Любов ПРЯДКО,
учитель історії, заступник директора з виховної роботи Гнідинської ЗОШ ІІІІ ступенів ім. П. Яцика Бориспільського рну Київської обл.,
Петро БУРИНЮК,
головний лікар Заліщицького ОКДС Тернопільської обл.
14 жовтня 2017 року ми святкували 75річчя створення озброєного крила Організації Українських Націоналістів — Української Повстанської Армії. І члени ОУН, і бійці УПА під час Другої світової війни відстоювали незалежність українських земель.
А зовсім недавно у газеті “Слово Просвіти” з’явилася стаття Михайла Сопівника “Повстанська родина”, в якій автор згадує імена своїх родичів Марії та Зиновія Вербицьких. Оскільки ми займалися детальним вивченням родоводу цієї родини, то хочемо поділитися з читачами інформацією про одного з борців за свободу і самостійність нашої держави, чиє ім’я могло би залишитися невідомим, якби не Революція Гідності і не загибель Героя Небесної Сотні Юрія Вербицького. Бо, збираючи відомості про майданівця, досліджуючи його родинні зв’язки, ми натрапили на унікальні факти з життя його дідуся Зиновія Васильовича Вербицького.
Тернопільщина. Чортків. Тут у місцевій українській приватній гімназії імені Маркіяна Шашкевича навчається скромний хлопчина Зиновій Вербицький. Він із того роду Вербицьких, який відомий на теренах Західної України, бо саме Михайло Михайлович Вербицький, український композитор, хоровий диригент, священик УГКЦ, громадський діяч, написав музику до пісні “Ще не вмерла України ні слава, ні воля…”, автором слів якої є уродженець Бориспільщини Павло Платонович Чубинський. У ході дослідницької пошукової роботи, яка триває й нині, з’ясувалося, що Михайло Вербицький доводиться братом у третьому поколінні прадідові Юрія Вербицького Василеві Вербицькому.
Зиновій (Зенон) народився 13 травня 1909 року у Копиченцях Гусятинського району, що на Тернопільщині, у родині залізничників Василя та Марії Вербицьких.
Отож спочатку Зиновій навчався в Чортківській гімназії, потім — у семінарії для майбутніх учителів. Здобув фах учителя початкових класів, працював у Чорткові та Блищанській школі. Ще під час навчання в учительській семінарії Зиновій познайомився зі студенткою жіночої учительської школи Марією Скоробагач, уродженкою Блищанки Заліщицького району, племінницею священика Чортківської церкви Покрови Святої Богородиці Матея Черника, який жив по сусідству і викладав богослов’я у місцевій учительській гімназії. Молоді люди закохалися, а після закінчення навчання 12 квітня 1931 року створили сім’ю. Деякий час подружжя жило і працювало вчителями у сусідній Польщі, у невеличкому містечку Кособуда, що неподалік Гдині, бо на батьківщині не знайшлося роботи за фахом. 1931 року Марія повертається в Україну, на рідну Тернопільщину, вона ж бо чекає первістка, а Зиновій продовжує вчити польських дітей. Приблизно 1933 року він теж повертається на Батьківщину, у школі роботи не було і Зиновій Васильович продає взуття у крамниці Заліщиків.
1939 рік. В Західну Україну приходить радянська влада. Молоде подружжя покладає великі надії на нове життя, на обіцяні зміни, вони хочуть працювати в українській школі, приносити користь рідній землі. Але скоро всі, хто очікував на покращення життя, всі, хто думав, що радянський режим на відміну від польського дозволить українцям самостійний розвиток, змушені були гірко розчаруватися. Влада дедалі сильніше затягувала зашморги на шиї українців, переслідувала інакомислячих, тероризувала і знищувала. Зневірилися в обіцянках московитів і Вербицькі. Страшні й незабутні враження справили на Зиновія Вербицького масові розстріли політичних в’язнів тюрми на вулиці Лонцького у Львові, під час відступу Червоної армії на початку радянськонімецької війни 1941 року. Він саме складав сесію у Львівському університеті на біологічному факультеті і став свідком тих жахливих подій. Побачене стало остаточною краплею у переконаннях Зиновія Васильовича.
Кровопролитні бої охопили Україну, радянські війська швидко відступали на схід, залишаючи напризволяще мирне населення. Німецька армія стрімко наступала, почалася окупація. З початку війни Вербицькі вчителювали в Угринській початковій школі Чортківського району, саме туди Зиновія Васильовича призначили директором. Родина жила у двох кімнатах при Угринській школі. З якого часу Зиновій Вербицький таємно підтримував тісні зв’язки із загонами ОУНУПА, достеменно не відомо. Відомо, що на початку війни він організував і очолив підпільну групу в рідній Блищанці та сусідніх селах. Після переходу на роботу в Угринь продовжував співпрацю з підпіллям, а навесні 1943 року Чортківський провід ОУН призначив Зиновія Васильовича повітовим референтом ІНО (організаційної мережі, спеціального об’єднання в структурі ОУНУПА, яка була створена винятково для української інтелігенції) Чортківського повіту.
Метою і завданнями роботи повітового референта було вивчення літератури націоналістичного характеру, поширення таких книг, обговорення, дискусії з однодумцями, організація сходів і зустрічей, вербування нових підпільників. Разом зі своїм найліпшим другом, місцевим мешканцем села Угринь Володимиром Івановичем Липовим, Зиновій Вербицький, псевдо “Чорний”, їздили найближчими селами і, за легендою, купували лікарські рослини у населення, а насправді розповсюджували українську літературу, вели розвідку і диверсійні роботи на окупованій території. Та не знали хлопці, що німецька влада вже отримала на них виказ і слідкує за їхніми пересуваннями. У лютому 1944 року Зиновій із рідним братом Володимира Липового Богданом та ще з одним підпільником (ймовірно, на прізвище Скрипка, мешканцем села Росохач Чортківського повіту) везли українські книги з села Улашківці до Угриня. Дорога пролягала через сусідню Сосулівку. Саме тут, на мосту через річку Серет, німці влаштували засідку. Вони розстріляли всіх, хто їхав саньми. Зиновій Вербицький та Богдан Липовий загинули одразу, свідки нарахували в кожухах, які були на хлопцях, до 37 отворів від куль. Третій чоловік, фірман, який правив кіньми, був поранений у ногу і зміг заховатися в корчах під мостом, а потім дістатися до однієї з криївок і попередити підпільників про небезпеку.
Житель Сосулівки Василь Дмитрович Галат, який далекого 1944 року був підпільним сільським оунівським станичним, розповів нам подробиці того бою, а також про звірства гестапівців під час каральних рейдів.
Тіла розстріляних бійців німці роздягнули й поклали у Сосулівській сільській раді, а потім виставили на опізнання. Вночі тіла Зиновія Вербицького і Богдана Липового побратими з ОУН викрали і поховали у полі на горі Галилея (Галилева) біля села Росохач Чортківського повіту. Орися Зиновіївна, наймолодша донька Вербицьких, пам’ятає, що вони з мамою жили тоді в Угрині і темної зимової ночі до них прийшли “хлопці з лісу”, розповіли про загибель батька і попросили у мами його одяг. Мама швидко збирала якісь речі, а діти, які вже прокинулися, сиділи на печі дуже тихо, плакали і шепотілися про те, що більше ніколи не побачать тата. Зиновій Васильович загинув, залишивши молоду дружину з трьома малими дітьми.
Після викрадення тіл підпільників німці почали масові облави в сусідніх селах. Марію Іванівну, як дружину оунівця Зиновія Вербицького, організаторку жіночої гілки ОУНУПА в Заліщицькому районі, заарештували, жорстоко катували, били, допитували, але вона витримала тортури і не зізналася, що допомагала своїм: проводила тренування, вишколи, шила, прала, лікувала, варила їсти, допомагала переховувати підпільників, збирала відомості про ворогів і передавала їх оунівцям. Німці вирішили розстріляти матір і дітей, вишикувавши їх перед школою. Чому не розстріляли? Відповідь на це питання залишається невідомою. Можливо, хотіли відслідкувати зв’язки Марії Іванівни з підпіллям, можливо, Бог зглянувся над дітьми.
А потім прийшла радянська влада, і все почалося спочатку: допити, тортури, вибивання зізнань. Вербицьких визнали сім’єю “ворога народу”, але знову Божим провидінням вони залишилися живими. По закінченні Другої світової війни 1941—1945 років радянська влада споруджувала пам’ятник своїм загиблим воїнам, сільські ради збирали списки полеглих. Наймолодша донька Зиновія Васильовича малолітня Орися просила представників поважної комісії: “Напишіть тата, він теж загинув на війні”. Та внести в список ім’я Зиновія Васильовича Вербицького радянська влада відмовилася навідріз. Не за ті ідеали він загинув.
Сьогодні його ім’я увічнене на пам’ятному знакові, встановленому борцям за Україну в селі Блищанка Заліщицького району та в самих Заліщиках на одній зі стел Меморіалу героям, які загинули за волю України.
З метою вшанування пам’яті подружжя оунівців Вербицьких, 22 жовтня 2017 року на фасаді Блищанської загальноосвітньої школи урочисто відкрили меморіальну дошку колишнім учителям цієї школи Зиновію Васильовичу та Марії Іванівні Вербицьким. Цю почесну місію виконали їхні правнуки, онуки наймолодшої дочки Орисі Зиновіївни Таценяк (Вербицької) Тарас і Христина Козаркевичі.
Марія Іванівна Вербицька, дружина підпільника, після перенесених катувань і тортур, після голодних 1946—1947 років померла від хвороби серця 3 квітня 1949го, похоронена у рідній Блищанці.
Упродовж останніх 70 років родина Вербицьких намагалася знайти поховання свого батька і діда Зиновія Вербицького. Тепер це місце достеменно відоме, дякуючи небайдужим мешканцям села Росохач Зиновієві Миколайовичу Балакунцю і Павліні Василівні Безпалько.
Доля зіграла злий жарт із дідом та онуком Вербицькими. Вони обидва віддали свої життя за Україну під час знакових історичних подій. Юрій — на Майдані у січні 2014го, а Зиновій — під час радянськонімецької війни у лютому 1944 року.
І лише після багатьох років, досліджуючи родовід Юрія Тарасовича, вдалося розшукати поховання його діда. Колись дід пожертвував своїм життям заради майбутнього онука, а згодом онук поклав життя заради світлої пам’яті діда. І хоч як моторошно це усвідомлювати, але смерть Юрія дала поштовх пошукам місця загибелі його діда, оунівця, повітового референта ОУНУПА Чортківського повіту. Розмежовує ці дві смерті відлік часу у довгих 70 років.
За останніми знайденими даними Зиновій Вербицький був не лише повітовим, а з 1944 року й окружним референтом ОУН, він міг перебувати у штабі підпільного руху, розташованого в печері Вертеба у БільчеЗолотому.
Віднедавна почалися пошуки останків Героїв ОУН Зиновія Вербицького і Богдана Липового у Росохачі з подальшою їх ексгумацією та перепохованням.
Пошукова робота триває.
І дід, і онук віддали свої життя за Україну
