з органним залом, а проблема політики — ред.) на години орендувати цей костел, то це дуже компрометуюче у ХХІ сторіччі.
— А якщо йдеться про цю історію, то публіцисти нагадують не без рації, що святої пам’яті президент Лех Качинський затискав зуби в ім’я польських інтересів і взаємних добрих стосунків, заплющував очі на різний підхід до історичних питань. Чому з нашого боку змінилася позиція?
— Ми також досі затискали зуби, оскільки, з огляду на нашу політиковійськову доктрину в питанні безпеки збереження незалежної України, можливо до деякої міри є безцінним, але ми прийшли до висновку, що нас використовують (підкреслення редакції), що Україна досить безвідповідально дивиться на цю проблему. І вона виходить із позиції, що ми, безумовно, будемо підтримувати безпеку та незалежність України, і в конфлікті з Росією будемо стояти на її боці і не будемо домагатися розв’язання двосторонніх конфліктів — наприклад історичних чи шкільних. Ми кажемо відкрито, що російська агресія не може бути викрутом, щоб двосторонніх справ між нами не розв’язувати.
