Маргарита ДОВГАНЬ
Фото Стефанії ДОВГАНЬ
Герой Афгану,
Чорнобиля, АТО
Уже місяць лежить у п’ятій палаті нейрохірургії з тяжким ушкодженням хребта старший прапорщик першої окремої танкової бригади, сапер інженерно-технічних військ Віктор Миколайович Маган. Герой Афгану, ліквідатор наслідків біди на Чорнобильській атомній і тепер — захисник Вітчизни від московського агресора. Кавалер державних нагород. На цій війні розміновував мінні поля, а це — як ходіння по лезу. І сам за кермом КАМАЗа. Сам дбав про вантаж — ящики з боєприпасами і мінами, ломи, інший інструментарій. Автокрана немає. Помічників також. КАМАЗ постійно в роботі, потребує догляду… Все сам. Чому?! Недоукомплектований взвод.
Не уник біди: лежав під КАМАЗом, ремонтував. Велика напруга. Раптом у спині щось хруснуло…
З 18 вересня нейрохірурги Київського шпиталю намагаються відновити життєдіяльність хребта мужнього воїна. Доки тато в шпиталі, на фронті — син Ігор.
Звідки така сильна духом родина? З Іван-Города Олександрівського району Кіровоградської області. Знає Віктор історію свого села. Коли козаки оселялися, один із них на ймення Іван посадив город добротний, врожайний і стало поселення їхнє зватись Івановим Городом.
Молюся за здоров’я своїх нащадків і за нашу Перемогу.
Під захистом
Святого Михайла
Зустрілися в коридорі травматології. Юний вояк із Луганщини Ярик, з яким давно знайома, підвів мене до славного хлопця на милицях. Юнак усміхається і охоче розповідає, що він із козацького роду, прадіди із Запоріжжя, а сам народився у Воркуті!.. Він закінчив Житомирський військовий інститут. Був командиром роти, взводу. 2014-го виходив з Криму, з Севастополя. Третій день він у шпиталі. Ворожа куля скалічила стегно. Сталося це під Маріуполем. За участь у бойових діях Президент 2016 року нагородив медаллю. Філарет вручив медаль “За мужність і любов до України”. Особливо зворушила нагорода від Віталія Кличка — медаль “Україна. Честь. Держава” з образом Святого Михайла. “Це мій надійний захисник”, — зазначив співбесідник. Робота його на війні секретна і особливо небезпечна, тому і не може назвати свого імені-прізвища. Одужає — знов на передову. Хай береже Тебе, татка і воїна, твій надійний покровитель Архістратиг Михайло!
Польовий хірург
Руслан Камбулов
Поранення в плече — то дрібниця. Підлікували. Зажило. А от контузія та пошкоджений хребет — велика проблема. І тепер хірурга-фронтовика, старшого
лейтенанта Руслана Камбулова рятують хірурги Київського військового шпиталю.
643 врятованих і прооперованих в умовах фронту воїнів! Така бойова арифметика польового хірурга. В 5 палаті нейрохірургії біля Руслана уважний, тихий чоловік старшого віку: “Це вітчим, але він мені як тато рідний. Прибалт, народився в Освенцимі, і номер зберіг… Всі зуби — залізні. Тато мій — інженер-конструктор, а мама — акушер-гінеколог. Ми з Бердянська. Вищу освіту я отримав у Запоріжжі. 9 місяців на фронті. Рятував життя пораненим. Є таке звання в армії — старший ординатор операційно-перев’язочного блоку. На фронті нема такого: той — хірург, той — солдат. Звичайні палатки, де йдуть операції, перев’язки і звичайні буржуйки, а ще — важкі машини “Богдан”, куди треба доставити пораненого. А для буржуйки треба натягати вугілля, пресований торф…” “Хірург-вантажник” тягнув (під Башкірівкою діло було) до машини одного пораненого, а другий, також тяжкопоранений хлопець у 110 кг вагою, не хотів чекати… Сяк-так сам пересувався, а біля машини, поки одного піднімав, другий, знесилений, упав на Руслана, от хребет лікаря і не витримав… З кожним днем ставало дедалі гірше. Посттравматичний артроз 3—4 стадії, грижа, ускладнена паралічем правої стопи, контузія…
Ми вдячні Йому, хірургу Руслану Камбулову, за врятовані в екстремальних умовах життя наших синів.
P. S. Минуло кілька днів і я озвалася до Руслана. Радісно було почути, що йому два дні тому дозволили пересуватися з ходунками.
Та не дає спокою питання: якби хірург Руслан (та й інші лікарі!) в польових умовах займався лише своєю справою, а не мусив виконувати ще й вантажні роботи, скількох поранених врятував би він за ці тижні, що лежить у шпиталі? Може, в армії при кожній медичній роті має бути група солдатів-вантажників, а хірурги, терапевти, невропатологи виконуватимуть у польових умовах лише свою роботу. Руслан такої ж думки!
Доброволець
Василь Папіш
Василь Папіш — наймолодший із п’ятьох дітей у родині. Тато — залізничник. Василь захистив у Львові диплом з цієї ж професії. Майже біля їхньої хати був невеликий, а оце зовсім недавно споруджено за останнім словом науки і техніки, величезний залізничний тунель у горах. Отже, спеціалісти-залізничники тут потрібні. Романтично дивиться на цей фах Василь: “Сніг, дощ, день, ніч, а ти постійно причетний до великого Руху…”
Війна відклала мирні плани. 2014-го поїхав юний патріот із Волівця на Майдан до Львова. А як ворог посунув на рідну землю, разом із друзями-майданівцями добровольцем на фронт. “Уже три роки на війні і всі живі!” — радісно сповістив мені. Хай і далі береже їх Небо.
Познайомилася зі старшим солдатом, старшим механіком-водієм третьої роти першого гірсько-піхотного батальйону Папішем у 7-й палаті травматології, 18 вересня цього року під Торецьком дістала куля праву ногу. Відламано частину п’яти.
Війна підкорегувала Василеві плани на майбутнє. По війні планує навчатися у Львівській піхотній академії. Заторкнули в бесіді ще одну актуальну тему. Василева домівка там, де поруч з українцями живуть і мадяри, і румуни. Прості люди, сусіди, не сваряться на національному ґрунті. Тим більше його зачепили агресивні голоси з Угорщини, Румунії з приводу нещодавно ухваленого Верховною Радою Закону “Про освіту”, цілком адекватного й розумного на його думку. Хочеш жити й працювати в Україні — маєш володіти державною мовою. Як всюди у цілому світі. Тому захищатимемо свої права, свою Свободу.
З телефонних бесід
Знов у строю!
У нейрохірургії познайомилася зі старшим солдатом родом з Харківщини Валерієм Ткачовим (Ткаченком). Минули місяці. Озиваюся до нього, а він, дякуючи за привітання, сповіщає: “Здоров’я налагодилося, ворог не вгамовується, отже, місце моє в рідному батальйоні! Я знов у строю!”
Пришли мені тата!
Віктор Олексійович Гончарук на фронті (з перервами) з 2014 року. Був поранений, контужений. У Київському шпиталі познайомилися. Нині — зателефонувала. Дізнаюся — Віктор Гончарук — знову у війську. Поки перебуває на навчальному полігоні під Хмельницьким. Задоволений місцевим командуванням. Зазначив, що почали якісніше і смачніше годувати воїнів. Таки наближаються до НАТОвських стандартів. Не нахвалиться доброзичливим, теплим ставленням подолян до них, військових.
— Народ тут, — каже Віктор, — позитивний, не зациклений на побутових негараздах. Душа теплішає від спілкування з місцевими. Стверджується переконання, що ні, не дарма доля дала в руки зброю й сказала тобі: “Захищай!..”
Замислився на хвильку мій співбесідник і раптом… донечку Євгенію згадав. У школі, на уроці літератури вчителька запропонувала діткам написати твір: хто який подарунок хоче мати від Діда Мороза. Його маленька донечка написала: “Пришли мені тата, бо я давно з ним Новий рік не зустрічала!”
Троянди від Анатолія
Летять роки. Раніше спілкувалися. Тепер мобілка Анатолія мовчить. Повертаюся додому, а мені назустріч… букет червоних троянд і радісна усмішка Анатолія Хмари, мого шпитального героя — козака Мамая! Обіймаємося. Тішуся несподіваною зустріччю. Спостерігаю і радію, що зміцнів, поздоровшав хлопець проти того шпитального. Говоримо аж до вечора! Потяг повезе Анатолія додому, до Старобільська на Луганщині аж о 23-й годині. Сьогодні він був у Києві на нараді з питань охорони навколишнього середовища. Йде на підвищення. Працював інспектором, а тепер став в адміністрації начальником відділу з питань екології. Поцінували колеги-екологи і його бойовий подвиг: нагородили відзнакою “За оборону рідної Держави”. Обрано козака Хмару отаманом полку Старобільської Січі Академії українського козацтва.
Мрійливо занурився у далеке дитинство. Розповів, як третьокласником при своїй школі у Верхній Покровці (поблизу Старобільська) посадив 5 берізок. Слава Богу — тепер уже гайок розрісся з тих саджанців. А от ліси браконьєри рубають, і аби той безум зупинити, треба військо спеціальне мати, а не одного-двох інспекторів.
А з рибою що робиться! Старші люди розповідають, що в річці місцевій Айдарі на голий гачок швидко можна було наловити відро риби, а тепер годинами сидіти треба, аби щось впіймати. Те саме з тваринним світом. Бабуся розповідала колись, як підійде лосиха, бувало, до хати, і не лякається людей, роздивиться все, піде до лісу. Тепер такого не буває. Лосів, кабанів, зайців вистріляли мисливці-вбивці. І не зупиниш, бо вони — у сув’язі з поліцією, з начальством! Не захищені у нас екологи. Законодавство варто міняти. Попрацює і Анатолій над пропозиціями.
Все про реалії, про практичне. І раптом чую: “Я взагалі-то люблю подумки занурюватися у всесвіт. Цікавлять наукові книги, телепередачі на цю тему. Інколи кажу дружині: полетів би на якусь зірку пізнати, що то є, а вона мені: тобі нас не шкода залишати?” З гумором додає: “Тільки це мене і зупиняє!” І далі серйозно: “Може, там, на тих зірках, планетах частка нашого майбуття?” Вразив мене розмах думок цієї неординарної Людини…
…Він уже вдома, у козацькому Старобільську. А я згадую — пишу. А троянди від Анатолія пишаються на моєму столі — радують серце.
Від редакції. Дорогі читачі! Наша постійна авторка, шістдесятниця Маргарита Довгань стала справжнім просвітянським повпредом серед медперсоналу та поранених бійців, які лікуються у Київському військовому шпиталі. Інакше як любов’ю до українських воїнів і вірністю Україні це не назвеш. Дякуємо Вам, дорога і невтомна пані Маргарито! Довгих і благих літ Вам і Вашій родині — чоловікові Борису, доньці Катерині, внучці Стефанії — справжнім українським волонтерам!
