Ілятська знахідка, підіпсована непрофесійними археологами

Михайло ЦИМБАЛЮК,
член НСПУ, Хмельницька область
На межі Хмельницької та Вінницької областей, біля села Ілятка Старосинявського району, дослідили поховання воїна пшеворської культури. Виявили його та засипали після вилучення старожитностей “чорні археологи”. Щоправда, у них прокинулося щось людяне, і раритети опинилися у науковців. Поховання — найсхідніша на території України пам’ятка пшеворської культури зпоміж відомих на сьогодні. Про це на науковій конференції у Національному музеї історії України доповів науковий співробітник відділу охорони пам’яток історії і культури у Хмельницькій області Володимир Захар’єв.
Доволі сенсаційна знахідка при злитті річок Південний Буг та Іква зусиллями депутата Старосинявської селищної ради Олега Лучіцького потрапила у відділ охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькій області. У напівсферичній оковці щита на метровій глибині були перепалені кістки, кінців’я ремінця, фрагмент ножика, оків’я якогось предмета, обламаний цвяхвухналь і шматок посудини. Зверху на них — вістря списа та зігнутий у кілька обертів меч. Ці артефакти зараховують до пшеворської культури ІІІІІ століть нашої ери, що поширювалася на територію Польщі та Західної України.
Територію Хмельниччини досі не вважали ареалом пшевронської культури. Хоча протягом століття схожі могили на території Хмельницької області знаходили тричі: біля села Аркадіївці Хмельницького району, поблизу Громівки Старокостянтинівського та Тернави Дунаєвецького районів.
Непрофесійні дії озброєних металошукачем виявників поховання призвели до пошкодження артефактів. Зокрема ударами лопати попсували меч.
Фахівці відділу охорони пам’яток історії та культури додатково підняли два цвяхи для кріплення умбона (оковки щита), фрагмент кістяного гребеня і заготовку на свинцеву пломбу. Все це передали на зберігання у фонди Кам’янецьПодільського музеюзаповідника під час науковопрактичної конференції “Археологія&Фортифікація”.
— Меч зігнутий відповідно до ритуалу, був скручений трисегментним зигзагом, але, судячи зі слідів на поверхні меча, виявники намагалися розрівняти його, щоб надати “товарного” вигляду, — прокоментував археолог і краєзнавець Володимир Захар’єв. — Один фрагмент меча завдовжки 38 см, інший — 35. Клунок зі слідами глибокої корозії завширшки близько 6 см, а завтовшки — до 4 мм. Дослідження вказує на загальну довжину меча у 75 см. Варто зазначити, щоб зігнути такий меч новим, необхідно було докласти чималих зусиль.
Унаслідок непрофесійних розкопок самодіяльних “археологів” втрачено середню частину меча завдовжки 8,5 см. При очищенні від іржі наконечника списа вони знищили втулку для древка і зіпсували “крила” клинка. Вістря списа мало бути також зігнутим удвоє. Та виявники стверджували, що предмет був рівним. Ножик зберігся фрагментарно і не зацікавив “першовідкривачів”, на ньому виявили сліди “воронення” давнім ковалем. Кінців’я ж бронзового портупейного ременя, на відміну від залізних предметів, збереглося пристойно.
У засипці могили при додатковому обстежені професійні археологи знайшли шматок свинцю 1,8х1,01,2 см. У вогні він не був, тому його можна трактувати, як своєрідну пломбу для “запечатування” могили. У християнстві цей звичай язичництва зберігся у грудочці землі, що кидає у могилу священик, а за ним — усі учасники похорону. Тут же знайдена, ймовірно, кришка від ритуальної посудини.
— Оскільки слідів горіння у самій могилі не було, то ми вважаємо, що кремацію тіла з предметами озброєння та побуту здійснювали на стороні, — робить висновок Володимир Захар’єв. — Потім рештки складали в умбон згорілого щита, що виконував роль поховальної урни, поклали в ямку, засипали кремаційними рештками небіжчика і прикрили зверху вістрям списасулиці та ритуальним мечем. Далі, можливо, біля відкритої могили проводили останню тризну з небіжчиком. Після цього вкинули у засипку кістки жертовної тварини і риби, оскільки поховання розташоване на березі річки. Після всього засипали поховання землею.
Знахідка біля Ілятки сприяє глибшому пізнанню історичного процесу першої половини І тисячоліття нашої ери і, зокрема, свідчить про завойовницькі устремління Пшеворських племен. А обставини, за яких її виявлено та варварське ставлення “першовідкривачів” до знахідок, свідчать про відсутність у масовій свідомості культури поводження з історичною спадщиною та належної поваги до нашого історичного минулого.

Довідково: Пшеворська культура на території України датується ІІІІ століттями нашої ери. Етнічну належність носіїв культури на теренах Верхнього Подністров’я і Західної Волині розглядають з урахуванням впливу ранньослов’янських племен Зарубинецької культури (неукріплені поселення), а також старожитностями Черняхівської культури поселення навколо укріплених городищ). Дослідження показали, що в першій половині І тисячоліття тут формувалася одна з груп східнослов’янських племен. Окремі пшеворські поховання зі зброєю, очевидно, пов’язані з населенням Моравії, яке прийшло сюди у зв’язку з початком “великого переселення народів”.